Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Наталі нічого не лишалося, як підійти до машини. Савицький зустрів її мов нічого й не було: всміхнувся, спитав про якийсь дріб’язок, запропонував поїхати до ресторану. Наталю дивувало його вміння якось одразу забувати всі прикрощі. Іноді їй здавалося, що він береже нерви; не вважає за потрібне хвилюватися через кожну дрібницю.

Та тільки тепер зрозуміла, як нелегко переживав Савицький кожну їхню сварку. За ті дні, що вони не бачилися, він помітно змарнів. Потемнілі повіки, глибші, ніж звичайно, зморшки робили його усмішку вимученою, майже жалюгідною. Та й тон, яким він говорив, був надто неприродний. І Наталі раптом стало соромно за все разом – не тільки за свої підозри, але й за те, що було раніше: за свої численні вибрики, за зухвалі слова, за нікчемну браваду, яку вона вважала запорукою своєї незалежності і яка, певно, завдавала йому великих прикрощів…

Вона одразу забула про свої тривоги, заметушилася, заторохтіла не згірше за Аллочку:

– Ніяких ресторанів. Купимо все в гастрономі і поїдемо до нас… Суп і компот у нас є, картоплі насмажимо, так що обід буде. У мене навіть десь була пляшка «Тетри». Пам'ятаєш, ми в Криму пили? Чудове вино… Ти вибач, що я не подзвонила – була страшенно зайнята. Довго ждав мене? Розумієш, два місяці не була на тренуваннях, думала, вже вигнали… Я з цією справою зовсім збожеволіла. Але я виправлюсь. Чесне слово! Хочеш, поїдемо зараз до загсу, подамо заяву? Спершу до загсу, потім у гастроном, а тоді до нас обідати. Гаразд?

– Гаразд, – розсміявся Савицький. Рисочки зморщок на його обличчі розійшлися веселими промінцями, а згодом і зовсім розгладилися.

Із загсом їм не пощастило – саме була перерва. Чекати не захотіли – поїхали в гастроном. Купили чого треба, чого й не треба. Коли все принесли додому, Ірина Дмитрівна спитала:

– Гості будуть?

– Ніяких гостей, – сказала Наталя, – самі все з’їмо.

Сказала весело, та одразу й замовкла – зустрілася очима з Іриною Дмитрівною, зрозуміла: мама не забула вчорашньої розмови. І знову туга зчавила Наталине серце. Правда, вона ще всміхалася до Костянтина Михайловича, метушилася на кухні, ввімкнула радіолу і навіть потягла його танцювати. Але тривожні думки знову обсіли її. Савицький одразу помітив переміну в її настрої. Після обіду, коли вони лишилися самі, спробував з’ясувати, що з нею всі ці дні коїться.

– Дівочі думи та сумніви мучать. Раніше не мучили, а тепер почали мучити, – буркнула Наталя.

– Не вельми дотепно, – сказав Савицький.

Наталя не встигла відповісти – задзвонив телефон. Голос у трубці був їй незнайомий.

– Наталю Сергіївно, вас турбує Петров. У мене до вас незвичайна справа. Вислухайте до кінця – це в ваших інтересах. Якщо ви в кімнаті не самі – утримайтеся від запитань. Усе, що треба, я скажу… Ви мене слухаєте?..

– Слухаю.

– Тільки не хвилюйтеся. Усе не так страшно, як може здатись.

– А коротше можна? – перебила його Наталя, думаючи, що її хтось розігрує.

Та невідомий не збирався жартувати.

– Можна й коротше, – відповів голос у трубці. – У мене е конфіденційні матеріали про Оскара Фріснера. Це прізвище що-небудь говорить вам?

– Так, – після деякої паузи сказала Наталя.

Вона вже зрозуміла, що означає цей дзвінок: виклик, кинутий Анісімовою-Рененкампф, був серйозніший, ніж вона гадала, – за ним стояла погроза. Яка – Наталя ще не знала. Знала тільки, що прийме цей виклик, хоч би що. І, дивна річ, нерви якось одразу вгамувалися, тривога поступилася місцем зосередженості. Вона майже спокійно вислухала Петрова. Власне, говорив він недовго – запропонував зустрітися в літньому кафе, яке було в міському парку. Він не квапив Наталю, сказав, що можна зустрітися й пізніше – ввечері.

– Ввечері я не можу, – відповіла Наталя. – Зустрінемося через півгодини, де домовилися.

Вона поклала трубку і звернулася до Савицького:

– Вибач, Костю, мені треба піти… в справі. Коли повернусь, не знаю.

Савицький пильно подивився на неї, але нічого не сказав.

Вона пішла до своєї кімнати, зачинила двері. Все, що вона зробила потім, було продумано до найменших деталей. Виглянувши у вікно і відзначивши, що спека пересілася, а небо обклали хмари, Наталя швидко переодяглася – наділа модні штанці, куртку. Потім одімкнула шухляду туалетного столика, дістала ремінь з маленькою кобурою. З кобури стирчала рукоятка семизарядного пістолета. То був подарунок Володі Кравчука. Наталя вперше брала пістолет не для стрільби в тирі. Під бахматою курткою кобуру було непомітно. Наталя вийняла пістолет, загнала патрон у ствол, підняла запобіжник. Кобура була відкрита. Останнє вона зробила спеціально. Пересунула кобуру на живіт, куртку застебнула по-чоловічому на правий бік, опустила руки, а потім правою вихопила з-під куртки пістолет. Вийшло здорово, а головне – майже блискавично. Засунувши пістолет назад у кобуру і осмикнувши куртку, повернулася до Савицького.

Савицький зустрів її вивчаючим поглядом.

– Тобі не буде жарко в цьому костюмі? – спитав він.

– Ні, – відказала Наталя. – Збирається на дощ.

Вона зняла з вішалки й перекинула через руку легкий плащ.

– Я підвезу, – запропонував Савицький.

Наталя завагалась, потім згодилася!

– Підвези.

Вирішила схитрувати – попросила їхати на Московську. Вона знала на Московській прохідний двір, через який можна було вийти прямо до міського парку.

Неподалік од цього двору вийшла з машини, махнула Савицькому.

– До завтра.

Перш ніж увійти в двір, озирнулася. Блакитна «Волга» рушила з місця. Наталя югнула в під’їзд…

Якби вона озирнулася ще раз, то побачила б, що, від’їхавши кілька метрів, «Волга» зупинилася, Савицький вийшов, замкнув машину і побіг до того ж під’їзду, в якому зникла Наталя…

Літне кафе містилося в кінці міського парку поруч з Київським шосе. Столики стояли на відкритій веранді під деревами. Відвідувачів було мало – не працювала кухня. Наталя сіла в кутку спиною до дощаної стіни так, щоб бачити всю веранду і почала гортати досить скромне меню. Замовила морозиво, воду й одразу розрахувалася.

До умовленого часу лишалося ще п’ять хвилин, коли до столика підійшов хлопець у квітчастій сорочці на випуск і франтівських захисних окулярах, які затуляли мало не половину обличчя.

– Можна? – спитав він, беручись за бильце стільця.

– Ні, – сказала Наталя. – Я жду товаришів.

Хлопець усміхнувся:

– Ви ждете мене, Наталю Сергіївно!

І, вже не питаючи дозволу, сів поруч, узяв меню. Хоч як готувалася Наталя до цієї зустрічі, відбулася вона все-таки несподівано. Хлопець зосереджено вивчав меню. Наталя крадькома стежила за ним. Здавалося, вона десь бачила це обличчя, хоча великі темні окуляри заважали роздивитися його як слід. Та ось він одклав меню, підвів голову. Світло пробилося крізь димчасті скельця окулярів, і вона нарешті побачила його очі. «Джон! – упізнала. – Джон Палій!» Наталя схилилася до розетки з морозивом, щоб упоратися з хвилюванням.

Треба зібратися з думками. Поява Джона міняє плани. Треба відкинути все особисте, емоційне – все те, що привело її сюди. Розумно чи по-дурному вона вчинила, не попередивши товаришів про це «побачення», – думати пізно. Розкаюватися, виправдуватись чи шкодувати за свою легковажність вона буде потім, а тепер треба думати тільки про одне – як бути? Перед нею сидить злочинець. Вона повинна, зобов’язана його затримати. Практично зробити це неважко – вона озброєна, до того ж поблизу е люди, можна покликати на допомогу. Та чи треба зараз затримувати Палія? Сам по собі він не багато вартий. Хтось досвідченіший і небезпечніший стоїть за ним. Можливо, цей «хтось» десь поруч, стежить за ними. Ні, зараз не можна затримувати Джона. Але й дозволити йому вислизнути вона теж не має права. Що ж робити?

Наталя не одразу знайшла відповідь на це запитання.

– Що будемо пити? – розв’язно спитав Палій.

– Я – ситро.

– Ви непитуща? – усміхнувся він.

– Так.

– Виходить, і не п’єте, і не курите?

70
{"b":"252275","o":1}