– Душно, – ствердив його товариш. – Але тому фрукти ніде не бувають такі запашні й солодкі, як в Араратській долині.

В цей час увагу Камо привернула нова, незнайома йому картина.

Збоку від шосе, з-за схилів гір, виривалась і мчала по своєму новому цементному ложу велика бурхлива річка. Граючи і пінячись, вона несла свої води Араратській долині.

– Що це за річка? – здивовано запитав Камо. – Річки тут не було…

– Це Зангу. Її провели сюди тунелями, – відповів шофер з такою гордістю, наче він сам був учасником будівництва цих тунелів.

Машина спускалася в долину. Єревана ще не було видно, але вже відчувалося його дихання.

На вершині одного з горбів, поблизу від Канакера, чорні машини викидали воду, яка в білій мережаній піні падала вниз.

– І цього раніше не було, – сказав Камо.

– Це водонасосна станція, – відповів йому супутник. – Електронасоси піднімають сюди воду з ущелини Зангу, а потім скеровують її каналами на зрошення нових виноградників.

«Адже ж тут зовсім недавно була пустеля!» – думав Камо.

Та ще більше він здивувався, коли побачив місто. На колись безводних, кам’янистих, із гадюками і скорпіонами, горбах, що оточують Єреван, тепер стояли нові величезні будови – заводи, фабрики. Ліворуч од них розкинулись біленькі висілки. В молодих садах, що оточували будиночки, весело дзюркотіли животворні потоки Зангу…

Ще один поворот – і перед мандрівниками виник Єреван, розташований в одному з куточків Араратської долини. З трьох боків він був оточений горбами, що потопали в зелені садів.

Серце Камо радісно колотилося. В Єревані він народився. Тут минули його дитячі роки…

Машина зупинилася. Легко зіскочивши, Камо пішов дорогою, що пролягала між садами. З обох боків з-за парканів виглядали наче сонцем налиті абрикоси.

– Звідкіля ти, синку, з яких місць? – ласкаво запитала у Камо літня жінка, що стояла біля паркана одного з садків.

– Я живу на березі Севану.

– Севану?… Ну, зажди, коли так, покуштуй абрикосів – у вас їх немає. – І жінка, не звертаючи уваги на збентеження Камо, насипала йому повну шапку абрикосів.

Так, у них, в безлісому краї, нема ні садів, ні фруктів. Камо навіть бачив їх рідко.

Абрикоси, які дала йому жінка, були соковиті, запашні. Недарма багато хто вважає абрикоси вірменським плодом, а їхньою батьківщиною – Араратську долину. Ні смаком, ні ароматом, ні красою з єреванськими не зрівняються ніякі абрикоси в світі.

З серцем, сповненим радощів, Камо ввійшов у Єреван.

Як швидко виросло і покращало його рідне місто! Ось на місці старої вулички, в кварталі глинобитних будинків, проходить тепер новий, красивий проспект. Обабіч його стоять великі, розкішні будинки з чорного, червоного, рожевого і кремового туфу.

Місто збудоване на пластах вулканічної лави. Колись, тисячоліття тому, потоками залила вона цю місцевість і закам’яніла кольоровими шарами – дорогоцінними туфами. Ось чому для спорудження нових будов єреванцям не треба привозити камінь здалеку.

В дитинстві, коли Камо жив у Єревані, він часто зупинявся і подовгу дивився на роботу каменярів.

Видобутий на поверхню туф – м’який, як дерево, і його розпилюють алмазними пилами, обтесують сокирами. Можна збити цвяхами два камені в один.

Камо пригадав, як ще маленьким він без будь-якого зусилля підіймав шматок туфу в половину свого зросту – такий легкий цей камінь.

Якось він запитав батька:

«Скажи, айрик^[7], хіба з такого легкого каменя можна будинки ставити? Не розваляться вони?»

Батько посміхнувся:

«Туф м’який тоді, коли його тільки що добули з землі. З роками він твердішає, і стіни з нього стоять міцно…»

Камо продовжував роздивлятися місто.

Нижче Єревана виросло в Араратській долині нове промислове місто, з рядами величезних будівель, з упорядкованими робітничими селищами, що спускалися до міжгір’я річки Зангу. Одна за одною стояли вздовж річки електростанції. По мідних дротах вони несли силу річки Зангу збудованим в Араратській долині бавовнообробним фабрикам, консервним заводам, насосним станціям.

