Повернувшись на стежку, Лежнєв коротко пояснив ситуацію і віддав наказ: Ян Манукайтіс і Петро Олійник перекриють підхід до прогалини зі сходу. Андрій Терьохін – із заходу; на поліцаїв нападають Лежнєв і Франц Гімпель; потім усі відходять до шелюги.

По листі зашаруділи перші краплі дощу. Розкотисто вдарив грім. Лежнєв, мовчки передавши Гімпелю автомат, який заважав йому, засунув за халяву тесак, приготував парабелум. Коли вони знову підповзли до галявини, дощ уже репіжив, пробиваючись крізь листя і барабанячи по спинах. Усі наступні події відбулися блискавично. Тільки-но вистрілив Гімпель, як Лежнєв схопився, наче підкинутий пружиною, перестрибнув через кущі і, стискуючи в руці пістолет, рвонувся вперед. На бігу він вистрелив у здоровила поліцая, і той упав поряд свого напарника, якого поклав старий єгер. Одним ударом тесака перерубавши вірьовку, якою був прив’язаний до стовпа катований, Лежнєв схопив його собі на спину і побіг назад. Прикриваючи його відхід, двічі бабахнула гаківниця Гімпеля, і Лежнєв почув позад себе розпачливий зойк, а потім довгу, на його щастя, безприцільну автоматну чергу.

Він не помилився у своїх припущеннях – галявина була пасткою. Та «ловців» застукали зненацька: вони не ждали нападу від старої стежки, про яку, мабуть, не знали. Двох солдатів, котрі перші прибігли на допомогу поліцаям, зустріли саморобні кулі старого єгеря; інших ще на підході скосили автомати десантників. Коли Лежнєв добіг до старої стежки і обережно опустив на землю врятовану людину, в лісі вже гриміла така стрілянина, наче з обох боків у ній брало участь кілька сот чоловік.

Лежнєв розрізняв короткі автоматні черги товаришів і довгі ворогів. Потім над деревами шугонула в затуманене дощем небо сигнальна ракета. Гітлерівці викликали підкріплення.

– Франце Йоганновичу, – гукнув Лежнєв Гімпеля, – вам час повертатися додому. Велике спасибі за все.

Гімпель випростався.

– Я не піду.

– Підете. Зрозумійте, Франце Йоганновичу, колишній єгер барона Рененкампфа нам більш потрібен, ніж іще один навіть дуже вправний стрілець.

Старий помовчав, а потім сказав:

– Я підожду, поки підійдуть ваші.

– Ні. Ви підете зараз. Через річку ми самі якось переправимось. Ідіть. Усе буде гаразд.

Він сказав це впевнено, хоча зовсім не був певен, що все кінчиться щасливо – стрілянина в лісі не вщухала. Але старого треба було якось переконати. Міцно потиснувши Лежнєву руку, Гімпель зник за деревами.

Ян, Петро і Андрій мали вже підійти до шелюги, але їх чомусь не було. Відтягнувши ближче до річки врятованого, Лежнєв – про всяк випадок – вибрав поблизу зручну позицію, ліг, поклав запасні магазини до автомата, гранати, пістолет. Він уже почав сумніватись у доцільності риску, на який пішов сам і наразив товаришів, коли неподалік пролунав крик пугача – придумали ж завидна совою кричати – і з-за дерев показались Ян та Петро Олійник. Лежнєв тихо свиснув, вони підбігли до нього, лягли поруч на мокру землю. Петро взяв магазин, перезарядив свій автомат і тільки тоді зняв з пояса флягу, кілька разів жадібно ковтнув.

– Значить, так, – попереджаючи запитання Лежнєва, сказав він. – Своїх «підопічних» ми заспокоїли, потім Андрієві допомогли…

– Де він?

– Убік од лозняка одводить. Правда, вони не квапляться наздоганяти його: хто живий лишився – з переляку стріляє навмання.

Лежнєв прислухався. Стрілянина вщухла. Не можна гаяти жодної хвилини – треба переправлятися на той берег. Якщо Терьохін не встигне, Петро залишиться і діждеться його.

Лежнєв і Ян взяли на плечі рюкзаки, підійшли до носилок, які зробили з плаща, прикріпивши його до двох жердин. Врятований чоловік застогнав, розплющив очі, хрипло сказав:

– Не треба, товариші, помираю. Спасибі вам.

– Хто ви? – спитав Лежнєв.

– Тисячний Степан. З Городенкового. Був колгоспним бригадиром.

– Тримайся, товаришу Тисячний. Партизанські лікарі тебе вилікують.

Біля річки їх наздогнали Петро і Терьохін.

– Назад! – ледве переводячи дух, крикнув Терьохін. – На тому березі німці.

