Саме таким був стан речей, коли в серпні 1984-го, одного п’ятничного ранку, сталася пригода з голубом.

Йонатан саме піднявся з ліжка. Він вступив у пантофлі, накинув банний халат, щоб, як завжди, перед голінням відвідати туалет. Перш ніж відчинити двері, він притулив вухо до дверної шпарини й прислухався, чи нікого немає в коридорі. Він не любив здибуватися із сусідами, до того ж уранці, в піжамі й банному халаті, і вже аж ніяк не по дорозі до вбиральні. Застати туалет зайнятим було б йому досить неприємно; одна лише думка про зустріч перед туалетом з іншим квартирантом була нестерпно гидкою. Таке трапилося з ним один-однісінький раз, влітку 1959-го, двадцять п’ять років тому, і він досі здригався, згадуючи про це. Цей одночасний страх бути кимось поміченим, одночасна втрата анонімності наміру, який конче вимагає анонімності, одночасне відсахування і повторне намагання пройти вперед, одночасне белькотіння люб’язностей: будь ласка, я після вас, та ні, прошу, месьє, я за вами, я зовсім не поспішаю, ні, спочатку ви, я наполягаю — і все це у піжамі! Ні, він нізащо не хотів пережити подібне, і завдяки профілактичному прослуховуванню таке з ним більше не повторювалося. Нашорошивши вуха, він визирнув крізь двері в коридор. Він знав кожен звук на поверсі. Він міг розпізнати кожен хрускіт, кожне клацання, кожне дзюркотіння чи шелестіння, ба навіть тишу. І зараз, усього на кілька секунд притуливши вухо до дверей, він знав напевне, що в коридорі не було жодної душі, що туалет був вільний, що все ще спало. Лівою рукою він повернув кнопку автоматичного замка, правою натиснув клямку, засувка подалася назад, спричинивши легенький поштовх, і двері розчинилися.

Він саме зібрався переступити поріг, навіть підняв ногу — ліву, яка ось-ось мала зробити крок, — коли раптом побачив його. Він сидів перед його дверима, на відстані, меншій ніж двадцять сантиметрів від порога, у блідому відблиску ранкового світла, що пробивалося через вікно. Він спирався червоними пазуристими лапами на криваво-червоні кахлі коридору, у гладенькому свинцево-сірому оперенні: голуб.

Схиливши голову, він позирав на Йонатана своїм лівим оком. Це око — маленька кругла пластинка, коричнева з чорним осередком, — мало страхітливий вигляд. Воно трималося на пір’ї голови, наче пришитий ґудзик, без вій, без брів, зовсім голе, безсоромно спрямоване назовні й жахливо відкрите; та одночасно в цьому оці було якесь стримане лукавство; і разом з тим воно здавалося не відвертим, не лукавим, а якимось зовсім неживим, ніби лінза в камері, яка поглинає всеньке зовнішнє світло, нічогісінько не випромінюючи назад. Жодного блиску, жодного промінчика не було в цьому оці, жодної живої іскорки. Це було око без погляду. І воно зирило на Йонатана.

Він був наляканий до смерті — так би він описав ту мить пізніше, але це було не зовсім вірно, бо переляк настав трохи згодом. Він швидше був смертельно вражений.

Мабуть, протягом п’яти, а може, десяти секунд — йому це видалося вічністю — він закляк на порозі своєї кімнати, вчепившись за ручку дверей і піднявши ногу для виходу, не в змозі зрушити з місця. Тоді відбувся ледве помітний порух. Чи то голуб переступив з ноги на ногу, чи просто трохи настовбурчив пір’я — у будь-якому разі його тіло здригнулося й одночасно дві повіки зімкнулися на його оці, одна знизу, а друга зверху, навіть не те щоб повіки, а такі собі гумоподібні заслінки, що проковтнули око, наче губи, що з’явилися нізвідки. На якусь мить воно зникло. І тільки тепер Йонатан перелякався, від справжнього жаху йому волосся стало дибки. Одним махом він заскочив до кімнати і, перш ніж око голуба розплющилося, встиг зачинити двері. Повернувши автоматичний замок, він зробив три кроки до ліжка, обережно сів, тремтячи всім тілом, серце його несамовито калатало. Чоло було холодне мов лід, і він відчув, як на потилиці й уздовж хребта виступив піт.

