– Це вплив людини, – сказав Арам Михайлович. – Створюючи нове оточення для птахів, людина поступово заглушає в них дикі інстинкти, змінює їх на свою користь… І ось Анаїд якраз і зачепила одне принципове питання: змінюються чи ні спадкові властивості?

Присутні з цікавістю слухали Арама Михайловича. Анаїд опустила голову, зніяковіла. А вчитель, який в той же час був одним із сільських агітаторів, скориставшись із слушного моменту, заговорив про мічурінську науку.

– Так, це питання принципове, – повторив він. – Що говорять наші радянські вчені? Мічурін і його послідовники? Вони говорять, що успадковані властивості можна змінити. Створи нове оточення для рослин і тварин, впливай на них, і ти можеш змінити їх властивості так, як тобі буде потрібно. І нові, корисні для людини властивості рослин, тварин стануть спадковими і передадуться, зміцнівши, наступним поколінням. У радгоспі «Караваєво», Костромської області, радянські вчені разом з колгоспниками-тваринниками протягом десяти-дванадцяти років вивели по мічурінському методу найпродуктивнішу в світі породу рогатої худоби. Корови радгоспу, що дають по тридцять – сорок пудів масла на рік, залишили давно далеко позаду пресловутих американських чемпіонок.

– Сорок пудів масла? Ого! – здивувався Грикор.

Учитель зробив паузу і поглянув на своїх слухачів. У їхніх очах він немовби прочитав думку, яка схвилювала всіх: «Чи будуть коли-небудь у колгоспі Лчаван такі корови?»

– Люди за десять років таку породу вивели! А хіба ми не можемо організувати ферму і вивести пташенят? – розгарячився Камо.

– Маючи в своїх руках зброю мічурінської науки, ви, звичайно, можете здійснити свій намір. Розповідь Анаїд переконала мене, що такого роду задачу ми зможемо вирішити тут, у себе, власними силами. Тільки ви мусите добре вивчити літературу по птахівництву – вона в нас є – і діяти за вказівками районного птахівника. – Що ж, починайте! – і, помовчавши трохи, Арам Михайлович додав: – Тільки з однією умовою: частину пташенят восени ви випускаєте на волю. Треба повністю відшкодувати збитки, яких ми нанесли природі, збираючи яйця диких птахів.

– Неодмінно, Араме Михайловичу, обіцяємо! – хором відповіли діти.

– І щоб більше гнізда не руйнували – хай це буде вперше і востаннє.

Люди потроху розходились. Залишились юні натуралісти та дід Асатур.

Камо ледь стримував свою радість.

– Тепер нам треба зібрати квочок і дістати в колгоспі інкубатори, – сказав він. – Та готова ж такий суворий, хіба до нього доступишся!

– Ви його погано знаєте. Піди і від мого імені попроси дати вам два інкубатори. Треба щоб хтось із вас поїхав до районного центру і купив там акумуляторні батареї. Ось вам на витрати. Учитель вийняв із шухляди стола гроші і дав їх хлопчикові.

Камо густо почервонів.

– Ми самі, Араме Михайловичу… – пробубонів він.

– Нічого, нічого, бери. Чи ви не хочете мене в компаньйони по фермі прийняти? – засміявся вчитель.

– Акумуляторні батареї дають мало тепла, ні до чого вони. Хіба не краще зігрівати інкубатори звичайною гасовою лампою? – несміливо висловив свою думку Армен.

– Лампою буде важкувато… Температура повинна бути рівномірною, а лампа то яскравіше розгориться, то погасне. Якщо треба, дістанемо кілька акумуляторів, з’єднаємо їх у батарею і енергії буде більше. Коли інкубатор невеликий, його можна зігріти акумулятором.

– Так, але енергії акумуляторів вистачить всього на кілька днів, – заперечив Армен.

– Це вірно. Тому нам треба мати напоготові кілька акумуляторних батарей. Почне в інкубаторі спадати температура – зразу ж можна буде підключити заряджену батарею. А вже використані нам і трактористи зарядять.

– Араме Михайловичу, а вішап? – запитав Армен.

– Надішлемо листа і знімок до Єревана, попросимо вчених допомогти нам розібратися в цьому питанні. Можливо, пришлють геолога. Поки що в години вільні від навчання влаштовуйте птахівницьку ферму. Сподіваюсь, що це вам удасться.

Діти погодилися з учителем. Але і в ці, і з наступні дні думки Армена поверталися до таємниці озера. «Що ж там робиться? Що викликає ці звуки?» – думав він.

