Я перевірив замок, і, на щастя, він виявився знайомої мені конфігурації.
— Я можу з цим впоратися. Лише мені потрібна шпилька чи бодай викрутка.
Нінкомпуп зорієнтувався миттєво. На стіні, прибитий цвяшком, висів плакат “На волю з міцним здоров’ям”, який і був використаний у злочинних цілях. Через півхвилини, покопирсавшись цвяшком у складному механізмі імпортного замка, я відчинив двері реєстратури.
— Ну, і як тобі?
— Браву! Я тобою пишаюся. Так, де тут наші “голоси”? — Нінка вже копирсався у картотеці, — Ага, ось.
Аж раптом почулися голоси і кроки за дверима, куди вирушила була за головлікарем наша сестричка.
— Полундра! — прошепотів я, — Тікати треба!
— А картка?
— Беремо з собою. Ну, гайда!
Ми, у виваженій паніці гримнули дверцятами шухляди, з ноги захлопнули за собою двері реєстратури і дременули коридором; Нінка міцно притискав до себе трофей. Зупинились ми відразу ж за поворотом, аби не чути було гуркоту, що видав би напрямок нашого відступу.
— Ну, треба щось робити, — хекаючи, повідомив я.
— Ідеї?
— Можеш ще на щось перетворитись?
— Тебе заціпило на цьому, чи як?
— Але ж це спрацьовує! Можеш щось ліпше запропонувати? Я весь увага і співробітництво.
— Маєш, страмна халепа, рацію. Ну, логічно, я повинен надбати того вигляду, у якому сюди і увірвався, — нервово зашепотів Нінка, — Тоді, можливо, в мені не признають того біснуватого проктолога, який пограбував реєстратуру. А от ти… Шкода, що ми тобі чогось не вигадали ще на підступах. Гм.
— Так, поки ми тут блукатимемо, вони точно вишлють на КПП посилену варту і сестричку, аби змогла нас упізнати. Якщо я з’явлюся у якомусь іншому вигляді, боюсь, охоронець мене неправильно зрозуміє. Гм.
Запала мовчанка, ми з Нінкою оглядали один одного, намагаючись виявити нас обличчі співучасника натяк на якусь здогадку щодо втечі з місця злочину.
— О! — зрештою всміхнувся Нінка, — Ти ж сам тільки-но це сказав!
— Що? — здивувався я, — Коли це я встиг?
— Сестричка і варта. Це ти такий розумний, із стажем злочинної діяльності, передбачив, що вони мають зробити. А от вони, власне, поки ще докумекають, що їх пограбували зайди…
— Ну, не варто недооцінювати супротивника. Люди, нажаль, не такі й дурні.
— Слухай, діяти треба, геніальний тактик! Робимо з мене охоронця, з тебе — сестричку, створюємо багато галасу даремно, викликаємо паніку в рядах охорони і зникаємо з поля зору.
— Стоп, а чому це з мене — сестричку? І як це взагалі…
— А? Що за паніка? Недовихований суворим батьком страх кастрації?
— Нінка, нагадаєш, щоб я тобі наглу пику набив, як вийдемо?
— Обов’язково.
І ось — переді мною дебелий гоблін у захисній формі.
— Ну як?
— Гм, та нічого. Тільки треба більше погрозливої тупості в очах та невблаганної обмеженості у рельєфі чола. І палицю не так тримають — це ж не улюблений анатомічний орган.
Качок-Нінка гнівно блимнув маленькими очицями.
— Зараз ще подивимося, що з тебе вийде!
— А-е, дрібненька проблема — я так не вмію, взагалі-то.
— До курвлячої холєри! Не міг раніше сказати? — він зітхнув, — Гаразд, зараз тобі буде спецкурс із втечі з переодяганням. Так, заплющуй очі. Твоє завдання — якомога краще уявити сестричку і спробувати поставити себе на її місце у суспільній ієрархії. Промовляй за мною: magnum status et prima moda est ego qui per saltum capere nomen temporarius.
Нінка прокашлявся і промимрив: “соціалізацію завершено з індексом рольових конфліктів 0,84. Ох і ні хрона ж собі!”
— Що? Ну, вийшло?
— Вийшло… Але в тебе і уявлення про жінок! Ух, ми їх просто на переляк візьмемо! Ну, ходи!
Мені так і не вдалося дізнатися, що ж я мав тоді за вигляд — Нінка вихором помчав до виходу, не слухаючи моїх докорів, що летіли навздогін. Та, як з’ясувалося згодом, моє невміння поєднувати різні суспільні статуси призвело до утворення своєрідного колажу з жінки-берегині домашнього вогнища — в папільотках і з колотушкою, жінки-коханки у комбіне та з сильно вираженими статевими ознаками, жінки-професіонала у дорогому офісному вбранні, жінки-матері з чітко означеною перспективою та фурії-поборниці рівності прав, розфарбованої а-ля спецназ на завданні.
Всі ці функції, як на мене, взагалі поєднати неможливо, так що вийшов такий страшний мутант, який викликав у охоронця шок і заціпеніння. Нінка щось намагався йому пояснити про картку, яку вкрав проктолог у злочинному тандемі із патологоанатомом, та охоронець, в якого сьогодні видався надто вже важкий день, відправив нас у захмарні далі, оскільки то була не його драна проблема.
Тільки-но ми, вислухавши щиру пораду, випірнули з “блакитної мрії”, позаду почулася голосна невимушена лайка. Це, очевидно, свідчило про наближення подальших ускладнень у житті охоронця закладу позбавлення болі.
***
— Та-ак… — протягнув Гріф Реморс, переглядаючи мою статтю. Потім підозріло примружившись, поцікавився, — Ти взагалі, добре почуваєшся?
Я спробував зазирнути у текст, що лежав перед Редактором.
— А що? Щось у цьому творі мистецтва свідчить про фатальний фізіологічний розлад?
— Та… Ти себе у дзеркалі бачив?
Я миттєво підхопився і підскочив до шафи, скло якої за відсутності інших благ цивілізації могло служити дзеркальною поверхнею. Там виднілася моя пика, прикрашена кількома папільотками і смужками захисної фарби.
— Мамцю! — проскиглив я, — А я дивувався, чого це люди із таким захопленням мене оглядають. Думав, нарешті, побачили в мені новий секс-символ…
— Ну, якоюсь мірою, секс-гротеск, чи що… — погодився Редактор, аби підтримати дух розчарованого у громадській думці співробітника, і повернувся до прочитання сенсаційної статейки.
Мої сподівання виправдалися, очі пана Реморса жадібно розчахнулися, явивши моїм очам панораму “Редактор у стані здивованого обурення від нісенітниць, яких нагнав штатний кореспондент”.
— Тобто, ти хочеш сказати, — хрипким від хвилювання голосом мовив начальник, — ви дійсно дістали докази того, що парламентарі потруїлися від передозування хабаршишу та амфікорумпінів?
— Угу, маємо особову картку, де, до речі, вищезазначений діагноз перекреслено і дописано “виправити на пост-перепійний стресовий синдром” з підписом головлікаря.