Лондонський поїзд прибув саме тієї хвилини, коли він під'їхав до станції, і мадам Ламот, велична, вбрана в чорне, жовта в світлі ліхтарів, вийшла на платформу, тримаючи в руці саквояж.

— Це всі ваші речі? — запитав Сомс.

— Так. Я дуже поспішала. Як моя крихітка?

— Непогано — обидві. Дівчинка!

— Дівчинка! Яка радість! На морі був просто жах!

Її огрядна чорна постать, на якій анітрохи не позначився жах, пережитий на морі, вмостилася в колясці.

— А ви, mon cher?

— У мене помирає батько, — відповів крізь зуби Сомс. — Я їду до міста. Перекажіть привіт Аннет.

— Tiens! [55] — промурмотіла мадам Ламот. — Quel malheur! [56]

Сомс трохи підняв капелюха й пішов до свого поїзда. «Французи!» — подумав він.

Звичайна застуда, яку він підхопив у кімнаті з подвійними рамами, куди повітря й відвідувачі заходили ніби профільтровані і звідки він не виходив від середини вересня, — і Джеймса скрутило не на жарт. Легенька застуда знесилила його кволе тіло й швидко добралася до легенів. Йому нізащо не можна застуджуватися, застерігав лікар, а він узяв і застудився. Коли у нього почало дерти в горлі, він сказав своїй доглядальниці (тепер у нього була доглядальниця):

— От бачите, я знав, до чого доведе це провітрювання кімнати!

Весь день він страшенно хвилювався і вжив усіх запобіжних засобів та заходів; вдихав повітря якомога обережніше й щогодини загадував міряти собі температуру. Емілі не дуже стривожилася.

Але наступного ранку, коли вони зайшла до кімнати, доглядальниця сказала їй пошепки:

— Він не хоче міряти температуру.

Емілі підійшла до його ліжка й, підносячи йому до рота термометр, ніжно спитала:

— Як ти почуваєш себе, Джеймсе?

Джеймс підвів на неї погляд.

— А яка з того користь? — хрипко сказав він. — Я не хочу знати.

Тоді вона стривожилася. Дихав він через силу, вигляд у нього був немічний, бліде обличчя взялося червонуватими плямами. Що правда, то правда, вона мала з ним багато клопоту; але ж це був її Джеймс, він був її Джеймс майже п'ятдесят років; вона не могла ні пригадати, ні уявити собі життя без Джеймса — того Джеймса, котрий, попри всю свою дратівливість, свій песимізм, свою буркотливу вдачу, щиро любив їх усіх, був добрий і щедрий!

І того дня й наступного він лежав мовчки, не вимовив майже ні слова, але по його очах було видно: він помічає все, що для нього робиться, а з виразу його обличчя вона бачила, що він бореться; і вона не втрачала надії. Навіть його мовчанка, його намагання зберегти кожну краплину енергії свідчили про те, як уперто він бореться. Це глибоко її зворушувало, і хоча в кімнаті хворого вона трималася спокійно й невимушено, проте, коли виходила, у неї текли сльози.

На третій день, годині о п'ятій — Емілі щойно перевдяглася до чаю, дотримуючись заведеного порядку, щоб його не стривожити, бо він геть усе помічав, — вона побачила зміну. «Не варто боротися, я втомився», — було ясно написано на його білому обличчі, і коли вона підійшла до нього, він промурмотів:

— Виклич Сомса.

— Гаразд, Джеймсе, — сказала вона заспокійливо, — негайно викличу.

І вона поцілувала його в чоло. На нього капнула сльоза, й, витираючи її, вона побачила вдячність в його очах. Дуже засмучена й утративши всяку надію, вона послала Сомсові телеграму.

Коли він зайшов, залишивши за порогом темний вітряний вечір, у великому домі стояла мертва тиша. Широке обличчя Уормсона здавалося майже худим; він узяв хутряне пальто з підкресленою послужливістю і спитав:

— Може, вип'єте склянку вина, сер?

Сомс похитав головою, і його брови підвелися в німому запитанні.

В Уормсона затремтіли губи.

— Він увесь час запитує про вас, сер, — і старий слуга раптом висякав носа. — Багато років, сер, я в містера Форсайта, дуже багато років.

Уормсон почав згортати пальто, а Сомс пішов нагору сходами. Цей будинок, де він народився й виріс, ніколи ще не здавався йому таким теплим, розкішним і затишним, як під час цієї останньої прощі до батькової кімнати. Будинок був не в його стилі; проте, створюючи своєрідну атмосферу поважності й пишноти, він справді був осередком затишку і достатку. А вечір був такий темний і вітряний; а могила така холодна й похмура!

Він зупинився біля дверей. З кімнати ані звуку. Він обережно натиснув на клямку й зайшов до кімнати так тихо, що ніхто не помітив його в першу хвилину. Лампа була затінена. Мати і Вініфред сиділи в ногах ліжка; доглядальниця саме відійшла від узголів'я, де стояв порожній стілець. «Для мене!»— подумав Сомс. Коли він рушив до ліжка, мати й сестра підвелися, але він подав рукою знак, і вони знову сіли. Він підійшов до стільця й спинився, дивлячись на батька. Джеймс дихав здушено; очі були заплющені. І коли Сомс дивився на батька, такого виснаженого, блідого й змарнілого, слухав його здушене дихання, в його душі піднялася хвиля несамовитого гніву проти природи, жорстокої, невблаганної природи, що придавила коліном це немічне тіло, поволі витискаючи дихання, витискаючи життя з цієї людини, найдорожчої для нього в світі. Його батько завжди був такий обачний, поміркований, стриманий, і ось йому нагорода — з нього поволі, болісно витискають життя! І, сам того не усвідомлюючи, Сомс сказав:

— Це жорстоко.

Він побачив, що мати затулила очі, а Вініфред нахилилася до ліжка. Жінки! Вони зносять усякі нещастя куди легше, ніж чоловіки. Він підступив ближче до ліжка. Три дні Джеймса не голили, і його губи та підборіддя обросли волоссям, тільки ледь білішим за його чоло. Воно пом'якшувало його обличчя і надавало якогось дивного вигляду, наче він уже не належав до цього світу. Очі його розплющилися. Сомс підійшов до самого ліжка й нахилився над батьком. Уста ворухнулись.

— Я тут, тату.

— Гм… які… які новини? Мені ніколи не розказують…

Голос стих, і від напливу почуттів Сомсове обличчя скривилося так, що він не міг говорити. Сказати йому? Так. Але що? Він пересилив себе, стиснув губи й мовив:

— Добрі новини, тату, добрі, — Аннет народила сина.

— Ага!

Це був чудернацький вигук — відразливий, радісний, жалібний, переможний, наче вигук дитини, що дістала те, чого їй хотілося. Очі заплющились, і знову почулося здушене дихання. Сомс відступив до стільця і важко сів. Брехня, яку він сказав, корячися глибоко вкоріненій, інстинктивній впевненості, що після смерті Джеймс не довідається правди, притупила на мить його болісні почування. Він щось зачепив рукою. То була батькова гола нога. Борючись із ядухою, Джеймс вистромив її з-під ковдри. Сомс узяв її в свою руку — холодну ногу, легеньку, тонку, білу, дуже холодну. Навіщо вкладати, вкривати те, що скоро захолоне ще дужче! Він механічно грів її рукою, прислухаючись до батькового важкого віддиху, і знову в ньому ожили почування. Вініфред тихо схлипнула і зразу стрималася, але мати сиділа, наче скам'яніла, невідривно дивлячись на Джеймса. Сомс поманив до себе доглядальницю.

— Де лікар? — пошепки запитав він.

— По нього послали.

— Невже не можна нічого зробити, щоб він так не задихався?

— Тільки укол, а він його не витримає. Лікар сказав, що поки він бореться…

— Він не бореться, — прошепотів Сомс, — він поволі задихається. Це жахливо.

Джеймс неспокійно заворушився, наче відчув, про що вони говорять. Сомс устав і нахилився до нього. Джеймс ледь-ледь ворухнув руками, і Сомс узяв їх у свої руки.

— Він хоче, щоб його поклали вище, — прошепотіла доглядальниця.

Сомс трохи підвів його. Йому здавалося, що він зробив це обережно, але на Джеймсовому обличчі промайнув майже гнівний вираз. Доглядальниця підбила подушки. Сомс поклав батькові руки й, нахилившись, поцілував його в чоло. Коли він підводився, Джеймс спрямував на нього погляд, який, здавалося, йшов із глибини того, що іще жило в ньому. «Мені вже кінець, мій хлопчику, — наче говорив цей погляд, — бережи їх, бережи себе; бережи… Все це я залишаю тобі».