— Вони хотіли б позбавитися мене, бо добре знають мої погляди. Але я їх не боюся, цих поганців багатіїв.
Проте після десяти років ледачого життя Макар прийшов до думки, що він усе ж надто багато працює. Він мав одну мрію: знайти спосіб добре жити, нічого не роблячи. Він не задовольнявся б хлібом та водою, як багато лінтюхів, що воліли голодувати, аби сидіти згорнувши руки. Він, навпаки, потребував і доброї їжі, і цілковитого неробства. Раз якось він збирався стати за служника до якогось дворянина в кварталі св. Марка. Але знайомий конюх налякав його розповідями про те, які вимогливі пани.
Кошики набридли Антуанові. Передбачаючи, що рано чи пізно йому доведеться купувати лозу, Макар хотів уже продатися в рекрути і вернутися до солдатського життя, що здавалося куди привабливіше за життя ремісника, як несподівана зустріч з жінкою змінила всі його плани.
Жозефіна Гаводан, що її всі в місті звали просто Фіна, була здорова, гладка й весела жінка років тридцяти, з квадратовим обличчям, широким, як у чоловіка; на підборідді й над верхньою губою в неї росло рідке, але страшенно довге волосся. Її вважали за козир-дівку, здатну, коли треба, надавати й стусанів. Широченні плечі й величезні руки викликали в хлопців таку пошану, що вони не насмілювалися навіть кпити з її вусів. Але Фіна мала зовсім тонісінький, мов у дитини, голос, високий та чистий. Люди, що знали її ближче, стверджували, що, незважаючи на страшний вигляд, Фіна сумирна, мов те ягня. Дуже завзята до роботи, вона відклала б трохи грошей, коли б не любила заливать спиртного питва; вона вподобала ганусівку. В неділю ввечері її часом доводилось приводити додому.
Увесь тиждень вона працювала, мов той віл, бо мала три чи чотири роботи. Продавала на торзі овочі або смажені каштани, залежно від сезону, ходила до кількох рантьє вбирати їхні помешкання, святковими днями мила начиння в домах буржуа, а вільного часу лагодила старі солом’яні стільці. Все місто знало її саме як добру перебивницю стільців. На півдні великий попит на стільці з солом’яними сидіннями — вони там у вжитку.
Антуан Макар познайомився з Фіною в критому базарі. Узимку, коли він приходив туди продавати свої лозанки, то старався притаковитися біля печі, що на ній вона смажила каштани. Цей ледар, що боявся роботи як вогню, дивувався з її працьовитості. Потроху він збагнув, що під зовнішньою грубістю цієї гладкої кумасі ховається сором’язливість і доброта. Він часто спостерігав, як Фіна жменями роздавала каштани хлопчикам у лахмітті, що зупинялися, захоплені, перед чадною пательнею. Траплялось, що базарний інспектор кривдив її, і тоді Фіна ладна була заплакати, забуваючи про свої замашні кулаки. Кінець кінцем Антуан сказав собі, що йому потрібна саме така жінка, бо вона працюватиме за двох, а він буде за господаря в хаті. Вона буде для нього робоча скотина, невтомна і Слухняна. Що ж до схильності до наливок, то Антуан уважав її за цілком природну. Зваживши добре користь подібної спілки, він посватався — Фіна була в захваті. Досі ще жоден чоловік не насмілювався залицятися до неї. Даремно казали їй, що Антуан — несосвітенний гультяй, їй не стало духу відректися від шлюбу, що до нього вже давно прагнула її дужа натура. В день шлюбу молодий чоловік перейшов жити в квартиру своєї жінки, на вулицю Сівадьєр, біля базару. Це помешкання з трьох кімнат було куди затишніше й краще обмебльоване, ніж його, і він полегшено зітхнув, з задоволенням простягшися на м’якому товстому матраці жінчиного ліжка.
Перші дні все йшло гаразд. Фіна, як і раніше, поралася і встигала скрізь. Антуан, якого охопило якесь чоловіче самолюбство, дивне навіть для нього самого, сплів за якийсь один тиждень лозників більше, ніж раніше за цілий місяць. Але в неділю схопилася буря.
В хаті була досить кругленька сума, і подружжя чимало її витратило. Обоє упилися і заходилися бити одне одного до смерті. На ранок вони ніяк не могли пригадати, з чого саме зайшла в них сварка: вони ж бо були лагідні одне до одного аж до вечора, години до десятої, коли Антуан з доброго дива почав тусати жінку, а Фіна, втративши терпець і забувши свою сумирність, відповідала ударом на кожен ляпас. Вранці вона знову притьмом узялася до роботи, мовби в них нічого й не було. Але її чоловік притаїв злість; він устав пізно й до вечора просидів на сонці, курячи люльку.
