— А в мене, панове, от що… — Дафна продемонструвала нам невеличкий залізний ключик, — Ну, і як це трактувати?

— Як-як… — зголосився Едгар, який, дивлячись в моє люстерко, підправляв собі туш на віях, — Звісно, за Фрейдом. Ключик вставляється в…

— Ах ти, розпусниця, — м’яко перервала його Дафна, — Тобі так пасує ця легка ненав’язлива аморальність…

Едгар заледве не розмазав туш по всьому обличчю.

— А в мене — пальчикова батарейка, — повідомила я, — Лише не кажіть, що це означає то саме.

— Я б сказав, але не скажу…

Поки ми обговорювали один одного і виколупували пророцтва з пирога, стався один неприємний інцидент. Ханна, вирішивши дістати ще один глечик пуншу, відійшла від нашого столу і наштовхнулася просто на Алекса. Ну, може, це якраз він на неї наштовхнувся.

— О, привіт, потворка! — гучно виголосив він. Колеги-бамбузлівці підтримали його дружнім реготом, — Тобі не варто одягати такі щільні шорти, а то весь твій квітучий бампер на видноті!

Я сиділа якраз зручно, щоб побачити всю гамму почуттів на обличчі нещасної. Не те щоб мені було її шкода, але, шляк, глядячи на її зблідле обличчя, я практично відчувала її сором! В її випадку зовсім не складно було потрапити у вразливу точку, як вчив наш "добрий доктор". Адже Ханна була одним суцільним — і чималим — хворим місцем… Якусь секунду вона стояла, завмерши, а потім з хрипким зойком вчепилася Алексу в патли. Хто б міг подумати — така тиха й сором’язлива — а тепер гамселить ворога як берсерк! Ми підхопились з-за столу і підтримали Ханну оплесками. Алекс не сподівався нападу, тож його оборона була малоефективною. Втім, їх швидко розняли. Ханна відразу ж, схлипуючи, побігла геть.

Алекс з ненавистю глянув на нас.

— Дочекаєтесь, — пообіцяв він.

Ми його одностайно проігнорували.

Після вечері ми всі зібралися на подвір’ї коло вогнища. Не знаю, що з ним зробили — все ж таки вчора був дощ — але вогонь палав бурхливо, як на багатті інквізиції. Втім, Боян знов потішив нас історичною інформацією — про смерть Патріка Гамільтона, попередника Нокса, котрого через несприятливі погодні умови палили понад шість годин. Ех, в наші часи все це можна було б зробити простіше, наприклад, за допомогою тієї ж побутової хімії.

В той час, коли ми з чарками пуншу в руках (як я дізналася, звався він Cock o’ the North, теж нічогенька собі назва) блукали навколо багаття, гріли руки і перемовлялися, пан Арт почав розповідь про місцеві вірування щодо сьогоднішньої ночі. Слід сказати, в професора Арта це виходило дуже переконливо — він говорив тихим голосом, напівприкривши повіки, і практично всі припинили розмови аби послухати оповідача.

Отже, ця ніч, за переконанням давніх кельтів, — ніч Дикого Полювання. Мисливський сезон відкриває Лорд-Мисливець Герн або ж — за римським звичаєм — Кернуннос. Це божество, яке зображувалося у вигляді рогатого велета, кажуть, має спільне коріння з грецьким Паном; згодом його почали пов’язувати з сумнозвісним Бафометом і навіть із Сатаною. Кажуть, кельти приносили жертви на своїх велетенських багаттях. Людські? Так, можливо. Зрештою, з ким не траплялося? Втім, це стосувалося більше освічених друїдів, тоді як прості обивателі лише різали худобу, що, правда, не завадило християнам звинуватити кельтів в сатанинських ритуалах. Повертаючись до Герна… Маршрут Дикого Полювання традиційно пролягає крізь два світи: наш і потойбічний — Тір Нан Ог. Звичайно, така значна культмасова подія не може не подіяти на рівновагу між світами — в результаті завіса, що розділяє світи, витончується і навіть місцями проривається. Тому саме в цю ніч всілякі містичні істоти потрапляють до нашого світу аби порозважатись, а духи померлих можуть з якихось своїх міркувань затягти живих до потойбічного світу. Отож, блукати самому цієї ночі категорично заборонялося. Тим більше, що на необачного мандрівника чигала ще одна небезпека — той, хто почує звук мисливського рогу Герна, неодмінно сконає протягом року.

Пан Арт замовк аби ковтнути пуншу, запала шаноблива мовчанка. І от, в цю мить наше багаття якось особливо зашипіло і стрельнуло іскрами. І практично відразу з-за пагорбів почувся собачий гавкіт. А потім, природно, звук мисливського рогу.

На мить всі завмерли. Пан Арт закашлявся і роззирнувся. Потім, в тиші, поки ніхто не встиг зіпсувати момент недоречною панікою, лунко прозвучав його єхидний голос:

— Вельми вдячний професорові Бамбузлу та його студентам за таку своєчасну ілюстрацію…

Рене Бамбузл відповів йому іронічним поглядом.

— До ваших послуг.

Напруга вмить зникла, і всі присутні почали життєрадісно коментувати подію. Звичайно, всі, крім бамбузлівців, котрі зовсім не зраділи такому безславному завершенню свого жарту.

— Боже, який мужчина, — прошепотіла Дафна, вочевидь, маючи на увазі нашого куратора, — Просто геній.

— Я ж казав, треба було брати фольклорні мотиви, — пробубнів Боян, — Гарно б вийшло.

— Це безперспективно, — рішуче заперечив Еван, — Бачиш, бабайками вже нікого не злякати. Що змушує мене нагадати тобі про…

— А, дійсно, — зітхнув Боян, підбираючи поли сукні, — Ну, ходи.

Коли ми повернулися до кімнат, було вже досить пізно. Тоні настільки стомився, що навіть і не звернув уваги на мене, котра сновигала кімнатою в негліже. Коли мені насилу вдалося розплутати морський вузол на поясі, він вже практично спав. Втім, глухий ритмічний звук, котрий долинав звідкись знизу, змусив його підкинутись на ліжку.

— Що це таке? — сонно поцікавився Тоні.

Звук нагадував шаманський ритм якогось священнодійства.

— Мабуть приносять жертви Бафомету, — легковажно мовила я, позіхаючи.

Звук став трохи голоснішим. Можна було навіть розібрати якісь голоси — спів чи, швидше, речитатив.

— Ні, серйозно, — стурбовано роззирнувся Тоні, — Що то за біда?

— Хм. Хто його зна… — протягнула я, — Ти ж, правда, не віриш, що тут замішані якісь сектанти? Так що спи. Добраніч.

Я вимкнула світло. Тоні гмукнув, очевидно, не задоволений моїм поясненням. Чи, точніше, його відсутністю. В світлі місяця, який пробивався крізь завіси, я бачила, що він не спить. Слухає. Що ж, звичайно, я знала, що це за звук. Адже не лише підступним бамбузлівцям доступні різні блага цивілізації на зразок магнітофона.