– Характеристику їй не даватиму, – сказав Дробот. – Можу здатися необ’єктивним. До війни приходила до мене із своїм дядьком. Коли вдерлися фашисти, він залучив її до підпільної роботи. А як і що було потім – сказати важко. Знаю одне: її дядько жив і загинув як чесна людина. В усьому іншому розбирайтеся самі.

Та розібратися було не так просто. Не встиг Лежнєв почати допит, як прибіг «мушкетер»:

– Товаришу Василь, вас Сміливий просить. Ви йому дуже потрібні.

По дорозі партизан розповів Лежнєву, що одна з «хрещениць» Вукаловича, намагаючись утекти з острова, штриконула ножем вартового. На щастя, той вчасно відскочив – відбувся подряпиною…

У землянці, притулившись спиною до стовпа, стояла коротко острижена молода жінка з випещеним обличчям. Вона не кричала, не канючила, як Цибочкін, говорила спокійно.

– Хами. Мужва. Ненавиджу. Усіх вас ненавиджу.

– Ось послухайте, – сказав Сміливий. – Двадцять хвилин без упину лається і жодного нецензурного слова. Інтелігентка!

– Я дворянка. Я російська дворянка, – так само спокійно сказала жінка. – Я донька генерала. Справжнього генерала – не хамського.

– Біла кість, голуба кров, – як і раніше звертаючись до Лежнєва, сказав Сміливий. – Ми з вами хами. А те, що вона злигалася з кримінальниками, покидьками, її не бентежить. Ножем старого штриконула. Дворянка!

– Так, я дворянка. Дворянка! Дворянка!!! – вперше підвищила голос жінка. – І в грязюці, і в домовині буду дворянкою!

– Чи не в берлінських мебльованих кімнатах прищепив вам цю далеко не оригінальну думку ваш безробітний татусь-генерал? – спитав Лежнєв.

– Я народилась у Відні.

– А кажете, що росіянка, – посміхнувся Лежнєв. – Яка ж ви росіянка, коли прийшли сюди з чужоземцями і з фінкою за пазухою? Яка ж ви росіянка, коли йдете за тими, хто залив Росію кров’ю, топче її поля, палить її села, міста? Ви служите німцям за гроші, як найманка. Можливо, платили вам небагато – багато ви ще не заробили. І все-таки вам платили, і ви брали ці гроші.

Жінка не відповіла.

– Розстріляйте, – враз якось охрипнувши, сказала вона. – Розстріляйте мене негайно! Бачити вас не можу!

Сміливий зробив Лежнєву знак, і вони разом вийшли із землянки.

– Я арештував усіх, кого «врятував» Вукалович, – сказав Сміливий, – за винятком сина Бородатого. Хлопчину в цю гоп-компанію гітлерівці ввели спеціально, знаючи, що вів син командира загону. Хотіли одвести всякі підозри і зміцнити позиції Вукаловича в загоні – врятував, бач, сина самого командира. Певен, що хлопець не зрадник. А всіх інших я не задумуючись пустив би в розпил. Гади, продажний набрід. Бачив цю красуню? Така вся їхня компанія.

– То може й допитувати не треба і судити? Розстріляємо, і кінці в воду? – сердито спитав Лежнєв.

– Ви мене за соцзаконність не агітуйте, – образився Сміливий. – Я не Нетреба. Сказав вам просто так, по-людськи.

– Ні, це не по-людськи! – заперечив Лежнєв. – Ви от хлопчину – сина Бородатого жалієте. А знаєте, чого? Бо він посивів у свої п’ятнадцять років. І мені його шкода. Але передчасна сивина не єдиний показник пережитої трагедії. Ви з цією дворянкою побалакайте, коли вона трохи охолоне. Терпляче побалакайте. Так, вона ворог. І все-таки спробуйте зазирнути у її душу. Певен – побачите там сивину. Її калічили, може, не так безжально, як хлопчину, але що калічили – не сумніваюся. Це видно. Є такі фахівці по каліченню душ…

Найлегше давати поради. А як бути самому, коли стикаєшся з таким, що не влазить у звичні рамця? Як бути з Кірою Назаренко? Вірити їй чи не вірити? Це питання Лежнєв так і не вирішив тоді, хоча допитував дівчину кілька годин підряд.

Працювала в гебітскомісаріаті. Передавала підпільникам бланки німецьких документів, інформувала про облави, мобілізації, реквізиції; коли на конспіративну квартиру вдерлися гестапівці, кинула в них гранату; пройшла через катування; бачила смерть. А побалакай з нею – тільки руками розведеш: усіх їй шкода. Про начальника сосновського гестапо сказала:

– Він хвора людина – часто задихається. У нього, мабуть, астма.

