– Багатозначний вислів, розумій як хочеш, – усміхнулася Наталя. – Я навіть не підозрювала, що ти знаєш італійську мову.
– Я знаю тільки цю фразу.
– Вивчила! – Наталя рвучко встала, кинула кортик на стіл.
Ірина Дмитрівна взяла його, поклала на місце.
– Ти нічого не хочеш мені сказати? – з викликом мовила Наталя.
Ірина Дмитрівна повільно похитала головою:
– Ні.
Наталя рвонула комірець блузки.
– Що ж, тоді на добраніч. – Вона рвучко повернулась і пішла в свою кімнату.
Ірина Дмитрівна до болю стиснула скроні. Що вона могла відповісти доньці? Що любила її батька? Любила, всупереч усьому, навіть глузду…
Перші дні вона вважала, що Фріснер ворог. Але їхнє незвичайне знайомство, обстановка, в якій вони зустрілися, та й сама зустріч, яка змінила становище Ірини Дмитрівни на краще, завадили їй зненавидіти людину, що, крім усього іншого, була її пацієнтом. Остання обставина відіграла неабияку роль у їхніх подальших взаєминах. Штурмбанфюрер Фріснер, на відміну від інших іменитих пацієнтів, не вередував, був терплячий, слухняний, чемний і навіть уважний до свого «домашнього» лікаря. Ірину Дмитрівну попервах вражало (іншого почуття тоді не було) те ненав’язливе піклування, яким він поволі оточував її. Навіть кімнату, в якій вона жила і в якій її ніхто не міг потривожити, вибрав сам. Вона дізналася про це випадково вже після того, як Фріснера відвідав високий гість із Берліна.
Ірина Дмитрівна добре пам’ятає той візит. Вона міняла пацієнтові пов’язку, коли до кімнати не постукавши ввійшов Брюнінг – дебелий, як угодований кабан, здоровило – начальник сосновської поліції безпеки і СД. Його обличчя, що запливло жиром, було розгублене і водночас пихате. Не звертаючи уваги на лиховісний погляд Фріснера, перед яким він доти торопів, Брюнінг наказав Ірині Дмитрівні піти на кухню і там зачекати.
На кухні вона застала Магду, довгов’язого охоронника Ганса, шофера Клемпнера. Був там ще й незнайомий Ірині Дмитрівні есесівець. Прізвище есесівця було Гец, та про це Ірина Дмитрівна дізналася потім. Спочатку він був не вельми люб’язний: звелів усім відійти од вікна, сісти на стільці і не розмовляти.
В особняку відбувалося щось незвичайне: грюкали двері, у холі першого поверху гупали чобітьми, потім у дворі загуркотів мотор автомобіля і кілька голосів гаркнуло: «Хойль!..» За мить на сходах пролунала некваплива хода, і все стихло.
Минуло не менше двох годин, поки знову проскрипіли сходи, на кухню зазирнув червоний як буряк Брюнінг.
– Унтерштурмфюрер, – гукнув він есесівця, – до групенфюрера!
Гец вийшов, не причинивши за собою двері, й Ірина Дмитрівна почула, як у холі хтось сказав:
– Я їду, Гец. Лишайтесь із своїм улюбленим Фріснером. Вважайте, що вам обом поталанило: вам – тому, що не їдете зі мною на фронт, а йому… А втім, цього вам не треба знати…
Відтоді в особняку дещо змінилося – управління господарством і охорону взяв на себе Гец, що приїхав з Берліна. Він був кмітливий і спритний хлопець. До Ірини Дмитрівни, за прикладом свого начальника, ставився з повагою. Магда боялася його; шофер і охоронники – після приїзду Геца їх кількість зросла втроє – беззастережно слухались його. А втім, Гец не переобтяжував себе адміністративно-господарчими справами. Він часто кудись зникав і повертався дуже пізно. А от Ірині Дмитрівні ніяк не щастило вийти в місто: Магда стежила за кожним її кроком. До того ж Гец наказав нікого не випускати з особняка без його дозволу. Фріснер у ці розпорядження не втручався. Здавалося, його не цікавило, що діється за стінами його кімнати не тільки в особняку, але і в місті. Ірину Дмитрівну дивувала така байдужість. Вона вже знала, що Фріснер народився на околиці Сосновського, вчився десь у його пригороді, і вона не розуміла, як людина може лишатися байдужою до міста свого дитинства. А втім, Фріснер сказав їй якось, дивлячись у вікно на вулицю:
– Там нагорі була міська бібліотека. Колись я ходив туди по цій вулиці.
Вдруге він висловився вже зовсім відверто:
– Я, очевидно, не насмілюся показатися на вулицях цього міста без охорони. Багато хто з тих, що були колись моїми товаришами, навряд чи втримаються від спокуси пустити мені кулю в потилицю.
