— Виходить, це ти, добродію, здолав Густава Адольфа? — спитав Володийовський.

— Чи ж я тобі колись хвалився, пане Міхале?.. Та нехай уже цей випадок піде у небуття, мені й сьогодні є чим похвалитися — навіщо давнє згадувати!.. Страшенно після цієї юшки бурчить у животі — що більше в ній сиру, то дужче бурчить. Я б залюбки з’їв винної юшки, хоч, хвалити Бога, що й ця є, бо скоро, либонь, і цього не буде… Ксьондз Жабковський мені казав, що з харчами у нас сутужно, а він тим паче непокоїться, бо живіт у нього, як клуня. Славний він бернардинець! Я його страх як полюбив. Він більше жовнір, аніж чернець. Не дай Боже комусь у пику затопить — хоч зараз труну замовляй.

— Еге ж! — згодився малий рицар. — Я вам, добродії, ще не розповів, що учворив цієї ночі ксьондз Яскульський. Усівся він у тому бастіоні, що праворуч від замку, і дивився на битву. А треба вам сказати, що він добряче із гвинтівки стріляє. От сидить він там із Жабковським і каже йому: «Я в козаків не стрілятиму, християни все-таки, хоч і грішать перед Богом, але в татар, каже, не можу втриматися!» — і як почав палити, так, здається, за всю битву з півкопи уклав.

— Аби все духовенство було таке! — зітхнув Заглоба. — А то наш Муховецький лише руки до неба здіймає та плаче, що стільки крові християнської проливається.

— Це ти, ваша милость, надаремне так кажеш, — поважно мовив Скшетуський. — Ксьондз Муховецький — святий чоловік, і найліпший цьому доказ, що хоч він за двох інших не старший, вони перед його чеснотою голову схиляють.

— А я й не заперечую його побожності, — відповів Заглоба, — навіть думаю, що він і самого хана зумів би навернути в істинну віру. Ой, милостиві панове! Сердиться, напевно, його ханська могутність, аж воші на ньому зі страху перевертаються! Якщо дійде справа до перемов, поїду і я з комісарами. Ми давно один одного знаємо і колись він дуже мене любив. Може, згадає.

— На перемови, напевно, Яницького пошлють, він по-татарському, як по-польському говорить, — сказав Скшетуський.

— І я так само, а з мурзами й узагалі запанібрата. Вони дочок своїх у Криму за мене віддати хотіли, щоб мати гарних нащадків, але я тоді був молодий і конвентів зі своєю невинністю не укладав, як його милість Підбип’ята із Мишікишок, отож і наброїв у них там чимало.

— Слухати гидкої — мовив пан Лонгінус, опустивши очі.

— А ваша милость як шпак учений: тільки й знай те саме товче. Недарма кажуть, що литва-ботва людської мови ще як слід не навчилася.

Подальшу розмову перебив гомін, що долинув із-за стін шатра, — тож рицарі вийшли поглянути, що діється. Безліч жовнірів стояли на валу, оглядаючи околиці, які за ніч значно змінилися і далі мінялися на очах. Козаки теж не марнували часу після останнього штурму: вони насипали шанці, затягли на них гармати, такі довгоствольні й потужні, яких не було у польському стані, почали копати поперечні звивисті траншеї й рови; здалеку здавалося, що поле всіяне тисячами кротовин. Уся полога рівнина була ними вкрита, всюди серед зелені чорніла свіжоскопана земля і всюди аж кишіло заклопотаним людом. На перших валах мигтіли вже червоні козацькі шапки.

Князь теж стояв на валу зі старостою красноставським та паном Пшиємським. Трохи нижче каштелян бельський у далекоглядну трубу спостерігав за роботами козаків і говорив коронному підчашому:

— Супротивник починає регулярну облогу. Бачу, нам доведеться відмовитися від окопної оборони і перейти до замку.

