Йому спало на думку, що Муре, цього робітника-шаповала, одруженого з Урсулою, певне, теж обурить П’єрове шахрайство і він захоче отримати частку своєї жінки. Але Муре не справдив його сподівань. Він заявив йому, що завжди мав Урсулу за сироту і не хоче нізащо втручатися в сімейні спірки. Його власні справи йшли непогано. Антуан, бачачи, як нерадо його приймали, поспішив повернутися назад. Але перед від’їздом йому заманулося помститися за те презирство, що його він читав в очах зятя-робітника. Йому здалося, що сестра його зблідла та якось змарніла, і він з лихою жорстокістю кинув чоловікові на прощання:

— Бережіть сестру, вона була завжди слаба; тепер вона ще погіршала, коли б ви не загубили її.

Сльози набігли на очі Муре, і Антуан збагнув, що він зачепив його болісну рану. Так йому і треба — ці ремісники надто дорожать своїм щастям.

Вернувшись до Пласана і остаточно впевнившись, що йому зв’язано руки, Антуан почав триматися ще зухваліше. Цілий місяць він валандався містом, розповідаючи про свою недолю першому-ліпшому. Коли йому, бувало, щастило виканючити якихось двадцять су в матері, він біг пропивати їх до шинку й там голосно вигукував, що його брат мерзотник і що він незабаром почує про нього. Побратимство, що ріднить усіх п’яничок, забезпечувало йому в шинку співчуття; уся міська наволоч стояла за нього. Вона лаяла на всі заставки цього поганця Ругона, що залишив без шматка хліба такого відважного солдата. Такі збори закінчувалися завжди загальним осудом усіх багатіїв… Антуан, мов з витонченої помсти, все ходив у своїй кепці, формених штанях і старій жовтій оксамитовій куртці, хоч мати й пропонувала йому купити пристойний костюм. Він виставляв напоказ своє лахміття неділями на проспекті Совер. Найвитонченішої втіхи зазнавав він, проходячи разів з десять на день повз П’єрову крамницю.

Він розтягував пальцями дірки в своїй куртці, сповільнював ходу, іноді зупинявся й балакав із кимось перед самісінькими дверима крамниці, щоб якомога довше затриматися там. Як звикле, він приводив із собою п’яницю, свого товариша з шинку, щоб той притакував йому про крадіжку п’ятдесяти тисяч франків, пересипаючи свою оповідь лайками та погрозами, намагаючись, щоб уся вулиця чула, щоб кожне грубе слово дійшло куди слід, аж до глибини крамниці.

— Кінець кінцем, — казала доведена до розпачу Фелісіта, — він дійде до того, що жебрачитиме перед нашими вікнами.

Шаноблива жінка страшенно страждала від цього скандалу. О цю йору було навіть і таке: вона про себе шкодувала, що одружилася з Ругоном, бо надто вже брудні родичі були в нього. Вона, здається, нічого не пожаліла б, аби Антуан перестав гуляти в лахмітті. Але П’єр, якого теж обурювала поведінка брата, не хотів чути його імені. Коли жінка вмовляла його дати Антуанові трохи грошей, щоб спекатися його, він люто гукав:

— Нізащо! Хай собі подихає.

Зрештою, і він визнав, що Антуанової поведінки надалі терпіти не можна. Раз якось Фелісіта, бажаючи будь-що поквитатися з ним, покликала до себе «цю людину», як вона завжди з огидливою гримасою взивала Антуана. «Ця людина» саме обзивала її паскудою, стоячи посеред вулиці із своїм товаришем, ще бруднішим за нього. Обоє були напідпитку.

— Ходімо, нас кличуть, — насмішкувато промовив Антуан до свого товариша.

Фелісіта позадкувала:

— Та ми хотіли поговорити з вами віч-на-віч.

— Е, ні, — відповів молодий чоловік, — мій товариш гарний хлопчина. Йому можна все слухати. Це мій свідок.

Свідок важко сів на стілець. Не знявши капелюха, він почав озиратися навколо себе з безглуздою посмішкою п’яниці і грубіяна, свідомого свого нахабства. Фелісіта, засоромлена, стала перед дверима крамниці, щоб не видно було з вулиці, які в неї гості. Добре, що чоловік прибіг їй на допомогу. Люта спірка зчинилася поміж братами. Варнякаючи й лаючись, Антуан кидав без кінця одні й ті ж докори. Він навіть розплакався, і його хвилювання ледве не заразило товариша. П’єр захищався з великою гідністю.