Діти розійшлися у веселому настрої. Та не встигли вони вийти за браму, як Арам Михайлович гукнув їм:

– Я забув запитати вас про головне: де ж плаватимуть ваші качки і гуси? Адже ж їм вода потрібна!

– Так, – задумливо відповів Камо, – це вірно, їм потрібна вода. В селі у нас з водою погано. Нам це й на думку не спало. Може, вирити невеличкий ставок і наповнити його водою з нашої річки?

– Це можна зробити. Організуємо комсомольсько-піонерський суботник, – згодився вчитель.

– Ой, як же добре буде! – зрадів Грикор. – Ми туди й риби напустимо… І рибу розведемо!… – шепнув Асмік на вухо, – а коли підростуть, вловимо і з’їмо.

Вчитель почув і усміхнувся.

– Розвести – розведете, а виловити і з’їсти не встигнете. Адже поки рибки ваші підростуть, вода в річці висохне і ставок обміліє.

– Так, ставок наш недовго житиме, – з сумом промовив Камо, – в спеку висохне. Але ми його все-таки вириємо!

ГОЛОВА КОЛГОСПУ

Увечері Камо зайшов до правління колгоспу.

Голова колгоспу Баграт і вчитель Арам Михайлович, сидячи за столом, пошепки про щось розмовляли.

Камо нерішуче зупинився на порозі.

Побачивши хлопчика, Баграт і Арам Михайлович обмінялися багатозначними поглядами.

– Ти вже прийшов, Камо? Це добре. Викладай свої думки голові. Я своє слово вже сказав. – І, потиснувши руку голові колгоспу, вчитель вийшов.

Баграт був кремезний, міцний, завжди серйозний і стриманий. Широка колодка орденських стрічок, яка прикрашала йому груди, свідчила про те, що Баграт непогано боровся за Батьківщину. З-під густих брів на Камо глянули чорні суворі очі.

Вислухавши спокійне і серйозне пояснення Камо, голова колгоспу довго тарабанив по столі пальцями.

– Гм… – сказав він нарешті. – А якщо твої птахи розлетяться, витрати ти оплатиш?

– Не розлетяться. Ми їм крила підріжемо. Це велика справа, товаришу Баграт. Арам Михайлович говорить, що ми вирішуємо принципове питання і наносимо нищівний удар по «теоріях» буржуазних вчених…

Баграт посміхнувся в вуса.

Коли б Камо більше знав людей, він одразу б догадався, що його пропозиція сподобалась голові колгоспу.

– Гаразд, – сказав Баграт. – Ви свою справу робіть. – Він подивився на нього, як здалося Камо, трохи насмішкувато, але вже серйозно запитав: – Так що ж ви тепер хочете?

– У вас є інкубатори – дайте нам хоч зо два маленьких. Арам Михайлович радив нам два просити.

– Згода. Якщо Арам Михайлович ручається за вас, можете взяти. Тільки про все, що робитимете, розповідайте нам. Запитуйте у нас. Тут є влада. Село не без хазяїна.

Камо обернувся і хотів було вже йти, та Баграт зупинив його:

– А в шкільній комсомольській організації ти ставив на обговорення питання про ферму?

– Коли ж я міг це зробити, дядьку Баграте? – намагався виправдатись Камо.

– Ну, хоча б поінформував, – перебив його голова.

– Гаразд, сьогодні зберу товаришів. Спасибі, дядьку Баграте, за інкубатори!…

Того ж вечора, скликавши збори, Камо з великим натхненням розповів комсомольцям про влаштування птахівницької ферми. Потім виступив Армен.

– Так само, як Мічурін, що виводив гібриди від плодових дерев і вирощував нові види плодів, можемо і ми завдяки гібридизації і вихованню пташенят одержати нові види птахів, – захоплено говорив він.

Комсомольці гаряче підтримали пропозицію юних натуралістів. Лише Артуш, однокласник Камо, залишився незадоволений.

Він не наважився виступити на зборах і висловлював своє обурення потім, коли збори закінчились.

– Хіба серед нас нема нікого з головою? Чому нас має вчити якийсь хлопчисько з Єревана? – обурювався він.

Камо справді приїхав з Єревана. Його мати, дочка діда Асатура, одружилася з єреванцем і жила в місті. Коли почалася війна, батько Камо пішов на фронт, мати разом з сином повернулися в рідне село Лчаван. Тут її прийняли як свою, і вона працювала в тютюнницькій колгоспній бригаді, а Камо продовжував учитися в сільській школі. В 1946 році демобілізувався з армії і приїхав у село батько Камо, Самсон.