— Ну чого кінці віддала? Тобі ще ген-ген, доживати… Тільки не знаю де, це залежить… А власне, що сталося?

— Що? А що? Не знаю я.

— Ме но, се плю серйо, ке же пансе. Треба щось робити. Наскільки я зрозумів, в тебе були проблеми, або з інквізицією, або ж з Люком. І напевне, тобі варто не випадати з дискурсу.

— Люк? Це іще хто? Скайвокер? Так джедаї вже давно вимерли, захопившись військовим вправами у стилі “харакірі”.

— Хм.

— А ви, пане, можна дізнатись, хто такий?

— Хто я? О, я хто. Я — Херрі. А що ти взагалі пам’ятаєш?

— Так же ж… мм-м, це, е-еий. Ну, я — Лілле Аделін. Місце народження — Манівці, Яснізорія, 13-го фрімера 645 року. Навчаюся в Університеті, Вічне Місто. Спеціалазація — Теоретична Сексологія…

Словом, з голови в мене вилетіло все, що є предметом даної оповіді. Я ще пам’ятала, що почала слухати Демонологію, а далі — синя мряка. Хто такий Херрі, я здогадувалася, але не могла сказати, що знала його раніше. Херрі був дуже засмучений цим фактом, та потім вирішив, що це дає нам можливість ще раз випити на брудершафт, побувати на його улюблених старих виставах і дати мені спробувати мої улюблені страви.

— А можна на брудершафт — гарячий чай, а улюблену виставу — в теплому ліжку?

— Парбльо, с’ет ун іде амервей. А яку виставу панна воліла би побачити?

— Звичайно, “Ідеального чоловіка”, перб англіцького драматурга і поцінувача чоловіків, — що ще до ліжка, тільки трагікомедії не вистачає, гр-кх-кх.

— М-да, водичка в Стіксі — не зупа. Треба відтранспортувати потерпілу додому, для попередження ГРЗ.

Херрі взявся за весла і погріб. Скоро з туману вималювався берег, а на ньому — величезна статура жінки. У неї світилися очі, в руках була стопка журналів “Вартова вежа”.

— Це хто? — здивувалася я.

— Теща пророка Михмона. Вона нам тут за маяк править. Над Стіксом завжди такі тумани…

— А чому вона зеленого кольору?

— Рекламний трюк партії Зелених: теща, як символ єднання з природою. Статуя свободи, як усвідомленої необхідності.

Підплили ближче до берега. Високі будинки, набережна, натовп гуляк. Ну, звичайне видовище. Народ вітав Херрі з ентузіазмом, та й мені трохи перепало загальної уваги.

— Що нового у старому світі? — вигукували люди, — Чи ви не знайомі з сімейством Приморозків? А з кланом Дніпропетровичів? Вони ще на цей світ не збираються? Що тепер у моді? Чи носять тепер панталони дами у Вічному Місті? — і так далі.

Я на це відповідала коротко, як могла. “Ні, ні. Так. Всі там будемо. Носять сімейні труси на високих підборах. Король? Зійшов з розуму через невдалу грошову політику. Амайрана захопила пів-Європи з метою стримування загрози організованого насильства. Міністр внутрішніх справ чекає дитину від Кардена. В моді знову швидка музика — блюз, джаз, флюс, сказ.”

Зрештою, відчепилися. Херрі повів мене незнайомими вулицями додому.

— До вас додому, Херрі?

— Ага, чого захотіла. Чому ж, до твого власного будинку.

— Я й не знала, що в мене — нерухомість у Пургаторії. А як це робиться? Якщо все життя виплачуєш “за дах”, то після смерті — власна хата?

— А ми демонів житлом забезпечуємо. Спеціальна директива Всевишнього — щоб вони обживались, заводили хазяйство і не поспішали повернутися у світ живих. Їх навіть в магазинах в першу чергу обслуговують. Особливо в аптеках.

— Демонів? Хіба я — демон? В мене ж в особистій характеристиці було написано “скромна і порядна дівчина”!

— Ме, б’єн сюр! Згадаєш іще, не переживай. А от про скромність і порядність забудь. До речі, чому ти так дивно йдеш?

Хода у мене і дійсно була надзвичайна: я шкутильгала, водночас розбещено хиляючи стегнами. М’язи, відповідальні за зведення ніг докупи, чинили певні незручності, коліна тремтіли.

— Херрі, я ж не пам’ятаю, що було вчора. Певне, їздила верхи.

— Ага, пойнтером.

— Це як?

— Піднімаючись у стременах… ги-ги, на вдосі.

— На вдосі? Не знаю, я ще не зовсім спеціаліст з цього питання. Та й за луку поки що триматися доводиться. Головне, в ритм треба потрапляти…

— За луку, кажеш, га-га, ну так, це суттєво. Гр-хе-хе.

— Не розумію я вашої веселості.

— Ні, ну це справді весело. Гострі враження. Головне, щоб тобі подобалось. І коневі.

— Нє, ну що він меле?! У коня-то і особливого вибору немає.

— Певно, — Херрі усміхнувся, — у твоєму випадку саме так і було. Та досить з мене, а то згадаєш, потім будеш ображатися. Ага, ось ми майже й прийшли — район Брют-он-Біч, вулиця Жовтнева, 31. Тут не зачинено, наскільки я знаю. Валяй додому, ма шері, ввечері я по тебе зайду.