Не звична до життя в горах, Лада погано розрізняла схили, гайочки та галявини — для неї ліс був лабіринтом, який сам направляє мандрівника туди, куди йому заманеться… Втім, вона не могла зайти далеко від людського житла, і найгірше, що могло з нею трапитись — це ночівля на сирій землі, а зранку обов’язково з’ясувалося б, що до села залишалося лише кілька кроків.
Лада роззирнулася. Навколо неї, мов чорничний кисіль, загусли млисті сутінки; здалеку пролунав тоскний погук нічної птахи… Намагаючись стримати поштовхи первісного страху перед темрявою і хащами, Лада вирішила шукати дорогу додому.
Однак, химерний лабіринт лісу не бажав відпускати її. Минуло ще години дві, остаточно стемніло, і Лада вже серйозно роздумувала над необхідністю вибрати місце для ночівлі, коли десь попереду зажеврів вогник.
Підійшовши ближче, Лада розгледіла хатинку, не схожу на жодну з будівель Ясеніва. Здавалося, цей будиночок запозичений з іншої країни, іншого часу, а можливо навіть, з іншого світу. Хатка була старою і вже трохи похиленою, але стояла міцно, спираючись на потужні дерев’яні балки, які піднімали її на метр над землею. Гостроверхий дах хатини був критий червоною хвилястою черепицею; на одному зі скатів даху випиналося вікно, обриси якого вписувалися в крівлю величезним круглим оком з тяжкою повікою. З іншої сторони будинку здіймалася в небо невисока башта-димохід. Вікна в будиночку тьмяно світилися.
Лада обійшла хатинку, прислухаючись. Зсередини долинали голоси — лункий баритон і м’який дівочий альт, велася тиха некваплива бесіда. Лада, яка вже була вирішила, що знайшла-таки помешкання Кривої Варги, змушена була змінити думку. То що ж, навіть якщо це не оселя відьми, можливо, їй дозволять перечекати тут ніч. Все краще, ніж спати, скоцюрбившись на холодній землі.
Трохи нервуючи, Лада постукала. Розмова стихла, почулися тяжкі кроки, і невдовзі двері відчинилися. Стара жінка, яка з’явилася на порозі, не могла бути ніким іншим, як відьмою.
Так принаймні, здалося Ладі. Складно сказати, що саме переконало її в цьому… Чорні вогники очей на старечому обличчі, сиве розпущене волосся, темна сорочка до п’ят, намисто з кісточок та пір’я… Не кажучи ні слова, стара кивнула, запрошуючи Ладу до помешкання.
Всередині було тьмяно і моторошно: ледве-ледве світився вогонь, випростовуючи по низькій стелі примарні тіні, мерехтливо освітлюючи припнуті до стін в’язки трав і грибів, скриню та вкриту смугастим коцом лаву. Стара сіла на лаву коло вогнища, пропонуючи гості ослінчик навпроти.
Лада мимохіть роззирнулася у пошуках людей, які вели розмову лише хвилину тому. Нікого. Більш того, розміри помешкання виключали те, що люди могли перейти до іншої кімнати або десь заховатись. Ладу відразу ж охопило відчуття якоїсь ірреальності, на мить їй здалося, що вона таки заснула в лісі, а тепер бачить химерний сон…
Стара уважно розглядала її своїм пекучим чорним поглядом.
— Камінь на дорозі, камінь на порозі… — нарешті промовила вона тихим надтріснутим голосом, примусивши Ладу здригнутися.
— Я, власне, — спробувала пояснити Лада, — шукала оселю Варги…
Відьма відсторонено кивнула.
— Стежка, яка нікуди не веде, і світло в гущавині, яке ніхто не бачить. Навіщо це тобі?
Лада серйозно замислилась, чи стара, бува, не зрушила глуздом.
— Я сподівалася, Варга зможе мені допомогти…
— Сподівалася? — відгукнулась відьма, — Чому?
— Мені так сказав Васлав Боро, — наважилась Лада, — Якщо він помилявся, то тоді… Тоді я піду.
— А, Васлав… — Крива Варга зітхнула, — Завжди він дає поради… І хто лише його просить?
***
Соломон Крокус насилу відволікся від особистих переживань і похапцем зазирнув до своїх нотаток. Є ще кілька запитань, які він мусить задати авторові "Кварти харизми"… Намагаючись удати безтурботність та повну зосередженість на предметі дискусії, пан Крокус навіть ковтнув зі склянки, наповненої для нього гостинним господарем. За мить господар мусив плескати його по спині, бо поважний оглядач, не очікуючи такої концентрації етилену, трохи не вдавився.
— Ег-гмм, Стеф, в мене ще є запитання по четвертій частині твоєї монографії, "Магія і артефакти". Тут ти говориш, що властивість "збільшувати значимість" можуть мати не лише люди, але й предмети. Про який рівень предметної взаємодії тут йдеться?
Стеф Боро пошкріб, схоже, ще звідучора неголене, підборіддя.
— Хороше запитання, Соломоне. Лише беззмістовне. Звичайно, що йдеться про всі три рівні взаємодії — харчову, речову та інформаційну. Іноді, хоч це вже радше курйоз, ці рівні можуть взаємозаміщатись… Ну, наприклад, використання частинок одягу для приготуванні зілля у магічних обрядах "контагіозного" типу. Але мова зовсім не про це. Моєю метою було привернути увагу до передавання пасіонарності "у спадок" за посередництвом предметів.
— Тобто, артефактів?
— Ну звісно. В цьому ж якраз і полягає різниця. Артефакт — це, умовно кажучи, предметосимвол, річ, яка поєднує в собі означуване і означення. Приміром, каблучка або корона. Або книга. Навіть, якщо вже ти згадав про рівні взаємодії, це може бути страва або напій, якщо вони мають свій особливий ритуал вживання.
— Ти вважаєш, що будь-який артефакт здатен "передавати пасіонарність"?
— Не здатен, Соломоне, а лише має потенціал. Скажімо, ти мешкаєш у будинку, в якому колись жив Фауст. Цей факт може стати символом для тебе і навколишніх, лише якщо ви знаєте про це. У такому разі, ті, хто знає про "особливості" твого помешкання, саме цим і будуть пояснювати твою удачу або нещастя. Ти, таким чином, неначе "успадковуєш" легенду. Дехто на цьому навіть непогано заробляє…
При словах "будинок Фауста" пан Крокус здригнувся. Уже вдруге у сьогоднішній бесіді його колишній колега мимохідь зачіпав болючу для нього тему. За інформацією, котру надав йому приватний детектив, дружина пана Крокуса зустрічалася зі своїм коханцем у готелі, який мав назву "У Фауста".
— А ти звідки знаєш? — не витримав пан Соломон.
— В сенсі, звідки? — насмішкувато звів брови Стеф Боро, — Як ти думаєш, звідки беруться умоглядні побудови? Це просто геніальний здогад.
