Зранку я прокинулася від усвідомлення оригінального відчуття того, що мені терміново треба чоловіка. Дикий ГоН, значить. Ну, якщо вчора було погано, то, як кажуть, краще б я вчора вмер.
Серце калатало подібно до військової канонади, “і залпи тисячі орудій злились в один протяжний вой”. Ну, правда, я ще не вила, але була досить близька до такого ефектного вияву екстремальних емоцій. Чи то до того ванільного морозива афродизіаку підлили, чи так виявляється мій надзвичайний інстинкт самозбереження? Світу білого не бачачи, я пошкандибала, не в снопи, а до ванни, глянути в свої нещасні очі. З дзеркала на мене дивилася невідома науці інфернальна твар, обличчя спотворене диким первісним голодом. Природа ж, як відомо, не терпить пустоти.
Від печії, що пульсувала — відомо, де, тьмарилося в голові. Я трохи пострибала на правій нозі — наче попустило. Тоді, надихнута несподіваним успіхом, я почала гасати вниз-вверх по сходах, при цьому зберігаючи правильний ритм дихання, наспівувала “Завійтесь багаттями, синії ночі!”, пісеньку, що стала лейтмотивом Вам-не-дамської конференції повій-стахановок. Раджу всім можливим товаришам по нещастю: сходи — це чудові ліки, особливо, якщо комбінувати швидкі стрибки на одній нозі і повільні — через сходинку. Аби мене тільки ніхто не бачив! Ну і звичайно, явився Бішоп.
— Делі, що ти робиш?
— Су-у-блі-му-у-у-ю… бу-уло б щоб у сві-іті бі-ільше робо-очих, трудя-ящих, колго-оспників, і-інтеліге-ентів, мущи-ин всяких рі-ізних і на-авіть студе-ентів…
— І довго ти так збираєшся… гм… самовдовільнятися?
— Вміючи, довго. Бли-зиться ера круто-ого кінця… ми пе-еред клієнтом не зро-оним лиця…
Я безсило опустилася на сходи, захекавшись швидше, ніж вдалося чогось досягти. Гормональний стрес не минувся. Я закрила руками обличчя і тихенько заскиглила. Пан Теодор, здається, розгубився і, вагаючись, підійшов ближче. Краще б він цього не робив: я миттєво підхопилася на ноги з неземною пристрастю в очах.
— Теодоре, ти що тут робиш? А ну, негайно, евакуюватися!
Бішоп завбачливо сховався за спиною Мадам Мадлен.
— Медді, що мені робити? — із відчаєм в голосі, простогнала я.
— Що-що? Це ти в мене питаєш? Швиденько, одяглася, причепурилася, і бігом, знайди собі якогось чоловіка. Тільки піди візьми превентивні засоби в моїй блакитній валізі.
— Та що ви собі думаєте? — я зірвалася на дикий крик — Я ж не повія якась! Не чінклітера! Не тварюка дика в лісі! В мене є почуття!
— А ще в тебе є Дикий ГоН. І це тобі дорогого може коштувати.
— Добре тобі, Медді, повчати. Експлуатуєш тут Бішопа, так, що він і очами поворухнути не в силі, та й живеш спокійно, як кілер на пенсії. Чи під рукою тримаєш на чорний день, як таблетки від алергії, оце розумію, любофф!
— Аделін, — прохрипів Бішоп, — ти про це пошкодуєш!
— Та не переймайтеся, шановний. Ви не одинокі в своєму прагненні на халяву вдовольнити основний інстинкт. А вона ж і грошей не візьме і, не дай Боже, до ЗАГСу не потягне. І взагалі, жінка матеріально забезпечена, без шкідливих звичок. Чим погано?
Вони, здається, були трохи шоковані. Я знов щось не те сказала? Ну, в мене завжди були проблеми з правильним формулюванням своїх думок. Ледве не плачучи, я метнулася вгору сходами і зачинилася в кімнаті. Там на нічному столику лежала телепечатка. Мусила лежати. Аж всередині похололо — тепер ця чорненька симпатична штучка, єдиний мій засіб зв’язку з Гаелом, зникла. І я відразу ж зрозуміла, що несамовито хочу його бачити. Звичайно ж, не тільки бачити, та я намагалася не думати про це. Я так звикла до того, що в мене є що протиставити самотності, а тепер що, все, табу? Це ж, напевне Медді, або Бішоп підступно поцупили ту річ, поки я спала янгольським сном. Турбуються, гади.
Я одяглася і вибігла на двір.
Дозволивши своїй інтуїції обрати довільний маршрут, я жваво переставляла ногами, оскільки свіже повітря і фізичні вправи були бальзамом для мого зраненого лібідо. Тут моя інтуїція і вчинила великий підсвідомий ляпсус — дуже скоро я опинилася під великим каштаном біля пам’ятника Герою. Молодець, Аделін, принаймні, ти чесна перед собою. Я взяла пляшку пива і сіла на лавку.
Знаю, що не варто так робити. Оце, пивце, винце, зіп’юся нанівець, і єдина тоді перспектива — вивчати реалії життя у польових умовах витверезника. Чи податися до монастиря — Стародівочого, і написати продовження 48-томного пригодницького роману про грішну любов капіталу до виробничих сил? Може, зайнятися самоосвітою — вивчати семіотичне поле постмодерністських текстів, чи там займатися йохою за методом Бей-Бая Йоханного і його послідовників йохариків?
А може просто зійти з розуму на грунті алкогольного токсикозу? До речі, я давно вже чую якісь дивні голоси, особливо зранку “треба вставати!” — “кому треба? тобі треба?”, чи скажімо, як ідеш з Університету напівживий, а до тебе на вулиці вітаються якісь незнайомці, з виду алкоголіки, наркомани, бандити і туніядці. Це нормально? Правда, лише потім розумієш що то — твої найкращі друзі, колеги чи сусіди. Але останнім часом, я стала чути якісь незрозумілі звуки за спиною, а обернешся, нема нічого. От і зараз…
Я аж підстрибнула, на льоту розвертаючись. Ага, джерело дивних звуків все ж таки існує. Поряд зі мною на лавці сиділа сива жінка, вбрана небагато, але дуже охайно, курила цигарку з довгим мундштуком і щось таке мугикала під ніс.
— Люлі, гулі, марципулі, — раптом проказала вона, — Що толку в вищій освіті, якщо немає практичних навичок з мікробіології?
— Ви до мене звертаєтеся?
Мене проігнорували.
— Невже ви так вважаєте? Рівень води у сполучених ємностях підвищується у ході рекламної кампанії шоколаду для гірських велосипедів. Вгадай моє бажання! Бешкетнику…
Її голос набув загрозливих інтонацій.
— Мілошевичу, ти ідіот! Крилатим ракетам може протистояти тільки тампакс з крильцями. Ні-ні, відійдіть від мене, не знімайте з мене мандатської недоторканості — ми будемо розплачуватися за спожитий газ транзитом батарейок Енерджайзер. Х-хе, х-хе.
— Дівчино, чому у вас волосся зелене? Екологія? У Яснізорії випали дощі з пінки Велла. Вітер східно-західний, багатовекторний.
