Дозорних біля землянок не було. Та й хто міг сподіватися вилазки після штурму і такої грози, котра ніби озером розділила супротивників?

Пан Міхал із паном Лонгіном скочили вперед і першими досягли землянки. Малий рицар, пустивши шаблю на шнурок, склав долоні біля вуст рупором і гукнув:

— Гей, люди!

— А що? — озвалися зсередини голоси козаків, напевно, переконаних, що прийшов хтось зі своїх із табору.

— Хвалити Богаї — відповів Володийовський. — Пустіть-но!

— Ти що, не знаєш, як зайти?

— Уже знаю! — вигукнув Володийовський і, намацавши вхід, скочив усередину.

Пан Лонгінус і ще кілька жовнірів убігли слідом за ним.

Цієї ж миті у землянці пролунав страшний зойк — водночас інші рицарі з криком кинулися до інших укриттів. У темряві почувся стогін, брязкіт заліза, якісь темні постаті кудись перебігали, інші падали на землю, часом гримів постріл, але все разом тривало не більше як чверть години. Козаки, заскочені переважно у глибокому сні, навіть не захищалися — усі полягли, не встигнувши схопитися за шаблі.

— До гуляй-городів! До гуляй-городів! — пролунав голос старости красноставського.

Рицарі кинулися до башт.

— Підпалювати зсередини, бо зверху мокро! — загримів голос Скшетуського.

Але наказ не легко було виконати. Башти, збудовані із соснових колод, не мали ні дверей, ні жодного отвору. Козацькі стрільці вилазили на них по драбинах, гармати ж, а вміщалися туди тільки малі, затягували на канатах. Тож рицарі якийся час лиш бігали довкола, марно намагаючись рубати шаблями дерево або шарпати руками за краї.

На щастя, челядь прихопила сокири, тому почали рубати. Староста красноставський наказав підкладати знизу банки з порохом, приготовлені саме для цієї мети. Попідпалювали мазниці з дьогтем і смолоскипи — полум’я почало лизати колоди, хоч і мокрі, але наскрізь просочені живицею.

Проте перш ніж вони зайнялися, перш ніж вибухнув порох, пан Лонгінус нагнувся й підняв величезну кам’яну брилу, вириту козаками із землі.

Четверо найбільших силачів не зрушили б її з місця, а литвин легенько розгойдував її у своїх могутніх руках, і тільки при світлі мазниць було помітно, як налилося кров’ю його обличчя. Рицарі заніміли від здивування.

— Це Геркулес! Щоб він здоровий був! — волали вони.

Тим часом пан Лонгінус наблизився до ще не підпаленої облогової башти, замахнувся і вдарив каменем у самісіньку її середину.

Довколишні аж пригнулися — з таким гулом брила прохурчала над головами. Від удару полопалися усі з’єднання, пролунав тріск, башта розкололася навпіл як двостулкові двері й із гуркотом упала додолу.

Стос колод облили дьогтем і вмить підпалили.

По деякому часі кілька десятків велетенських вогнищ освітили всю рівнину. Дощ і досі йшов, але вогонь був сильніший за воду — і «горіли ті белюарди на подив обох військ, хоч і сиро того дня було».

Із козацького табору прискакали на допомогу Степка, Кулак і Мрозовицький, кожен із кількома тисячами молодців, і намагалися загасити полум’я — марно! Стовпи вогню й багряного диму стріляли у небо дедалі сильніше, відбиваючись в озерах і калюжах, якими після грози було всіяне бойовище.

А рицарі зімкнутим строєм поверталися собі в окопи, де їх уже здалеку вітали радісними окриками.

Раптом Скшетуський огледівся навсібіч, пробіг очима шереги і крикнув громовим голосом:

— Стій!

Пана Лонгіна і малого рицаря серед жовнірів не було.

Певно, розпалившись, вони надто довго затрималися біля останньої башти, а може, наткнулися десь на зачаєних козаків — хто тепер знає, що їм завадило повернутися.

— Уперед! — скомандував Скшетуський.

Староста красноставський, ідучи на другому кінці шерегу, не зрозумів, що сталося, і побіг дізнатися. Цієї ж миті обидва зниклі рицарі з’явилися, ніби з-під землі виросли, на півдорозі між баштами й загонами.

Пан Лонгінус із блискотливим Зірвикаптуром у руці ступав сягнистими кроками, а обіч нього дріботів пан Міхал. Голови обох були повернуті назад до козаків, котрі, наче зграя собак, гналися за ними по п’ятах.

При червоній заграві пожежі погоню було видно, мов на долоні. Здавалося, велетенська лосиха з лосеням тікає від юрби мисливців, ладна будь-якої миті кинутися на нападників.

— Вони загинуть! На милість Божу, хутчій! — несамовито кричав пан Заглоба. — Їх застрелять із луків або самопалів! Бога ради, мерщій!

