— Я ніколи собі цього не вибачу і помру просто тут, самотня і нерозкаяна.
— Якщо тільки я не помру перший від допитливості. Чого ви від мене хотіли?
— Ліцензію для борделю Мадам Мадлен, рекомендації щодо того, як має поводитися суккуб… І, ну, ще кохання до гробової дошки.
— Отакої! — Гаел був шокований, — а дідька лисого? Суккуби, ти бач. Бордель. М-да.
— Ну, почнемо з борделю, — я нахабніла на очах, — вас бояться всі і кожна окремо працівниці малого бізнесу. Що ви їм такого зробили?
— Ну, якось, в роки грішної юності, я мав близькі примусові стосунки з їхніми покійними бабусями…
— Гаеле, як вам подобається гаряча кава за комірцем?
— Не н-надто. А серйозно, нічого я їм не робив. Як би не хотілося. Це називавалося б зловживанням службовим становищем.
— Все, я вам не заздрю. А, значить, можна і так отримати дозвіл?
— Не все так просто. З вас, — він нахилився до мого вуха, — довгий і пристрасний поцілунок.
— А дідька лисого — не треба? Це ще навіщо?
— Ну, це вже стосується другого пункту.
— Фі, як банально.
— Банально, треба ж таке! А ви що хотіли, оргію на 12 персон? Помаленьку треба починати. А ви як здогадалися, що…
— Що ми — колеги? Ну, інтуїція, ви ж казали. А ви?
— Та від вас же за кілометр тхне.
— Відьмачим духом, — я приречено зітхнула, — горе мені, горе.
Гаел поскріб потилицю.
— А хочете, і справді влаштовуйтесь до мене стажеркою. Відчуваю, мене ніхто окрім суккуба і не витримає.
— Та ні, зараз у мене реабілітаційний період. Відпочиваю.
— Шкода. А я завжди буду радий бачити рідну душу. Ось, тримайте.
Він витяг з кишені чорний металевий прямокутничок. Я взяла його до рук, і на ньому засвітився червоним якийсь візерунок.
— Ого, телепечатка!
— Покажете, якщо у вас із дозволом якісь проблеми виникнуть. І зі мною, коханим, можна поспілкуватися.
— Щиро вдячна, сонце моє. О, ви йдете!
— Повертаюсь до своїх чорних справ. Чекайте на мій дзвінок!
У стані легкої ейфорії я вийшла з муніципалітету, усміхнулася амбалам так, що у них засвербіли потилиці і пішла собі тихенько додому. До борделю.
