Якось дід Асатур прийшов у сарай і заявив, що він кілька днів не зможе чергувати, бо іде на Севан з рибалками.

Увечері Грикор з’явився в сараї із стареньким матрацом у руках.

– Отут я спатиму, поки дід не повернеться, – сказав він Асмік і почав збивати сіно, готуючи собі постіль в кутку сарая.

– А може, й не треба? Це ж недовго… – намагалась відмовити його Асмік.

– Ні, – твердо сказав Грикор. – Ти ж сама жалілася, що зникають яйця гагар і чайок. Хто їх краде? Треба нам про це довідатись? Чим же ми пташенят годуватимем?

– Нічого, Грикоре… Я не думаю, що яйця краде в нас людина, – відповіла Асмік. – Злодій узяв би багато, а пропадають дрібниці – по одному, по два… Я спочатку і не помітила. Ну, стоїть собі ящик біля стіни… Відкрила якось – здалося, що яєць менше стало. Кому, думаю, потрібні погані яйця?

– Ти не подумала: «Хто в нашому селі, крім Грикора, ці яйця їстиме?»

– Ти таки й справді не гидуєш: пригадую, як їв їх на озері. Але потайки ти ж не їстимеш?… А іншим разом, – вела далі Асмік, – дивлюсь, ще менше стало. Давай, думаю, полічу. Полічила… не пам’ятаєш, скільки ми залишили яєчок на корм пташенятам?

– Пам’ятаю: сто шістдесят три.

– Так-так, сто шістдесят три… Лічу: всього сто сорок одно. І найбільше чаїних яєць не вистачає… Хто ж їх краде, як ти думаєш?

– Я довідаюсь… Я ж сплю, як заєць, з розплющеними очима.

***

В наступні дні Грикор розповідав своїм товаришам до того смішні пригоди, що вони ніяк не могли зрозуміти, де в них правда, а де кумедна вигадка.

– Ну, як тобі спалося? – спитав його якось Камо.

Перед школою він з Арменом і Асмік забігли взнати, як ідуть справи на фермі.

– У мене постіль м’яка, – весело відповів Грикор, – але цієї ночі я не спав. Одна з наших залізних квочок так стогнала, так рипіла цілу ніч, що у мене серце стискалося. Хвора, мабуть, бідна… Армене, поглянь, чи не підскочила у неї температура?… А кури! – Прислухався до їхнього квоктання – і що ж чую? «Давайте, – кажуть, – придушимо цих залізних квочок! Якщо вони будуть сотню за сотнею курчат виводити, що ж нам, бідним, тоді робити?… Загинемо… Ніхто нас більше не підсипатиме, позбавлять нас материнства». Що вдієш, просто звичайні материнські ревнощі.

Товариші засміялися.

– Еге, – вів далі уже серйозно Грикор, – повірите ви мені, – коли скажу, що цієї ночі я піймав злодіїв?

– Піймав злодіїв?… Хто ці злодії?

– Миші.

– Вигадуєш! Як можуть миші красти яйця! – махнула рукою Асмік. – Я б ще повірила, коли б ти сказав, що миша прогризла в яєчку дірочку і виссала. А ціле? Як може миша украсти яйце.

– Ото ж то й є, що ціле! Так цілим і тягнуть до себе в нірку: яєчню роблять для своїх мишенят. І вони ж матері, і в них серця материнські… Але слухайте, що я вам розповім. Погляньте-но на ящик, бачите, яку вони в ньому дірку прогризли? Через оцю саме дірку вони і тягають яйця. Чую вночі – шкребуться… Прокинувся, прислухався. Залізна квочка важко стогне, а перед ящиком пацюки метушаться. В стіні – щілини, крізь них промені місяця пробиваються, добре видно. Дивлюся, миші навкруги яєчка танцюють. Вони всі темні, а яйце біле, так і світиться. Затамував подих: що далі буде? А вони – що б ви думали? – котять яйце. Потім одна з них лягла на спину і задерла догори лапки, а інші оточили яйце, потім лапками, боком, голівкою підштовхують, піднімають його… Так і викотили тій миші на живіт, а вона обхопила яйце міцно лапками та ще й притиснула довгим хвостиком: ну просто як людина, коли її повалити на спину, а на груди діжечку покласти…

– Вигадуєш, Грикоре!

– От диваки! їм правду говориш – не вірять, брешеш – знову не вірять, – пробурмотів Грикор. – Ну, коли я що-небудь вигадував? – щиро обурився він. – Не треба, не розповідатиму, якщо не вірите…

– Ні, ні, Грикоре, говори далі! – вигукнула Асмік. – Тільки це вже дуже незвичайне.

