І він, тріумфально всміхаючись, рушив у напрямку рідного мого Інституту, в бібліотеці якого я провів стільки безсонних полуднів. Сволота, треба ж! Він же зі мною до лікарні ходив, над душею стояв, поки я, бурлака, писав статтю, і от тепер… А щоб його качка копнула! Я ж тим часом перевірю, якщо вдасться, Тцуцикову необачну обмовку.

Про існування цього місця я ще недавно навіть і не здогадувався. Хоча, якщо вдатися до логічного миcлення, саме існування якоїсь шкодної нечистої сили передбачає її зібрання в одному місці з метою оптимізації завдання шкоди. Ну, відьми — шабаш, хіппі — андерграунд. От і журналісти обрали собі затишний куточок для проведення вільного часу в компанії собі подібних для спільного споживання стимуляторів, облаювання долі та Редакторської сваволі. Я чув про цей клуб від Ленса, що разом зі Скрайбом любили проводити там вечори за розвагами невідомого мені характеру. Можливо мені вдасться навіть, не діставши фатальних тілесних ушкоджень, отримати натяк на те, хто ж такий таємничий пан Портфеллер, що полюбляє пхати парламентарям пачки грошей дрібними купюрами.

Клуб знаходився у вузькому провулочку, що, будучи схованим від людського ока, з’єднував Адміністративну площу з кварталом Зю, де мешкало добірне люмпенство та дрібне буржуйство. Аби не точні Ленсові вказівки, я б, мабуть, ніколи не натрапив на вхід до цього закладу, який нагадував скоріше службовий хід для потреб сантехніка чи злодія: це були брутальні сходинки до підвалу та жодної тобі вивіски. Я спустився зачовганими сходинками і штовхнув двері. Там було темно і лячно, тхнуло п’яними відвертостями і вчорашніми новинами. На протилежній від входу стіні висіла перекошена та обсмалена табличка з назвою “Гелікон”.

— Агов! — промимрив я, озираючись, і майже відразу локував якусь людську істоту помірної огрядності, що стояла за стійкою бару спиною до входу і, зітхаючи, розставляла на полицях пляшки. Кельнер, зробив я достойний потужного інтелекту висновок, на мій ввічливий промимр не зреагував. Я було задумався, як інакше привернути його увагу, як тут мені ззаду було завдано потужного удару.

— Посунься, йолопе! — вискнув жіночий голос, — дорогу озброєним і дуже небезпечним емісарам миру і злагоди!

А потім, слід зауважити, сталося щось дивне: мене просто відкинуло з місця, так що приземлився я в кількох кроках від входу. Мій збентежений зойк викликав могутню резонансну хвилю, від якої заджижчали склянки на полиці.

— Що там таке коїться, Мнемозіночка?! — змученим голосом простогнав кельнер, — в мене і так голівонька тріщить, а ти тут ще зі своїми батальними сценами! А ви юначе, зовсім знахабніли, чи що? В нас зачинено!

Прекрасна леді, що провернула такий фокус з моїм нещасним тілом, гордовито-невимушено продефілювала повз мене з відром та ганчіркою вглиб приміщення.

— Я, шановний мій Мерфі, — мовила вона, — страждаю незгірш за тебе. Після того, як твої відвідувачі весело відсвяткували імплементацію, чому, питається, мушу я відшкрібати тепер з підлоги результати гулянки?

— Пісок спробуй, — серйозно порадив кельнер, — і не треба мене звинувачувати, я бійки не заохочував… Не пам’ятаю такого, на відміну від тебе. Що з того, що брав ставки? Так не слід битися з сильнішим… принаймні, якщо не ставиш на суперника. Ну?

Тепер кельнер із роздратованим виглядом звернувся до мене, очевидячки, за поясненням причин мого тут небажаного перебування.

— Я того, хотів лише дізнатися, може ви тут знаєте, хто такий Портфеллер? — видихнув я, з тривожною надією поглянувши на Мерфі.

Він завмер, так і лишившись із піднятою в агресивному жесті рукою з черговою пляшкою. Вираз його обличчя — дефективно-скам’янілий — не обіцяв мені нічого доброго. Поряд, у напрямку Мнемозіни, щось гуркотнуло — то було цеберце з піском. Звук цей пролунав навдивовижу вчасно: Мерфі вмить отямився, пошпурив пляшку в куток, перестрибнув через стійку і швидко опинився поряд з очевидним наміром вхопити мене за стражденні барки.

— Ти хто такий взагалі, синку? — прошипів він.

— Взагалі, — мовив я, намагаючись вивільнитися, — між нами немає ніякого відношення спорідненості, і я зовсім не чувак-на-якого-слід-наскакувати-і-віддирати-шматки-одягу!

Я вдало сіпнувся, що таки призвело до надбання мною свободи, розпрямив могутні плечі і гнівно зиркнув на несамовитого кельнера. Однак цей революційний рух мав ще один наслідок: з мене випала, металево дзенькнувши оліфагівська акредитація. Мерфі миттєво підхопив її, понюхав, спробував на зуб, подивився на світло і вражено поглянув на мене.

— Це ж справжня! В тебе що, не всі вдома і хата на замку? Чи на той світ закортіло потрапити поза чергою?

До Мерфі підскочила Мнемозіна, розглядаючи через кельнерське плече мою акредитацію.

— Ой, самогубця! — зойкнула вона, ніжно торкнувшись моєї щоки рукою у гумовій рукавичці, — Всі ви такі, романтики: думаєте, загальні правила безпеки вас не стосуються. І правильно, вам же посилений режим потрібен, стаціонар.

І вона, гмукнувши, повернулася до натхненного відшкрібання кривавих плям.

— Розслабся, Зіночко! — зітхнув кельнер, — Так що в тебе за проблема, хлопче? Страм убогим та немічним не допомогти.

— В мене дуже багато проблем, сер, — гордо повідомив я.

Він поважно кивнув, погоджуючись.

— А тобі все мало? Нащо, питається, цікавишся такими хворобливими соціальними феноменчиками, як Портфеллер і ко?

— Я, ее-е, можу тут…? — Я роззирнувся, прозоро натякаючи на конфіденційність розмови.

— Ні.

— Тобто?

— Чого питаєш? — всміхнувся він.

— Так що, вам не варто довіряти?

— Ні. Ги-ги, вірити можна тільки в бога, решта хай готівкою розплачуються.

— А їй? — я вказав перстом на Мнемозіну, що відлинювала від роботи, прислухаючись.

— Умм, Зінці?

— Хі-хі-хі, — пролунало з темного кутка.

— Тоді так домовимося: я вам брешу, ви мені не вірите.

— Ну… прошу до гілляки.

Я постав на підлогу рюкзак та копнув ногою стільця, який, гупнувши, крутнувся і був позиціонований під мою стомлену сідницю. Тоді, зітхнувши, я розповів у кількох сотнях слів свою тривожну історію. Вислухавши мене, Мерфі хитро заусміхався і кивнув до Мнемозіни.