Ірина Дмитрівна, яка звичайно не встрявала в розмови на абстрактні теми, цього разу скористалася з нагоди і поступово почала розпитувати Фріснера про місто. Вона хотіла дізнатися, де Московська вулиця – папірець із прізвищами завербованих у замку агенток, як і раніше, не давав їй спокою. Фріснер охоче розповів їй про місто і навіть, захопившись, накидав на аркуші схему розташування вулиць. Ірина Дмитрівна сховала аркушик, певна, що зробила це досить спритно. Фріснер, здавалося, нічого не помітив. Він взагалі багато чого не помічав, навіть того, що стіна між їхніми кімнатами надто тонка: Ірина Дмитрівна, не виходячи з своєї кімнати, без особливих труднощів могла чути всі радіопередачі, які ловив штурмбанфюрер на своєму «Філіпсі». Найчастіше він слухав останні вісті. Правда, вісті в ті дні були тривожні: 5 липня фашисти почали великий наступ на Орловсько-Курській дузі. Завдяки неуважності господаря Ірина Дмитрівна була в курсі подій: широко розрекламований наступ гітлерівських орд наштовхнувся на такий опір, що вже наступного дня після його початку тон Геббельсівських коментаторів став менш бадьорий. А одного разу Ірина Дмитрівна почула за стіною голос Левітана – штурмбанфюрер увімкнув Москву. Ірина Дмитрівна так розхвилювалася, що підійшла до дверей, аби краще почути, навіть трохи прочинила їх. І Фріснер знову нічого не помітив.
Якби Ірина Дмитрівна була тоді трохи досвідченіша, її, очевидно, насторожила б така неспостережливість людини, що обіймала високу посаду в есесівській контррозвідці…
Фріснер почав одужувати, коли Магда розповіла Ірині Дмитрівні про свої підозри. Після розмови з Магдою Ірина Дмитрівна пригадала все, що знала про Фріснера. Згадала вона і його товариша, обер-лейтенанта Зінгера, зустріч з яким теж була незвичайна. Ірина Дмитрівна швидше повірила б, якби Магда розповіла все це не про Фріснера, а про його товариша. У Зінгера було два обличчя: без гриму і маски він ставав зовсім інший. Таким Ірина Дмитрівна й уявляла собі справжнього розвідника. А Фріснер завжди був однаковий: він не позував, не грав, не міняв інтонацій. І в тому, що він справжній Фріснер і справжній штурмбанфюрер СС не було найменшого сумніву. Навіть його очевидна для всіх ввічливість і чемне ставлення до полоненого лікаря мали одне, а не двоє пояснень – він міг дозволити собі бути ввічливим і чемним. І все-таки відмахнутися від підозр Магди не можна було. Чому не можна – Ірина Дмитрівна не могла пояснити. Вона тільки знала, точніше, відчувала, що не можна. Потім їй спало на думку використати базікання Магди проти неї самої. Навряд чи штурмбанфюрер залишить у себе куховарку, яка могла звести на нього такий страхітливий наклеп. А якби пішла Магда – вона позбулася б надокучливого шпигування.
Фріснер вислухав Ірину Дмитрівну спокійно. Йому навіть сподобалося Магдине порівняння десантників з вовцюганами.
– На їхньому місці я не образився б, – сказав він. – У Генріха Гейне є такі рядки: «Друзі вовки, в мені ви ще ніколи не могли усумнитись, і не вірте продажним писакам, що я став із собаками підлими водитись…» Усе залежить, певно, від того, який зміст вкладається в порівняння.
Ірина Дмитрівна здивовано підвела брови.
– Я чула, що Гейне заборонений у Німеччині. Кажуть, його книги спалювали на площах.
– Мені пощастило, я встиг прочитати його в юності, – якось загадково всміхнувся Фріснер.
І в цю мить Ірина Дмитрівна побачила його очі. Звісно, вона й до того бачила їх, хоча старалася уникати його погляду. Та тільки тепер побачила, які вони. Її ніби вдарило струмом: обпалило, збентежило. Це тривало щонайбільше секунду-дві, але Ірина Дмитрівна з жахом зрозуміла, що сталося непоправне: Фріснер перестав бути для неї ніким…
Розмова швидко вичерпалась. Фріснер, здавалося, не надав значення розповіді Ірини Дмитрівни – цитування Гейне майже переконало її в тому. І тільки через кілька днів Ірина Дмитрівна зрозуміла, що помилилася. Вона погано знала Фріснера. А значно пізніше, коли він пішов з її життя, не раз думала, що так і не взнала, не зрозуміла до кінця цього незвичайного чоловіка, який вражав її умінням завжди лишатися самим собою і водночас не бути тим, за кого його мали…