– Я б так само не повірив, – признався Грикор, – але ж на власні очі бачив…

– Ну, ну, що ж далі було?

– А далі ось що. Решта мишей впряглася в цю мишу, що яйце тримала, вчепилися їй у вуха, схопили за голову і потягли, як санчата… Правда, їй, мабуть, не солодко було – спинка ж терлася об землю, – та що поробиш: треба ж про діток думати! Так от, на її животику і в’їхала яєчня для мишенят прямісінько в їхнє гніздечко… Хотів я було підвестися, налякати злодійок, та роздумав. «Нехай собі, – думаю, – мишенята їдять на здоров’я». І прикинувся, ніби міцно сплю, щоб не заважати їм…

Діти посміялися з Грикорового оповідання, але так і не зрозуміли, вигадав він все де чи насправді миші крадуть яйця.

ХВИЛЮВАННЯ

– Завтра чекатимемо лисух. Завтра – двадцять перший день, – сказав Камо.

– А можуть і не вилупитися, – заперечив Армен. – Вони відрізняються від свійських курей.

– Чим відрізняються? – запитав Камо – Асмік. ти раніше не виводила лисух?

– Ні, – похитала головою Асмік.

– Чим відрізняються? – перепитав Армен. – А тим, що лисухи зовсім не курячого роду. Вони належать, за прийнятою в науці класифікацією птахів, до ряду журавлиних, родини пастушків. А кури до родини справжніх курячих.

– Ого, яка вченість! Та ти став справжнім птахівником, – засміявся Камо.

– Аякже! Якщо ми вже влаштовуємо птахівницьку ферму, треба й літературу відповідну читати… Значить, я й говорю: важко сказати, коли вилупляться лиски. Про це я нічого не знайшов навіть у Брема,

***

Цілу ніч діти хвилювались. Камо ліг, але не міг заснути. Серед ночі він одягнувся і прийшов до сарая. Грикор ще не спав.

– Ну як, ще не вилуплюються? – запитав Камо.

– Ні, щойно перевіряв.

Рано-вранці Асмік, Камо і Армен уже були в сараї.

– Ні, ще жодне яйце не проклюнуте!

– Вночі, – сказав Грикор, – я знову підслухав, як кури розмовляли. Солоденькими голосочками своїх курчат кликали: «Виходьте, курчатка, двадцять перший день настав… Час, виходьте, дітки!» А курчата з яєць відповідають: «Хто ви такі, що нас кличете? Ми голос своїх матерів знаємо, ви не наші мами…»

Але дітям було не до сміху.

– Досить жартувати! – сказав Камо. – Якби нам довідатись точно, на який день виходять з яєць лисухи?

Подзвонили районному агрономові – здивувався; районному птахівникові – і той не знає…

Так, в тривозі, прожили діти ще один день. Пташенят все нема та й нема!

Грикор навіть жартувати перестав.

– Казав я вам, – докоряв він товаришам, – що бовтунів наробимо! Треба було, як я радив зварити та з’їсти. Даремно яйця зіпсували!

Грикор вийняв яйце з-під квочки, підніс до вуха і потрусив.

– Убив курчатко! – з криком повисла на руці у нього Асмік. – Хіба можна так сильно трусити?… Дай мені!

Асмік відняла яєчко у Грикора і почала роздивлятися його на світло:

– Погляньте, в ньому курча… Бачите, яке воно темне? Це від курчати темне.

– Ану, послухай, дихає воно? – запитав Грикор.

– Швидше покладіть яйце назад – охолоне! – занепокоївся Армен.

Минула ще одна ніч, тривожна і довга. Здавалося, і ранок не надійде.

На зорі вся група юних натуралістів уже була в сараї. Вони обережно підняли квочок і оглянули яйця. Та жодне не було пробите. А вже двадцять другий день.

Всі були так засмучені і розчаровані, що цього дня ледве чи розуміли, про що розповідали вчителі в школі. «Чому ж так запізнюються водяні курочки?» – ця думка тільки й турбувала дітей.

Увечері вони знову зібралися в сараї. Там уже були мати Асмік і Грикор.

Грикор обстругував долотом якусь колоду, видовбуючи в ній ямку.

– Що це ти робиш? – здивувався Камо, але, не чекаючи відповіді, запитав про інше: – Курчата не вилупились?

– Що роблю?… Для курчат ванну готую. Ви все: «вилупились, вилупились!» Куди поспішаєте? Напевне вилупляться. Їм поспішати нема куди. Підождуть, поки ванну зроблю, а то де ж їм купатися?