І попри те, що от-от може зав’язатися нова сутичка, він із шаблею в руці летів разом зі Скшетуським та іншими виручати приятелів, спотикався, падав, підіймався, сопів, кричав, тремтів усім тілом, але, зібравши рештки сил, мчав уперед щодуху.

Проте козаки не стріляли — самопали у них відсиріли, тятиви луків розмокли, — а тільки дедалі швидше наближалися. Кільканадцятеро їх, вирвавшись уперед, уже зовсім наздоганяли втікачів, коли це враз обидва рицарі, мов два вепри, обернулися до них і зі страшним криком підняли вгору шаблі. Козаки зупинилися як укопані.

Пан Лонгінус зі своїм здоровенним мечем здавався їм якоюсь надприродною істотою.

І як двоє сіроманців, що їх наздоганяють гончаки, обернуться враз і блиснуть білими іклами, а собача зграя, не сміючи на них кинутися, скімлитиме здалеку, так і рицарі наші час від часу оберталися, і щоразу переслідувачі, що бігли першими, застигали на місці. Раз тільки кинувся до них один, певно, найсміливіший, із косою в руці, але пан Міхал скочив на нього, як дикий кіт, і вкусив так, що той сконав на місці. Побратими його чекали на інших, котрі наближалися щільною лавою.

Та рицарі були вже близько, а попереду всіх летів пан Заглоба з піднятою шаблею і кричав нелюдським голосом:

— Бий! Мордуй!

Зненацька вдарило з окопів, і граната, пугаючи, як сич, описала в небі червону дугу й упала у щільну козацьку лаву, за нею друга, третя, десята. Здавалося, що знову починається бій.

Козаки до облоги Збаража таких снарядів не бачили і на тверезу голову найбільше їх боялися, вбачаючи у цьому Яремині чари, — тому вони умить зупинилися, потім стрій розполовинився, і відразу ж розірвалися гранати, сіючи пострах, смерть і знищення.

— Спасайтесь! Спасайтесь! — пролунали злякані голоси.

І козаки кинулися врозтіч, а пан Лонгінус і малий рицар опинилися серед своїх.

Заглоба стрибав то одному, то другому на шию, виціловував у щоки й очі. Радість душила його, а він тамував її, боячись виказати своє м'якосердя, і волав:

— От негідники! Не скажу, що надто вже вас люблю, але я за вас потерпав! Та вони б вас посікли на шматки! Добре ж ви службу знаєте, що від своїх відбиваєтеся! До коней би вас та по майдану за ноги протягти! Я перший скажу князеві, аби придумав вам poenam…[74] А тепер ходімо спати… Хвалити Бога, хоч так обійшлося! Пощастило тим песиголовцям, що від гранат утекли, а то б я їх пошаткував, як капусту. Мені ліпше битися, аніж спокійно дивитися, як приятелі гинуть. Сьогодні нам треба випити! Хвалити Бога, що так обійшлося! Я вже думав, вам обом завтра заупокійну співатимемо. А жаль усе-таки, що не дійшло до сутички, бо у мене рука так страшенно свербить… Хоч, правда, я в землянках дав їм бобу…

РОЗДІЛ XXVI

знову довелося обложеним зводити нові вали й зменшувати табір, аби звести нанівець уже майже закінчені козаками земляні роботи, а поріділим лавам жовнірів щоб легше було тримати оборону. Тож копали після штурму всеньку ніч. Але й козаки не сиділи без діла. Підкравшись нечутно темної ночі з вівторка на середу, вони обнесли табір другим валом, набагато вищим. Звідти на світанку, озвавшись разом гучним криком, почали стрілянину і стріляли чотири дні й чотири ночі. Чимало завдали супротивники шкоди один одному, бо з обох боків брали участь найкращі стрільці.

Від часу до часу полчища козаків і черні підіймалися на штурм, але до валів не доходили, тільки стрілянина розпалювалася дедалі дужче. Супротивник, маючи великі сили, міняв людей: одні загони йшли на відпочинок, інші в бій. А в таборі про підміну годі було й думати: одні й ті самі жовніри стріляли з валів і щохвилини зривалися з місця, щоб відбити штурм, ховали вбитих, копали колодязі й підсипали вище вали, аби мати кращий захист. Спали, а радше, дрімали, біля валів під градом куль, які летіли так густо, що кожного ранку їх можна було безпечно змітати з майдану. Чотири дні поспіль ніхто не скидав із себе одягу, який мокнув під дощем, сохнув на сонці, в якому вдень було спечно, а вночі прохолодно, чотири дні ніхто не брав у рот нічого вареного. Пили горілку, підмішуючи в неї для більшої міцності пороху, гризли сухарі й рвали зубами висохле копчене м'ясо, і все оце в диму, під пострілами, під посвист куль і гуркіт гармат.