— Бачу, — сказав він, — ви справді нещасна людина, й мені вас шкода. Хоча ви немилосердно ображали мене, проте я не можу забути, що ми діти однієї матері. Отже, коли я вам щось подарую, знайте, що я роблю це з доброго серця, а не з остраху. Хочете сто франків, щоб зарадити скруті?

Ця несподівана пропозиція вразила приятеля. Він, мов зачарований, подивився на Антуана й цим поглядом ніби говорив: «Раз буржуа дає сто франків, нема чого більше й розмовляти». Але Антуан вирішив зіграти на добрих намірах брата. Та що П’єр, сміється? Він бажає дістати свою пайку — десять тисяч франків.

— Це дарма ти, дарма, — мурмотів приятель.

Зрештою, коли П’єрові увірвався вже терпець і він сказав, що викине їх обох геть за двері, Антуан зменшив свої вимоги і раптом став просити тільки тисячу франків. Вони ще з чверть години базарювали, коли втрутилася Фелісіта. Біля крамниці почав уже збиратися натовп.

— Слухайте, — сказала вона жваво. — Мій чоловік дасть вам двісті франків, а я куплю вам костюм і найму помешкання на цілий рік.

Ругон розгнівався. Але Антуанів товариш із захватом вигукнув:

— Авжеж, мій приятель згоден!

І Антуан похмуро сповістив, що згоден. Він почував, що більше не дістане. Умовилися, що другого дня йому надішлють гроші й одяг, а через кілька днів Фелісіта знайде помешкання і він там оселиться. Відходячи, п’яниця, що товаришував молодому чоловікові, був настільки поштивий, наскільки спершу був нахабний. Разів з десять він ніяково і незграбно вклонявся, мимрячи якісь слова вдячності, Ругони ощасливили його самого.

За тиждень Антуан перенісся до великої кімнати в старому кварталі. Фелісіта виконала більше, ніж пообіцяла, — купила йому ліжко, стіл та стільці, взявши з Антуана слово честі більше їх не турбувати.

Аделаїда без усякого жалю розлучилася з сином. Його недовге перебування примусило її понад три місяці перебиватися на хлібові та воді. Антуан швидко проїв та пропив двісті франків. Йому і в голову не спало розпочати якусь невеличку торгівельну справу, що дала б йому засоби до життя. Коли ж він знову опинився без єдиного су, не знаючи до того ж ніякісінького ремества, почуваючи навіть огиду до будь-якої праці, він захотів ще розжитися грошей з Ругонової кишені. Але обставини змінилися, і йому не вдалося вже залякати брата. П’єр скористався нагодою і вигнав його геть, назавжди заборонивши переступати поріг його будинку. Даремно Антуан узявся знову за свої обвинувачення: місто вже знало про щедрість, виявлену братом і сильно перебільшену Фелісітою. Антуана ганили і називали гультяєм. Проте голод допікав йому. Антуан загрожував, що візьметься до контрабанди, як його батько, або вчинить злочин, щоб збезчестити своїх родичів. Ругони знизували плечима; вони знали, що він страхополох і не стане важити своєю шкурою. Кінець кінцем, кленучи близьких і суспільство, Антуан надумав шукати собі роботи.

В одному шинку передмістя познайомився він з робітником-кошикарем, що працював вдома, і запропонував йому свою допомогу. Антуан швидко навчився плести грубі дешеві кошики, що їх легко було збувати. Незабаром він став працювати самостійно. Це легке ремество подобалось йому: він міг байдикувати, скільки йому заманеться, а це для нього було головне. Антуан брався до роботи, коли вже не можна було її відкладати, сплітав десяток лозників і біг спродати їх на базарі. Доки в кишені ще були зароблені гроші, він тинявся по шинках, грівся на осонні; потім, попостувавши день-другий, знову брався за свої лози, лаючись і кленучи багатіїв, що можуть собі жити, нічого не роблячи. Але кошикареве ремество, коли так працювати, дуже невдячне; його заробітків не стало б навіть на пияцтво, коли б він не додумався дешево здобувати собі лозу. Він ніколи не купував її в Пласані, запевняючи, ніби щомісячно робить собі запас її в сусідньому місті, де вона дешевше. А мовити справді, він діставав її собі темними ночами в верболозі на березі Віорни. Вартовий на ниві піймав навіть його одного разу, й його посаджено було на кілька днів до в’язниці. Відтоді він зажив слави у місті відчайдушного республіканця. Він твердив, що «урив спокійно свою люльку на березі річки, коли його схопив вартовий. І додавав: