Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Що вам треба? – спитала Наталя.

– Ви неправильно поставили запитання. Спитайте краще, що я хочу за негатив цього фото. – Шеф узяв із столу знімок. – Коли вас цікавить пов’язана з ним історія, я можу розповісти.

– Не треба, – сказала Наталя.

– Ви маєте слушність, – кивнув Шеф. – Фото свідчить само за себе.

– Що ви хочете за негатив?

– Небагато: відповіді на кілька запитань.

– Запитуйте.

– Що ви знайшли в підвалі під руїнами каплиці?

– Мертвого Пашку-Трактора і ніж, яким його вбили.

– Ще що?

Наталя вагалася: сказати про знайдену косинку і тайник? Вирішила сказати про косинку – цікаво, як він реагуватиме.

– Косинку.

– Яку?

– Ганни Щербак.

– Косинку, – повторив Шеф і потягнувся по сигарету. – Ви певні, що то косинка Ганни Щербак?

– Ганнин чоловік упізнав косинку.

Шеф закурив, підвівся, пройшовся по кімнаті. Потім вийняв з шухляди комода фотоплівку, підійшов до столу, кинув поряд з фотографією.

– Після того як ми закінчимо розмову, робіть з цим усе що завгодно. Можете навіть спалити тут на столі. Ось сірники. – Він якусь мить помовчав, потім вийняв з кишені і поклав перед Наталею пачку грошей. – А це раджу не палити, а взяти.

– Навіщо? – здивувалася Наталя.

– З цього приводу є різні думки. Більшість людей ставляться до грошей як до засобу мати певні блага: новий костюм, пальта, телевізор. Я не звинувачую таких людей у тому, що їм бракує фантазії. Вони просто не знають, що таке гроші, – ті суми, якими вони оперують у мріях, можна не брати до уваги – це дрібниці, про них не варто й говорити. Але я зустрічав людей, які знали ціну грошам і вміли їх здобувати. Проте й вони по-різному дивилися на цей всеосяжний еквівалент. Одних охоплювала жадібність, других острах, третіх скнарість. І ті, і другі, і треті, як правило, ховали гроші під мостини, зашивали в матраци, а самі ходили в латаних штанях і намагалися проїхати «зайцем» у трамваї. Правда, серед них трапляються й такі, які час од часу кидаються в гульбища, пиятики. Та це привертає увагу, не кажучи вже про те, що надмірна пиятика шкодить здоров’ю… Треба вміти витрачати гроші, Наталю Сергіївно. Це свого роду мистецтво. Тільки той, хто володіє ним, пізнає силу грошей… Приклад? Будь ласка! Візьміть Джона. Якби півроку тому я підійшов до нього на вулиці і запропонував тисячу карбованців за те, щоб заманив вас сюди, він у найкращому разі відмовився б або ж побіг би у міліцію. А тепер я витратив на нього менше тисячі, і він привів вас, погрожував ножем. Я накажу йому, і він поб’є вас, навіть заріже… Ось що роблять гроші, коли знаєш, як з ними поводитись.

– А навіщо ви даєте гроші мені? – не зводячи з нього очей, спитала Наталя. – Хочете купити?

– Я вже купив вас. – Шеф недбалим рухом посунув фотографію. – І ви коштували недорого. А ці гроші, в сумі, яка дорівнює вашому річному заробітку, даю для того, щоб ви не вважали мене за дрібного шантажиста. До того ж мені цікаво, як ви їх витратите. А втім, у таких справах жінки винахідливіші за чоловіків…

Наталя зціпила зуби, промовчала.

– Коли хочете, я можу порадити, як використати гроші, – вів далі Шеф. – Ви можете навіть збільшити цю суму. Та про це потім. А зараз давайте повернімося до ділової розмови, – він знову сів за стіл навпроти Наталі. – Про Пєтухову не питаю. Вона розкололася. Це поза всяким сумнівом. Мене цікавить Анісімова.

– Вона в психолікарні, – сказала Наталя.

– Симуляція?

– Не знаю.

– А що очна ставка?

– Анісімова підтвердила свої попередні свідчення.

– І все?

– Розповіла про мого батька.

– А ще?

– Все.

Шеф устав, підійшов до Наталі, посміхнувся – вперше за весь час – і раптом схопив її за волосся, задер голову.

– Зі мною не треба темнити. Не рекомендую. Я повинен знати все, що відомо Лежнєву. І я витягну з вас усе, якщо навіть доведеться завдати вам болю. Я вмію робити боляче, Наталю Сергіївно. Дуже боляче. Ви вірите?

– Так, – сказала Наталя, відчуваючи нестерпний біль у потилиці.

Він одпустив її і знову заходив по кімнаті. Ходив за Наталиною спиною, і це пригнічувало, викликало неприємне почуття безпомічності.

– Отже, Анісімова нічого нового не сказала?

– Ні.

– У неї були сигарети?

– Які? – насторожилася Наталя.

– Звичайні. Вона ж курить.

– Ні, – повторила Наталя. – Одна жінка із свідків намагалася передати їй пачку сигарет, та конвоїр забрав і оддав мені.

– І що ж ви, не дозволили їй курити?

– Ні. – Наталя якусь мить вагалась, а потім сказала – Я не віддала їй пачку. Там могла бути записка. Але тепер, якщо треба, можу передати…

– Про це ми ще поговоримо, – Шеф так само ходив за Наталиною спиною. – Чому не арештовано Савицького?

– Не знаю, – розгубилася Наталя. Вона не ждала такого запитання.

– Не знаєте, – повторив Шеф.

Він підійшов збоку, наступив їй на ногу і, перш ніж Наталя встигла щось зрозуміти, вдарив в обличчя раз, вдруге, втретє. У Наталі задзвеніло у вухах. Рука сама рвонулася до пістолета, але Наталя стрималась і цього разу.

– Лежнєв не певен, що Савицький Шеф, – ледь чутне сказала вона, закриваючи обличчя руками і відчуваючи у роті присмак крові. Ліктем другої руки вона прикривала пістолет.

– Не певен, – повторив Шеф, сідаючи на стіл перед Наталею і закурюючи нову сигарету. – А може, Пєтухова не признала в ньому мене?

– Їй не показували Савицького.

– Гадаєте, що я вам повірив. А тепер таке запитання: кого Лежнєв вважає причетним до пожежі на Залісній вулиці – здається, так вона називається?

– Вас, Савицького, покійного Павла Чухна, Палія, Анісімову.

– Ще?

– Більше нікого.

Помітивши, що Шеф зробив погрозливий рух, Наталя ривком схопилась і, крутнувшись під його рукою, відбігла в далекий куток кімнати.

– Злякались? Боїтесь? – посміхнувся Шеф. – Але ви ще не досить боїтеся мене. Я постараюся, щоб ви боялися мене по-справжньому. У вас іще багато самолюбства, впертості, Наталю Сергіївно. Я звільню вас од цих інстинктів. Ви їх залишите тут, у цій кімнаті… Джон! – гукнув він.

До кімнати ввійшов Палій. У нього в руці була вірьовка.

– Прив’яжи її до стільця! – наказав Шеф.

– Що ви хочете робити? – вдавано перелякано спитала Наталя, задкуючи до комода.

Вона вигравала час, а точніше – позицію. Палій ще був біля дверей. Та ось він, зловтішно усміхаючись, почав підходити до Наталі. Шеф теж наблизився. Вони були за якихось п’ять-шість кроків од неї, коли вона рвонула з-під куртки пістолет. Вона не збиралася стріляти, але забула, що запобіжник спущено і в ствол дослано патрон.

Постріл лунко вдарився в стіни. Шеф завмер. Палій зблід, випустив вірьовку, кинувся до дверей.

– Стій!!! – крикнула Наталя.

Він зупинився, зігнувся, повільно підняв руки.

– Ви, Шеф, три кроки назад!

Шеф відступив.

– Стрілятиму без попередження, – вже спокійно і твердо сказала Наталя, – сподіваюся, ви не сумніваєтесь, що я саме так зроблю.

Шеф мовчав.

– Руки за голову! – скомандувала Наталя.

Шеф підкорився.

– Це, піжон, стосується й тебе, – крикнула вона Палієві. – Виходити спиною вперед. Дивитися мені в очі.

Губи Шефа сіпнулися в посмішці.

– Я недооцінив вас, Наталю Сергіївно.

– Мовчати.

Першим, задкуючи, вийшов у передпокій Палій. Наталя стежила за Шефом. Палія вона вже не брала до уваги – він аж почорнів од страху. В передпокої Наталя наказала йому відчинити двері. Він довго вовтузився з ключем. Та ось клацнув замок і двері прочинилися, пропускаючи в передпокій денне світло. Наталя мимоволі подивилася в той бік. Кинула тільки один погляд; на якусь частку секунди випустила з поля зору Шефа. То був прорахунок. В наступну мить два сильних удари, завданих майже одночасно, збили її з ніг. Непритомніючи, вона натиснула на курок пістолета. Постріл, якого вона вже не чула, рвонувся у відчинені двері, загримів на площадці сходів третього поверху…

72
{"b":"252275","o":1}