Першим спало на думку, що в нього починається інфаркт, чи серцевий напад, чи, принаймні, судинний колапс. «Твій вік саме пасує для таких речей, — думав він, — після п’ятдесяти досить найнікчемнішої нагоди для такої біди». І він боком звалився на ліжко, натягнув ковдру на плечі, що їх морозило, і почав чекати на судомний біль, на кольки у грудях та плечах (якось він читав у своєму медичному довіднику, що саме це є безпомилковими симптомами інфаркту) або ж на поступове згасання свідомості. Проте нічого такого не сталося. Серцебиття вгамувалося, кров у голові та кінцівках знову рухалася рівномірно, а притаманні інфарктові прояви паралічу не наставали. Йонатан зміг поворушити пальцями рук і ніг, скривити кілька гримас на обличчі; це означало, що з органічної і неврологічної точок зору все було більш-менш у порядку.

Замість того в мозку вирувала безладна маса абсолютно некерованих страхітливих думок, ніби зграя чорних круків, голова тріщала від паніки та криків. «Тобі кінець! — каркало щось. — Ти старий, і тобі кінець, якщо вже голуб перелякав тебе на смерть, звичайнісінький голуб загнав тебе назад до кімнати, здолав тебе, взяв у полон. Ти помреш, Йонатане, ти помреш, якщо не зараз, то незабаром, а твоє життя було неправильним, ти змарнував його, бо навіть голубові під силу підірвати його, ти мав би його вбити, але ти не можеш його вбити, ти навіть мухи не здатний скривдити, хоча муху все-таки зміг би, хіба що муху, чи комара, чи маленького жучка, але ніколи теплокровне створіння, теплокровну півкілограмову істоту, як голуб, ти скоріше підстрелив би людину, піф-паф, це робиться швидко, в результаті — лише маленький отвір, розміром вісім міліметрів, усе чисто й дозволено, параграф один “Службового розпорядження для озброєного охоронного персоналу”, таке навіть вимагається, ніхто не має права тобі дорікнути, якщо ти застрелиш людину, навпаки… але голуба? Як це можна застрелити голуба? Він тріпотить, голуб, легко можна промахнутися, це хуліганство — стріляти у голуба, це заборонено, це приведе до вилучення службової зброї, до втрати місця роботи, ти можеш потрапити до в’язниці, вистріливши в голуба. Ні, ти не можеш його вбити, але жити, жити з ним ти так само не можеш, ніколи; в одному будинку, де живе голуб, людина більше жити не може. Голуб — це втілення хаосу та анархії, голуб, що безладно ширяє туди-сюди, впивається кігтями і клює тебе в очі, голуб, який постійно розносить сміття та розтрушує згубні бактерії та віруси менінгіту, та ще й не один, голуб, він приваблює інших голубів, вони паруються й розмножуються блискавично швидко; тебе окупує ціла армія голубів, ти не зможеш вийти з кімнати, помреш з голоду, задихнешся від власних екскрементів, муситимеш викинутися з вікна і лежати розпластаним на тротуарі; ні, ти занадто боягузливий, ти сидітимеш у замкненій кімнаті й кликатимеш на допомогу пожежників, щоб приїхали з драбинами і врятували тебе від голуба — від голуба! — ти станеш посміховиськом цілого будинку, посміховиськом цілого кварталу. “Ось погляньте, месьє Ноель! — кричатимуть люди, тикаючи на тебе пальцями: — Подивіться, месьє Ноель просить врятувати його від голуба!”, і тебе направлять до психіатричної лікарні: ох, Йонатане, Йонатане, твоє становище безнадійне, ти пропав, Йонатане!»

Ось так кричало й хрипіло в його голові, і Йонатан був настільки розгублений і збентежений, що вчинив щось таке, чого не робив з раннього дитинства, а саме, склавши у своєму нещасті руки для молитви: «Ой Боже ж мій, Боже», почав молитися: «Чому ти мене залишив? За що ти мене так караєш? Отче наш, що ти єси на небесах, врятуй мене від цього голуба. Амінь!» Це, як ми бачимо, не зовсім молитва, а радше зліплене з уламків пам’яті його рудиментарного релігійного виховання белькотіння, що виривалося з нього. Однак це теж допомогло, тому що вимагало певної розумової концентрації, прогнавши таким чином плутанину думок. Інша річ допомогла йому ще дужче. Ледве він встиг доказати молитву, як відчув таку нагальну потребу помочитися, що міг осквернити ліжко, на якому лежав, свою гарну перину і навіть красивий сірий килим, якщо йому не вдасться протягом кількох наступних секунд здійснити полегшення деінде.