– Він же катував вас! – не витримавши, закричав Лежнєв. – За волосся підвішував!

– Певна річ, він жорстокий, – відповіла Кіра. – Але їх так виховали. Якби не він, то катував би інший.

– Ніяк не збагну, – гасячи одну й одразу ж скручуючи другу цигарку, сказав Лежнєв, – як ви наважилися кинути в гестапівців гранату? Їм же було боляче! А може, ще й убило якогось.

– Не смійтеся. В бою – то інша річ. До того ж зі мною був Костя Савицький. Я думала, що затримаю їх, а він тим часом утече через вікно. Та вони оточили будинок, схопили його в саду.

– Що сталося на роз’їзді двадцять сьомого кілометра? – спитав Лежнєв.

– Нас привезли туди на дрезині: мене, чотирьох дівчат, старого єврея і Костю.

– Ви знали цих дівчат?

– Побачила вперше в дрезині. Вони були в концтаборі. Бідолашні, як їх там мучили!

– Звідки вам відомо, де і як їх мучили?

– Вони розповідали.

– Припустімо, – важко зітхнув Лежнєв. – А що було на роз’їзді?

– Нас одвели до лісу, роздали лопати і наказали копати яму. Старий відмовився. Тоді офіцер вистрелив у нього. І тут наскочили партизани.

– Люди Вукаловича? – швидко спитав Лежнєв.

– Бійці комендантського взводу. Так, вони підкорялися Вукаловичу. Про це я дізналася потім.

– Вукалович був тоді з ними?

– Авжеж.

– Німці відбивалися?

– Нас конвоювали румуни, хоча командував ними німецький лейтенант. Вони стріляли. Але в партизанів були автомати, а в румунів тільки гвинтівки.

– Зрозуміло, – мовив Лежнєв, уже не шукаючи суперечностей у Кіриних свідченнях. Якщо вона брехала, то брехала дуже вміло.

– Що ви робили в загоні?

– Мене призначили писарем штабу, – знічено всміхнулася Кіра.

– Багато роботи?

– Писарської небагато. Але без діла не сиджу: перу, латаю, допомагаю на кухні – жінок у загоні мало, а роботи жіночої хоч греблю гати.

– В яких стосунках ви були з Вукаловичем? – не відступав Лежнєв. Він не сумнівався, що Кіра почне викручуватись, брехати.

– Вукалович гарна людина, але замкнута. Багато хто не розуміє його.

– Вукалович найманий убивця, провокатор і зрадник, – насилу стримуючись, мовив Лежнєв.

– Цього не може бути! У нього багато заздрісників. Він зовсім не такий, як про нього думають. Він дуже любить вірші. Завжди носить у польовій сумці томик Пушкіна. А ще «Маніфест комуністичної партії». Я сама бачила.

Терпець Лежнєву увірвався – він наказав привести трьох зрадників, яких уже допитав, і звелів їм повторити все, що вони розповіли про Вукаловича. І ті повторили: Вукалович – син непмана, адміністратор цирку, прокрався; потім – власовець, кат, провокатор, убивця, абверівський агент.

Кіра слухала, широко розплющивши очі, потім опустила голову, заплакала.

– Як він міг так жахливо брехати?

Лежнєв вирішив, що вона прикидається, і відверто сказав їй про це. Кіра стихла, витерла сльози, потім безпорадно розвела руками.

– У вас є підстави так думати про мене. І я, мабуть, не зумію переконати вас в іншому. Тільки я нічого не знала. Звісно, я повинна відповідати за довірливість. Але, розумієте, я завжди довіряла людям. І йому теж. Бо… Як би це пояснити? Ні, не можу… Та ви не хвилюйтеся: коли вже так вийшло, я підпишу все, що треба.

– У гестапо ви теж підписували все?

– Ні, – не образившись, сказала Кіра. – В гестапо я нічого не підписувала. Якби я підписала, мене б не засудили до розстрілу.

– Засудити можна, – посміхнувся Лежнєв. – Засудити – ще не означає розстріляти.

– Не вірите?

Кіра встала, розстебнула і скинула стареньку, акуратно заштопану кофточку.

– Що ви робите? – вражено спитав Лежнєв, бачачи, що вона опускає сорочку.

– Хочу показати, що мене не тільки засудили до розстрілу, але й розстрілювали.

Лежнєв побачив під лівою ключицею свіжий шрам завбільшки з трикопійчану монету, другий шрам, більший, був під лопаткою – куля пройшла навиліт.