— Одягаєшся? — поцікавився він, — Мені зайти пізніше?
— Та ні, заходь, не соромся. Допоможеш мені розібратися з цими обладунками… Тобі мабуть теж знадобиться консультація?
— Ой, я не знаю, — сумно мовив Тоні, сідаючи на своє ліжко, — Мені здається все це вже занадто… Я буду виглядати як ідіот.
— Ідіотка, — виправила я.
— А, точно… Дякую, — серйозно мовив він. Ну треба ж, який непробивний!
Нарешті, зав’язавши пояс морським вузлом, я досягла бажаного результату. Штани не падали. Зате виглядали наче здута повітряна кулька, ще й по землі волочилися.
— Подивись на мене, — звеліла я, — Порівняно зі мною, ти будеш сама елегантність.
Тоні покосився на мене і нарешті усміхнувся.
— Нічого, срамоту фраком прикриєш.
— Ах ти ж… — я жбурнула в нього подушкою, — А ну давай ти одягайся! Подивимось… Хоча тобі отим рожевим чудом срамоти не прикрити. Інша, розумієш, концепція.
Нещасний мій сусід покрутив в руках сукню. Приклав її до себе і сором'язливо посміхнувся.
— А от мені трохи ніяково. Чи не могла б ти… е-е…
— Почекати за дверима?
— Ну я…
— Та зрозуміло. Чого ж, могла б. Гаразд, розважайся.
Я тактовно вийшла з кімнати, залишивши Тоні на самоті. Ач, який сором’язливий… Податися мені нікуди було, та я й не хотіла зайвий раз світити "срамотою" у загальній залі, тож я рушила до вітальні з метою зробити собі чаю. Так сталося, що якраз в цей момент з вітальні назустріч мені вийшли двоє бамбузлівців — Алекс і його приятель, смаглявий мачо Джані. Вони про щось тихо перемовлялися, а Алекс тримав під пахвою сумнозвісний магнітофон.
— Так от, коли я подам тобі знак, ти… — говорив Джані.
— Тс-с… — перервав його Алекс, кивнувши в мою сторону. Джані замовк, з підозрінням глянувши на мене.
— Веселого Соуейну! — ввічливо посміхнулась я.
Юні містифікатори не відповіли, лише пришвидшили крок. Я проводжала їх очима, доки вони не зникли в напівтемряві довгого коридору. Що б це значило? Без сумніву, якісь нові практичні жарти. Сподіваюсь, більше ніяких поживних доповнень до моєї вечері!
Коли я повернулась до кімнати, на мене чекав дивовижний сюрприз. Сукня не просто сиділа на Тоні, вона сиділа на ньому бездоганно! Правда, коли я розгледіла його зблизька, я побачила деякі недоречності там і тут, однак загальний ефект був просто разючим: переді мною стояла вродлива і елегантна — хоч і трохи зависока — молода жінка. І в цьому було щось ненормальне.
— Тоні, що це ти зробив з собою? — вражено запитала я.
— Нічого зайвого, — з грайливою усмішкою відповів він, — Мені просто пощастило підібрати правильний розмір.
Боже, в нього навіть голос змінився! Він став м’якшим, глибшим, і чомусь сильніше відчувався французький акцент.
— А, ну ясно… Хочеш, допоможу з гримом і зачіскою?
— Була б дуже вдячна, люба.
Боюсь, я завмерла з роззявленим писком.
— Слухай, ти це серйозно?
— А чому б власне і ні? — повів плечами Тоні, — Міс Демінор просила нас добре зіграти свою роль. Я просто збираюсь виконати її прохання.
— Е, Тоні, — мовила я, взявшись нарешті приводити до ладу його кучері, — А ти не думав про кар’єру актора?
Він спохмурнів і відповів мені зніченим поглядом.
— Де? В Ecole de Provence? Там би мене не зрозуміли. А, крім того, мій батько… — він прикусив губу.
— Ну, так що, твій батько? — м’яко перепитала я.
— Він цього не схвалює, однім словом.
— Шкода, — підсумувала я, — Бачив би він тебе зараз!
З погляду Тоні я зрозуміла, що такий варіант його чомусь зовсім не приваблює.
Одягнувши фрак, я довго розглядала себе в дзеркалі. Талант Тоні, хоч я і не хотіла в цьому зізнаватись, глибоко мене вразив. Він-то молодець… А от з мене вийшла справжня карикатура. Хоча фрак справді прикрив вузол на поясі, все одно костюм висів на мені як на тремпелі. Волосся я зачесала у хвіст — а що, деякі чоловіки так носять! — а от з лицем була біда: бліде, вузьке, ще й ластовиння на носі…
— Вуса домалюй, — порадив Тоні.
Я посміялась, але виконала його пораду. Справді, так вийшло трохи переконливіше. Лише бляклий чоловічок, який дивився на мене з дзеркала, дуже вже нагадував якогось недогодованого вурдалака. А втім, це якраз доречно.
Невдовзі розпочалась вечеря. У великій залі повимикали світло і запалили свічки, на столах серед блюд зі святковим частуванням стояли ліхтарики з ріпи, вирізані у формі потворних лиць. На вечерю нам подали смачний пиріг з фруктами і горіхами, що звався "боннах самзіан". Як повідомив професор Арт, в цьому пирозі запечені різні речі, і, якщо кому щось потрапить, то цей предмет буде якось символізувати його майбутнє. Так чи інак, їсти слід було обережно. З напоїв ми дістали гаряче питво, схоже на чорничний пунш. Лише в мене виникла підозра, що та штука містить частку автентичного віскі. Ну, і судячи з того, як колеги накинулися на пунш, сумно нам не буде.
Та, власне, нам і не було сумно. Взяти хоч би наш маскарад. Тоні був одним з небагатьох, хто серйозно поставився до завдання. Переважна більшість моїх колег — і я в тому числі — виглядали трохи хворобливо. Ну, дівчата ще туди-суди… Все ж таки видовище жінки в штанях вже практично нікого не травмує. Щоправда, були деякі особливо талановиті екземпляри, як от Ханна, — ця дівиця чомусь обрала костюм шекспірівських часів, а тоді чоловіки носили щільні панчохи і шорти у формі китайських ліхтариків. На огрядній Ханниній фігурі все це виглядало досить кумедно. Дафна, яка не змогла навіть зараз вийти з кімнати без макіяжу, якщо і була схожа на чоловіка, то лише на незворотньо голубого.
А от чоловіки — то взагалі було щось страшне. Суміш борделю з цирком. Деякі навіть не вважали за потрібне поголитись, зате косметикою намазюкались практично всі. Ну, напевне, вони відчували, що виглядають гротескно, тож і поводили себе відповідно — голосно і вульгарно. Проте, це було справді смішно.
— Погляньте, що мені дісталося! — заволав розмальований як гейша Еван, тримаючи в руках колечко, — Ти ба, жіноче щастя привалило! Мабуть все таки вийду заміж, а Боян? Себто, як тебе, Боанна?
— Угу, — відповів той, колупаючись у власній порції пирога, — І будеш місіс Фродо Баггінс. Чарівна пара.
