Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Ну добре. А що, коли це брехня? Тобто, що, коли артефакт несправжній? — з раптовою злістю проказав пан Крокус, — Якщо тобі всучили підробку? Чи отримаєш ти тоді свою порцію легенди?

Пан Боро заусміхався, мовби чекав цього запитання.

— Звісно. Доки ти думаєш, що артефакт — справжній. Доки всі так вважають. Як я вже казав, дійсності не існує, Соломоне.

***

— Не думаю, що мені варто втручатись, — сказала відьма, розвертаючись до вогню.

Лада зітхнула з полегшенням. Вона вже не бажала ніякої допомоги від Кривої Варги. Насправді, вона не хотіла мати справу з тим, чого не розуміла, чого, може навіть, трохи боялась.

— Ти боїшся… — кивнула Варга, немовби читаючи її думки, — Як ти гадаєш, хто я?

— Ви… — Лада розгубилась, — Ви — та, кого ясенівці шанують як гм… знахарку.

— Я знаю, що вони кажуть. А що думаєш ти ? — з притиском запитала стара.

Лада замислилась, підшукуючи коректне формулювання. "Несамовита стара відьма" якось не вдавалось їй надто адекватним. Вогонь, корячись рукам Варги стрельнув іскрами і запалав яскравіше. Відьма сиділа до гості у півоберта, і раптом Лада усвідомила, чому обличчя старої здавалося їй трохи знайомим — так би, певно, виглядала її мати, якби дожила до такого поважного віку. Відьма поволі обернулася до дівчини.

— Ну?

— Я думаю, ви просто інша, не схожа на своїх гм… односільчан… і ви не хочете бути такою як вони. Я не знаю, наскільки те, що вони кажуть — правда, але я думаю… їм потрібна така як ви, щоб вони могли відчувати свою відмінність від вас і спільність між собою.

Крива Варга розсміялася — різко, мов старий захриплий крук.

— Ти всюди шукаєш причини, навіть там, де їх нема. Ну гаразд… А ти б хотіла бути, такою, як я? Ти б хотіла бути іншою ?

Лада відчула, як все всередині захололо. Іншою — значить самотність? Значить, шанобливий страх? Приховане презирство? Навіть якщо так… А що в неї є зараз? Зараз вона не така , але й не інша … Вона — десь посередині, втрачена, не в силі зробити вибір…

— Хочеш спробувати ? — тихо запитала стара.

— Можливо… — промовила дівчина, почуваючи себе так, ніби наосліп стрибає в каламутну воду, — Що ви маєте на увазі?

— Я можу зварити для тебе одне зілля… А, я бачу, що ти чула про женихів, так? Ні, не лякайся, я не збираюсь тебе труїти, нащо мені? Я знаю спосіб дати тобі те, чого ти завжди бажала. Силу. Силу бути іншою…

Дівчина глибоко вдихнула. Відчуття нереальності знову накрило її п’янкою хвилею, примушуючи світ обертатися в такт примовлянням Варги, котра дістала в’язку якихось трав і заходилась наповнювати казанок.

…Зварю я чар-зілля
З шалу божевілля
Пристрасті п’янкої
Із луни гірської
Ще доллю до краю
Струмінь водограю
Молодої крові
Мрії світанкові…

Лада слідкувала за її рухами у якійсь прострації, немов не розуміючи, де вона, і що відбувається. Можливо через задушливу атмосферу помешкання Варги, може, через власну втому після блукання лісом, вона відчувала приємну апатію. Хотілося лише сидіти так, не ворушачись, спостерігаючи за танком вогню і хвилями пару, який здіймався над казанком. Невдовзі хатою попливли духмяні пахощі полонини літнього полудня… терпкий тривожний запах осіннього лісу… божевільний аромат весняного саду — яблуні, груші, вишні…

… Доки місяць сяє
Зілля дозріває
А як наді мною
Згасне день луною
Я наллю частунку
Чарівного трунку…

Вона незчулася, як, заколисана примовляннями старої відьми, заснула просто на незручному ослінчику коло вікна.

***

…а ще вони мають владу над іншими. Не знаю чому, але люди самі дають їм цю владу. Владу і шану. Шанобливі пси під лавкою м’ясника…

Мені боляче згадувати про це, але я сама була жертвою цих самовпевнених богорівних недолюдків. Передусім, моя кохана мати, вона робила зі мною все, що їй заманеться — знущалася, принижувала, залякувала. І лише зрідка гляне привітно, а для мене наче зоря сходить… А потім знов за старе. Іноді я думала — може вона нещасна, може її ніхто не розуміє, не підтримає, ніхто не любить — крім мене… І я витримувала все — її п’яні істерики, депресії, її випадкових коханців, котрі залишали в квартирі запах скислого гриму і дешевих цигарок. Витримувала, бо сподівалась одного дня стати такою як вона. Намарне… Як я не розуміла? Той, хто витримав стільки принижень, ніколи не матиме пошани інших. Я довіку носитиму на чолі тавро — тавро паскудного ницого раба, готового на все заради ласки хазяїна…

А потім був Януш, мій прекрасний лицар без страху і совісті. Він був потрібен мені, бо був для мене недосяжним, як і Аманта, таким же гордим і самовпевненим. Він був всім тим, чого мені бракувало, і, отримавши його, я сподівалась здобути його зухвалість і силу. Може я не так вже і помилялась, і все це могло би бути моїм, якби він любив мене… Та навряд. Ніхто не дасть тобі влади над собою, просто тому, що йому тебе шкода. Але він встиг звикнути до мого захоплення і поклоніння, і тоді він відкрив для себе смак катування…

На щастя, ця історія вже давно позаду. П’ять, шість років минуло? Вже й не пригадую… Але, думаю, мені це пішло на користь. Поволі я зрозуміла, що у влади є інша сторона — маючи владу, скоро починаєш зловживати нею, а потому влада вичерпується, як вода зі старої криниці. І що тоді? Лише брязкіт коновки об суху землю…

***

А потім настав ранок. Вона збагнула, що лежить на жорсткій холодній постелі, відчула, як щось шкарубке вп’ялося в спину, не даючи повернутись на бік. Відривши очі, Лада побачила перед собою стос голок і гілля, крізь яке звитяжно пробивався гриб-червоняк на цупкій сірій ніжці… Сонячне проміння, зеленкувате, немовби вимочене в лісному повітрі, пестило червоний капелюшок гриба, іскрило на вогких стеблинках трави, лягало теплими плямами на щоки…

8
{"b":"25409","o":1}