Наче на підтвердження його слів, з протилежного берега вдарили автомати.

– Я бачив, як вони переправлялися, – відсапуючись, мовив Терьохін. – Це не ті, що були в засідці. Вони з верхоріччя підійшли. Цілий загін. Треба взяти ліворуч.

Однак гітлерівці випередили їх: автоматні черги знову відкинули десантників у зарості лозняка. Становище ставало критичне.

– Зайняти кругову оборону! – наказав Лежнєв. – Яне, розгортай рацію. Треба передати в Центр усе, що зможемо.

– Запеленгують, – невпевнено заперечив Манукайтіс.

– Нас уже запеленгували, – гмукнув Петро. – Так запеленгували, що далі нікуди!

Поки Ян настроював рацію, Андрій пильно стежив за стежкою, а Петро Олійник – за протилежним берегом. Лежнєв, накрившись од дощу двома куртками і присвічуючи собі ліхтариком, намагався скласти і зашифрувати перше від часу їхнього приземлення і, як він гадав тоді, останнє донесення в Центр. Однак з донесенням нічого не вийшло – Лежнєва гукнув умираючий Тисячний.

– Товаришу командир, вислухайте, – сказав він. – Може, це вам знадобиться. Ті кати, що мене мордували, згадували парашутистів, які висадилися на тому тижні в Лисичанському урочищі. Вони їх отак, як і вас, підманули. Богдана, свояка мого, тоді в урочищі катували. Парашутисти його врятувати хотіли, та на засідку наскочили. Завів їх в оману своїм криком Богдан, як я вас. Вибачте…

– Так, зрозуміло, – заскреготів зубами Лежнєв, догадавшись, що Тисячний каже про групу капітана Архімовича. – Зрозуміло, товаришу Тисячний. Спасибі тобі. Спасибі… Ти трохи потерпи.

Він скинув куртку, щоб укрити нею Тисячного, та, нагнувшись, побачив, що той уже не дихає. Раптом почувся характерний посвист міни, – гітлерівці почали обстрілювати зарості з міномета.

– Лягай! – крикнув Лежнєв і в ту ж мить відчув пекучий біль у плечі. Проте рукою він міг ворушити. Отже, поранення легке. Перев’язати рану не встиг – його підняв і кинув уперед приглушений крик Петра Олійника: «Ідуть!»

Мінометний обстріл припинився, зате над головою густіше засвистіли кулі – переходячи вбрід річку, гітлерівці безперестану строчили з автоматів. Лежнєв і Петро Олійник лежали біля самісінької річки, у тому місці, де чагарники спускалися прямо до води. Було видно, як солдати стрибали у воду. Їх було не менше півсотні.

– Хай до середини дійдуть, – пошепки сказав Лежнєв Петрові, вставляючи запал у ручну гранату.

Позаду, там, де залягли Ян Манукайтіс і Андрій Терьохін, – теж забахкали постріли. Тепер кулі свистіли з двох боків.

– Андрія вбито! – закричав Ян.

Лежнєв кинувся до нього. Андрій лежав, зронивши голову на автомат. Гітлерівці наступали від старої стежки.

– Я втримаю їх, – сказав Ян, міняючи магазин автомата. – Ви не турбуйтесь, у мене ще три гранати є.

– Код, позивні де? – спитав Лежнєв.

Ян вийняв із-за пазухи «лимонку», до якої було прив’язано папір з радіокодом.

– Ось, у крайньому разі…

– Дай мені, – зажадав Лежнєв. Прихопивши «лимонку», він повернувся до Олійника. – Ян затримає їх, – відповів на німе запитання Петра. – А нам треба цих зустріти. Скоро стемніє, – у темряві якось викрутимося.

– Завдання не з легких, – усміхнувся Петро.

– Вони вже на середині… – мовив Лежнєв. Він хотів ще щось сказати, коли на тому березі вибухнуло кілька гранат, потім ударив ручний кулемет, і солдати на середині річки почали падати у воду. З-за валунів рвонулось і покотилося стоголосе «Ура!» Не розуміючи, що сталося, Лежнєв і Петро Олійник відкрили вогонь по гітлерівцях. Раптом Лежнєв побачив, як на валуні виріс русявий юнак з двома парабелумами в руках. На ньому була коротка, розхристана на грудях куртка, біла, так само розхристана сорочка, а його парабелуми, здавалося, стріляли самі. Хлопець щось кричав таким, як і він, хлопцям, що вибігали з лісу на берег.

Лежнєв, хоч як були напружені його нерви, подумав, що все це швидше нагадує кінозйомку фільму про війну, ніж справжній бій – надто вже картинна була постать хлопця в розхристаній сорочці. Та ось він почав з того берега уже зовсім дивний заклик: