Вивантаживши бачки для сміття, вона збиралася повернутися до своєї комірчини, коли він спинив її точнісінько посеред двору. Вони зупинилися на відстані півметра одне від одного. Він ще ніколи не бачив її блідого обличчя з такої близької відстані. Шкіра пишних щік видалася йому занадто ніжною, як старий, дряхлий шовк, а в її очах, карих очах, якщо подивитися в них зблизька, не було нічогісінько від тієї колючої набридливості, навпаки, скоріше щось м’яке, майже по-дівочому сором’язливе. Та Йонатан, помітивши деталі, які, звичайно, мало відповідали портрету мадам Рокар, що він його носив у собі, не дав збити себе з пантелику. Щоб надати розмові офіційного характеру, він злегка доторкнувся до службового кашкета й заговорив досить різким голосом:

— Мадам! Я маю вам дещо сказати.

(Цієї миті він усе ще не знав, що саме він хоче сказати.)

— Так, месьє Ноель? — відгукнулася мадам Рокар, коротким, раптовим рухом відкидаючи голову на потилицю.

Вона схожа на пташку, подумав Йонатан, на маленьку перелякану пташку. І він повторив своє звертання різким тоном:

— Мадам, я ось що маю вам сказати… — щоб потім з подивом почути, як усе ще зростаюче обурення поза його волею сформувалося в таке речення: — Перед моєю кімнатою сидить птах, мадам… — І далі, уточнюючи: — Голуб, мадам. Він сидить на кахлях перед моєю кімнатою. — І лише на цьому місці йому вдалося приборкати свою мову, що виривалася на поверхню з несвідомого, та спрямувати її у певному напрямку, а отже, він додав, пояснюючи: — Цей голуб, мадам, загидив послідом увесь коридор сьомого поверху.

Мадам Рокар кілька разів переступила з ноги на ногу, закинула голову ще далі на потилицю й запитала:

— А звідкіля він узявся, цей голуб, месьє?

— Я не знаю, — сказав Йонатан. — Очевидно, він залетів через вікно в коридорі. Воно відчинене. Вікно повинно завжди бути зачиненим. Так записано у правилах внутрішнього розпорядку.

— Мабуть, хтось із студентів відчинив його, — сказала мадам Рокар, — через спеку.

— Можливо, — промовив Йонатан. — Але воно все ж має бути зачиненим. Особливо влітку. Якщо раптом буря, воно може грюкнути й розбитися. Влітку 1961-го таке вже було. Тоді заміна шибки коштувала сто п’ятдесят франків. З того часу в правилах внутрішнього розпорядку записано, що вікно має завжди бути зачиненим.

Він знав, що його постійне звертання до правил внутрішнього розпорядку має в собі щось сміховинне. Та й не цікавило його зовсім, яким чином голуб міг туди потрапити. Йому не хотілося ще детальніше говорити про голуба, ця прикра проблема стосувалася тільки його одного. Він хотів якось позбутися обурення нав’язливими поглядами мадам Рокар, та й годі, що й сталося з першими ж реченнями. Зараз обурення вгамувалося. Він уже не знав, як йому бути далі.

— То треба вигнати голуба та зачинити вікно, — сказала мадам Рокар. Вона промовила це так, ніби йшлося про найпростішу річ на світі й ніби тоді все знову буде в порядку. Йонатан мовчав. Він заплутався своїм поглядом на коричневому дні її очей, він ледве не загруз у них, немов у м’якому, коричневому болоті, так що мусив на секунду заплющити очі, щоб вийти на поверхню, відкашлятися, щоб віднайти свій, голос.

— Річ у тім… — почав він, знову відкашлюючись, — річ у тім, що там повно плям. Самі зелені плями. І пір’я теж. Він загидив увесь прохід. Ось у чому проблема.

— Звичайно, месьє, — сказала мадам Рокар, — прохід треба прибрати. Але спочатку слід вигнати голуба.

— Авжеж, — погодився Йонатан, — так, так… — і подумав: «Що вона має на увазі? Чого вона хоче? Чому вона каже: треба вигнати голуба? Може, вона вважає, що я повинен вигнати голуба?» І йому захотілося, щоб він ніколи так і не наважився заговорити до мадам Рокар.

— Так, так, — продовжував він белькотіти, — треба… треба його вигнати. Я… я б його давно вигнав, але не встиг. Я поспішаю. Як бачите, зі мною білизна й зимове пальто. Я маю занести пальто до хімчистки, а білизну здати у прання, а потім мені на роботу. Я дуже поспішаю, мадам, тому я не міг вигнати голуба. Я хотів вам тільки повідомити про цей випадок. Насамперед через клякси. Основна проблема — це забруднення проходу послідом голуба, що суперечить правилам внутрішнього розпорядку. Згідно з правилами, прохід, сходи та туалет повинні завжди бути чистими.