Електрика тут підіймає воду озера Айгегьол на вершини горбів, а звідти скидає її вниз, і вода біжить по каналах, зрошуючи плантації бавовни і виноградники.

Зангу рухає майже всі промислові гіганти, фабрики і майстерні республіки. А сила Зангу – це сила води озера Севан, зібрана у ньому протягом віків.

***

В Єревані Камо перш за все зайшов до редакції республіканської піонерської газети. Він давно був її кореспондентом.

Дівчина, в якої Камо запитав, чи можна бачити редактора, люб’язно показала йому на двері, що вели до сусідньої кімнати.

За величезним столом сидів, схилившись над газетою, молодий чоловік. Це був редактор.

Задзвонив телефон. Редактор зняв трубку і почав з кимось розмовляти. Помітивши Камо, він показав йому рукою на крісло.

Поки редактор розмовляв по телефону, Камо розглядав його. Високе чоло, чорне волосся, темно-карі очі і впевнений погляд цієї людини йому дуже сподобались.

– Ви звідки? – запитав редактор Камо, поклавши трубку.

– Я ваш кореспондент Камо. Із села Лчаван на Севані.

– А, із Лчавана? Знаю, знаю…

Редактор з задоволенням подивився на струнку постать хлопчика, на його мужнє, засмагле обличчя.

__ 1ц виглядаєш бойовим хлопцем, – сказав він. – І кореспонденції твої завжди бойові. Ну як, дають вам корм для ваших птахів?

– Дають. Редактор посміхнувся.

– Ну, що ще? Які там заковики у вас на фермі? Чи, може, щось нове вигадали?

Камо докладно розповів йому про похід на Чанчакар, про печери і про те, що вони там бачили.

Редактор, вислухавши Камо, сказав:

– Ой, як цікаво! Шкода, що немає часу – сам би поїхав глянути, що це за Чанчакар, який має сміливість опиратися таким дітям, як ви. Молодці! Все своє життя юний натураліст мусить змагатися з природою.

Довідавшись, чому Камо приїхав до Єревана, редактор кудись подзвонив і сказав, що йому необхідне альпіністське спорядження.

Співбесідник, очевидно, ухилявся од позитивної відповіді. Чорні очі редактора сердито спалахували.

– Звідки у піонерів гроші? – обурився він. – Спорядження дасте і від мене ж одержите назад… Ну от, це інша справа… Так, так… – схвально похитав головою редактор.

Нарешті, поклавши трубку, він задоволено промовив:

– Підеш і все одержиш.

Потім, викликавши секретаря, редактор розпорядився:

– Вислухайте і запишіть оповідання цього юнака і підготуйте в газеті сторінку, присвячену птахівницькій фермі, організованій піонерами села Лчаван… А ти, Камо, напиши і сам статтю, щоб ми її могли надіслати в «Пионерскую правду». Хай про досвід піонерів вашого села Лчаван знає увесь Союз.

Камо розпитали і записали його оповідання. Потім хлопчика сфотографували і послали до Комітету в справах фізкультури. Там йому видали необхідне спорядження.

Того ж вечора Камо повели до Палацу піонерів, де йому довелося розповісти про ферму диких птахів.

За два дні Камо на колгоспній машині повертався додому. Він віз мотузяну драбину, палиці з крючками, «кішки» та інші речі, якими користуються альпіністи. З ним був також і свіжий номер піонерської газети, на першій сторінці якої, під крупним заголовком «Діла юних новаторів села Лчаван», була надрукована велика стаття. В центрі був вміщений портрет Камо.

ЯК ПОТРАПИЛИ ЛЮДИ В ПЕЧЕРИ ЧАНЧАКАРУ

Армен всю ніч перевертався в ліжку – враження минулого дня не давали йому заснути. Можна було з певністю сказати, що й інші герої нашої повісті провели ніч неспокійно.

Ранком наступного дня Армен з Грикором прийшли на ферму. Асмік не було – вона повела пташенят до ставка, на дні якого залишилося трохи каламутної води. Спека посилювалась. Ось уже близько місяця не було дощу, і річка, що протікала біля села, висохла. Висихав і ставок, викопаний школярами-піонера-ми.