Лікарня, куди відвезли постраждалих, знаходилася на околиці Дрободана. Була вона Місцем позбавлення болі, оточена високим блакитним парканом, що дало їй назву “блакитна мрія” і прославило у віках. В цьому, власне, і полягає різниця між приватним лікарем-консультантом і державною лікарнею. Або ти сам звертаєшся і сплачуєш за це чималенькі гроші — якщо вони є — або тебе у примусовому порядку лікують у спеціальному закладі. Зате безкоштовно. “Голосам” не пощастило — власних коштів у них не повинно бути — їх же купують на певний термін, надаючи повний пансіон.

— Нінка, як ми туди потрапимо, га? — мовив я, коли ми оцінювали підступи до оздоровчого закладу, — Та ще й аналізи дістати… Якось це, здається мені, малоймовірно.

— Здається йому! Не заважай, бачиш, я думаю… Ех, м-да. Кого б туди пропустили без заперечень, як гадаєш?

— Ну… Своїх же, лікарів, там, санітарів.

— Х-хе, — всміхнувся Нінка, — зараз ми їм покажемо номер.

— Який номер ще? — збентежився я, — може не треба?

— Треба-треба, не дарма ж нас начальство ганяло на тренінги з професійної магії: шоу має відбутися, — Нінкомпуп заплющив очі і забурмотів заклинання, яке супроводжувалося зловісними підвиваннями і тілесними посмикуваннями, — Бакс-такс-інтерфа-акс! Дідьків-пес-асо-осіейтед прес! Рей-тар-оду-рейтар-гльо-бал-інфор-мейтар! Ємейл-дебейл-задовбе-ейл!

Коли процедура завершилася, переді мною стояв якийсь невідомий мені персонаж, який досить віддалено нагадував старого-доброго Нінкомпупа. Це був похмурий чолов’яга у грубому чорному вбранні, погляд якого сочився ненавистю і роздратуванням та цілком спроможний був викликати інтуїтивне відчуття провини за перебування серед живих.

— Нінка, зроби як було, — попрохав я, — надто вже страшно. Це ж хто?

— Професійний коронер-паталогоанатом, — ображеним голосом, який звучав досить неприродно в устах жаского типа, повідомив мій колега, — Що, не схоже? Я ж так старався!

— Та схоже, навіть занадто. Тільки такий патологоанатом, напевне, просто кохається у своїй справі. Я от думаю, може, ти даремно пов’язав свою долю з Редакцією, такий талант пропадає!

— А, йди ти! Ну добре, рушаймо.

— Е, стоп, а я?

— Ти? — обернувся Нінка, — Та в тебе і так пика недобра, проканає.

Мене трохи перекосило від такого щирого компліменту, та, що ж, думка стороннього спостерігача — цінна сама по собі, якою б дурною не була.

Ми підійшли до низеньких дверей у ясно-блакитному паркані і Нінкомпуп загуркотів кулаком по залізному віконечку. Воно майже відразу ж від’їхало в сторону, і в отворі з’явилася чиясь простора морда.

— Ну? — прозвучало запитання по суті.

— Коронера викликали? — зловісно прошипів Нінка, — Тут у вас якийсь пацієнт дуба дав після з’ясування його історії хвороби. Знов застосовували особливо жорсткі методи обстеження?

— Я-йее-не знаю. Но ви проходьте, дізнаєтесь у начальства.

Тяжкі двері повільно прочинилися, піднялися ґрати, і ми опинилися всередині.

— А це хто з вами? — поцікавився охоронець, підозріло тицьнувши в мене пальцем.

— Це-е…, — цього Нінка, здається, не передбачив.

— Я — провідний експерт міжнародного фонду “На підтримку евтаназії”. Вирішуємо питання про надання субсидій лікарні.

Охоронець сполохано блимнув очима, Нінкомпуп всміхнувся крізь зуби. В цій його подобі видовище здатне було звалити з ніг як мінімум бізона, але я витримав.

Ми рушили вздовж темного коридору, де наші кроки голосно відлунювали металевим брязкотом. Відразу скажу, що зловісними коридорами, якими низько плив чорний сморід від нечисленних смолоскипів, довелося блукати довго, при чому одного разу ми перестріли двох санітарів, що вели на огляд пацієнта у грубезних кайданах — певно, в нього була особливо тяжка стадія пневмоманнї, та він, на зло чуйним ескулапам, ніяк не хотів цього визнати; з-за дверей палат з ґратованими віконцями неслися страшні зойки і прокльони. Досить часто у цій лікарні опинялися митці — правду кажуть, мистецтво і божевілля розділяє тільки соціально сконструйована умовність, так що, не сподобався критичними колами — можеш загуркотіти за лікарняні ґрати.

— Так, Нінка, де ми збираємося знайти реєстратуру? Бо мені здається, що твоя патолого-анатомічна подоба заведе нас до “холодильника”.

— М-мн… Це справді іноді виходить з-під контролю.

— Маньяк, — різко кинув я, — Швидше уяви себе кимось іншим.

— Ким? Твоєю коханою дівчиною, аби ти нарешті вдовольнився і не нидів?

— Ух ти! А можеш?

— Тю, збоченець, вгамуйся нарешті, — дещо злякано запропонував Нінкомпуп.

— Слухай, я маю на увазі, якимось лікарем, спеціалістом з отруєнь, якого викликали для огляду “голосів”.

— А спеціаліст з отруєнь — це хто? Токси… Гастро… гастроном?

— Та будь простіше. Скажеш, що проктолог — будеш промивання робити.

Нінка, всміхаючись, промимрив відповідні заклинання і за якусь хвилину перетворився на веселого опецькуватого дядька, що тримав маленького ліхтарика у м’язистих руках. Справді, досить скоро ми вийшли до реєстратури, де й почали вимагати показати нам потерпілих.

— Проктолог? — перепитала сестричка, що сиділа за ґратованим же вікном приймальні. Вона була вбрана у захисний костюм і тримала руку на гачку самостріла, який, що характерно, був націлений на нас, — Туди вже надіслали одного. Якраз промивання збирались проводити.

— А я, — гордовито мовив Нінка, — Я — проктокурор і мушу обстежити хворих до того, як ці профани зіпсують усі свідчення. Це зі мною секретар суд-мед огляду. Прошу якомога швидше провести нас до потерпілих.

— О! — збентежилася сестричка, — Прошу зачекати, я приведу головного лікаря зі слідчого ізолятора.

Вона відклала самостріл, що примусило мене різко видихнути, і майнула у двері, що знаходилися за її спиною.

— Так, і що тепер? Зараз приведе цього лікаря…

— А документи, інформація про надходження потерпілих де знаходиться?

— Тут, гадаю, на реєстратурі. Але як туди потрапити? Он її каптьорка зачинена на великий імпортний замок.

— Замок, кажеш… — протягнув я, згадуючи свою бурхливу юність у “Злобній булочці”. Нам не раз випадало мати справу з різними запорами, якими від нас намагалися врятувати різну цікаву інформацію, — Ану посунься!