Він не міг пригадати, щоб ще колись у житті йому доводилося вести таку заплутану розмову. Брехня, здавалося, проявилася у своїх найгрубіших рисах, а єдина правда, яку вона мала приховати, а саме: що він ніколи й нізащо не зміг би прогнати голуба, а навпаки, голуб уже давно прогнав його, була виявлена найнеприємнішим чином; і навіть якщо мадам Рокар не почула цю правду з його слів, то вона мусила прочитати її зараз на його обличчі, бо він відчув, як його кинуло в жар, як кров’ю налилося обличчя і як палали від сорому його щоки.

Та мадам Рокар удавала, ніби нічого не помічала (або вона справді нічого не помітила?), вона тільки сказала:

— Дякую вам за повідомлення, месьє. Я про це подбаю, — після чого схилила голову і, обігнувши Йонатана, прочовгала до вбиральні біля своєї комірчини, де й зникла.

Йонатан дивився їй услід. Якщо у ньому й залишалися якісь крихти надії на те, що хтось зможе врятувати його від голуба, то зараз вони зникли разом з сумним видовищем щезлої у своїй вбиральні мадам Рокар. «Ні про що вона не подбає, — подумав він, — ні про що. Та й навіщо воно їй треба? Вона лише консьєржка, а отже, зобов’язана підмітати сходи та коридор, чистити один раз на тиждень спільну вбиральню, але аж ніяк не проганяти якогось голуба. Найпізніше сьогодні пополудні вона нап’ється вермуту й забуде про цей випадок, якщо вже не забула зараз, у цю мить…»

Рівно о восьмій годині п’ятнадцять хвилин Йонатан був перед банком, саме на п’ять хвилин раніше, ніж прибули заступник директора месьє Вільман та мадам Рок, старша касирка. Всі разом вони відчинили головний портал: Йонатан — зовнішні віконниці-ґрати, мадам Рок — зовнішні скляні бронедвері, месьє Вільман — внутрішні скляні бронедвері. Потім Йонатан та месьє Вільман вимкнули своїми торцевими ключами сигналізацію, Йонатан та мадам Рок відчинили аварійні двері з подвійним замком, що вели до підвального приміщення, після чого мадам Рок та месьє Вільман зникли в підвалі, щоб своїми сполученими ключами відчинити сейфи, у той час як Йонатан, сховавши валізу, парасолю та зимове пальто в гардеробі поруч з туалетами, зайняв своє місце біля внутрішніх скляних бронедверей та почав запускати співробітників, що поступово надходили, натискаючи на дві кнопки, одна з яких в автоматичному режимі за ключовою схемою відчиняла зовнішні, а друга — внутрішні бронедвері. О восьмій сорок п’ять увесь персонал зібрався, кожен розмістився на своєму робочому місці за віконечками, у касовому залі або в конторах, і Йонатан вийшов з банку, щоб зайняти свій пост на мармурових східцях перед головним порталом. Почалося його безпосереднє чергування.

Це чергування ось уже протягом тридцяти років полягало ні в чому іншому, як у тому, що Йонатан у першій половині дня з дев'ятої до тринадцятої та з чотирнадцятої тридцяти до сімнадцятої тридцяти пополудні простоював перед порталом або патрулював розміреним кроком туди-сюди на найнижчій із трьох мармурових сходинок. Десь близько пів на десяту та між шістнадцятою тридцять та сімнадцятою була невеличка перерва, викликана поважним заїздом чорного лімузина месьє Рьоделя, директора. Необхідно було залишити пост на мармуровій сходинці, пробігти майже дванадцять метрів уздовж будівлі банку до в’їзних воріт на задвірку, відсунути важкі металеві ґрати, прикласти руку до краю картуза для шанобливого привітання і пропустити лімузин. Подібне могло трапитися зранку в першій половині дня або пізно пополудні, коли заїжджав синій броньований автомобіль «Служби перевезення коштовностей Брінка». Для нього теж треба було відчинити металеві ґрати, його пасажирові так само належав вітальний жест, звісно, не шанобливий, коли долоня торкається козирка, а недбаліший, яким вітають колег, легенько змахуючи від кашкета вказівним пальцем. А більше нічого не відбувалося. Йонатан стояв собі, дивився поперед себе й чекав. Часом він дивився собі під ноги, часом — на бруківку, а іноді — на кафе по інший бік вулиці. Часом він проходив по нижній мармуровій сходинці сім кроків ліворуч та сім кроків праворуч або залишав нижню сходинку та ставав на другу, а іноді, коли сонце пекло несамовито і спека вичавлювала вологу під ободом кашкета, він вибирався аж на третю сходинку, затінену дахом порталу, щоб там, знявши на мить кашкета та витерши рукавом спітніле чоло, продовжувати стояти, дивитися і чекати.