Від. того дня у Макарів запроваджено своєрідний побут. Здавалося, вони змовилися, що жінка має працювати, вмиваючись потом, щоб харчувати чоловіка. Фіна, інстинктивно люблячи роботу, не заперечувала. Доки не пила, вона виявляла надлюдське терціння, вважаючи за цілком природну річ, що чоловік ледарює, і сама навіть домагалася того, щоб позбавити його всяких клопотів. Але сьорбнувши своєї улюбленої ганусівки, вона робилася не те що злою, але тільки справедливою, і якщо Антуан сікався до неї в ті вечори, коли вона раювала за пляшкою свого улюбленого питва, Фіна кидалась на нього з кулаками й дорікала йому за лінощі та невдячність. Сусіди звикли до постійної тусанини, що чулася з кімнати подружжя. Макари лупили одне одного немилосердно, і якщо жінка била, як мати, що карає дитину, то чоловік зрадливо і злісно розраховував кожен удар і кілька разів трохи нб скалічив нещасну жінку.
— А яка ж тобі буде користь, коли зламаєш мені руку чи ногу? — казала вона. — Хто ж харчуватиме тебе, гульвісо?
Як поминути ці сцени, Антуан був задоволений з свого нового життя. Він носив добрий одяг, їв і пив досхочу. Своє кошикарство він зовсім відкинув геть. Іноді, коли вже дуже нудьгував, давав собі обіцянку сплести до ближчого базару десяток лозників, але часто-густо не закінчував навіть і одного. Під канапою лежав собі пучок лози, бо він не використав би його й за двадцять років.
У Макарів народилося троє дітей: дві дочки та син. Старша, Ліза, що народилася 1827 року, через рік після одруження, недовго залишалася вдома. Це була пухкенька, вродлива дівчинка, до того ж здорова й жвава. Вона дуже скидалася на свою матір. Але в ній не було материної покірності робочої тварини. Макар передав дочці яскраво виражене поривання до життьових насолод. Ще зовсім дитиною Ліза згоджувалась працювати цілий день, аби лиш дістати марципана. Їй ще не було й семи років, як її взяла до себе сусідка поштмейстерова. 1839 року господиня овдовіла, переїхала до Парижа і взяла з собою й Лізу. Власне, батьки віддали її зовсім.
Друга дочка, Жервеза, що народилась за рік після Лізи, була кутернога. Зачата під час пияцтва, однієї з тих соромних ночей, коли подружжя немилосердно билося, вона мала скривлене і зсохле праве стегно — каліцтво вона дістала в спадщину від тих жорстоких побоїв, що їх зазнавала матір під час бійок. Жервеза залишалася калікою, і Фіна, бачачи, яка вона бліда і квола, почала лікувати її ганусівкою, запевняючи, що це зміцнить дівчинку. Бідолаха схудла ще більше. На цій високій, сухорлявій дівчинці сукенки, завжди заширокі, теліпались, як на вішаку. Але її схудле, покалічене тіло оздоблювала дуже гарна лялькова голівка, личко було кругле, бліде, з витонченими рисами. Її каліцтво здавалося майже граційним; стан м’яко згинався, ритмічно похитуючись за кожним кроком.
Син Макарів, Жан, народився ще через три роки; Це був здоровань, який нічим не скидався на худорляву Жервезу. Він, як і старша дочка, вдався в матір, хоч зовні і не був схожий на неї. Він, перший із Ругонів-Макарів, мав. обличчя з правильними рисами, холодне й нерухоме, що вказувало на серйозну й обмежену натуру. Хлопець зростав з упертою волею досягти незалежного становища. Він старанно відвідував школу і утовкмачував в свою тупу голову основи грамоти та арифметики. Потім він став у майстерні за учня і працював з такою старанністю, тим похвальнішою, що потребував цілий день йа те, що інші засвоювали за якусь годину.
Антуан усе бурчав на бідолашних дітей. Ці, зайві роти поїдали його пайку. Він зарікався, як і його брат, не мати більше дітей, цих об’їдал, що доводять до злиднів своїх батьків. Треба було тільки підслухати всі його докори, коли їх п’ятеро сідало за стіл і мати давала кращі кусні Жанові, Лізі та Жервезі.