Почувши ці слова, князь Ієремія, нахилившись зверху до каштеляна, сказав:

— Нехай нас Бог боронить від такої помилки, бо це все одно, що з доброї волі у капкан полізти. Тут нам перемогти або вмерти.

— І я так гадаю, хоч би й довелося щодня по одному Бурляю вбивати, — втрутився у розмову пан Заглоба. — Від імені усього війська протестую проти думки ясновельможного каштеляна бельського.

— Це справа не вашої милості! — мовив князь.

— Помовч, добродію! — шепнув Володийовський, смикнувши шляхтича за рукав.

— Ми їх у цих схованках передушимо як кротів, — не вгамовувався Заглоба, — а я прошу у вашої князівської ясновельможності дозволу піти на вилазку першим. Знають вони мене добре, нехай узнають іще краще.

— На вилазку?.. — здивувався князь і наморщив брови. — Стривай-но, ваша милость… Ночі звечора бувають темні…

І тут він звернувся до старости красноставського, пана Пшиємського і рейментарів:

— Прошу ваших милостей на раду.

І спустився з валу, а за ним слідом уся старшина.

— На милість Божу, що ти, добродію, робиш? — докірливо сказав Володийовський Заглобі. — Ти що, служби й дисципліни не знаєш, що втручаєшся у розмову старших? Князь ласкавий чоловік, але у воєнний час із ним жарти кепські.

— Дарма, пане Міхале! — відповів Заглоба. — Пан Конецпольський-батько суворий був як лев, але до моїх порад завше дослухався, і нехай мене зараз вовки з’їдять, якщо хто скаже, що не завдяки моїм підказкам він двічі розгромив Густава Адольфа. Ніде правди діти: умію я з панами говорити! От хоч би й зараз: ти завважив, як князь obstupuit[73], коли я йому про вилазку сказав? А якщо Бог пошле нам вікторію, чия це буде заслуга? Може, твоя?

У цю хвилину до них наблизився Зацвіліховський.

— Ви бачите? Риють! Риють, як свині! — сказав він, показуючи на поле.

— Я волів би, щоб то краще були свині, — відповів Заглоба, — ковбаса б нам хоч дешево обійшлася, а то їхнього падла і собаки не їдять. Сьогодні у розташуванні пана Фірлея жовніри вже мали криниці копати, бо у східному ставку від трупів води не видно. Над ранок у песиголовців жовч полопалася, і всі поспливали. Тепер у п’ятницю риби не з’їси, вона вже м’ясом годується.

— Це правда, — мовив Зацвіліховський, — я старий вояк, а стільки трупів давно не бачив, хіба що під Хотином, коли яничари штурмували наш табір.

— Побачиш, ваша милость, іще більше — повір мені.

— Гадаю, сьогодні ввечері або й раніше вони знову на штурм підуть.

— А я кажу, що до завтра нам дадуть спокій.

Та ледве пан Заглоба закінчив фразу, як над козацькими шанцями піднялися білі стовпи диму, і ядра з гулом пролетіли над окопом.

— От тобі, ваша милость, — сказав Зацвіліховський.

— Чи ба! Та вони у воєнному мистецтві нічого не тямлять, — відповів Заглоба.

Старий Зацвіліховський усе-таки мав слушність. Хмельницький почав регулярну облогу, перетнув усі дороги, закрив усі виходи, підступи до пасовиськ, набудував траншей і шанців, поробив хитромудрі підкопи під табір, але від штурмів не відмовився. Він вирішив не давати спокою обложеним, виснажити їх, тримати у страху, не давати стулити очей і мучити доти, аж доки зброя сама випаде із їхніх стомлених рук. Тож увечері він знову вдарив по позиціях Вишневецького, але, як і напередодні, успіху не мав, та й козаки йшли на бій уже не з такою охотою.

Другодні обстріл не вщухав ані на мить. Прокопи вже були підведені так близько, що кулі з ручної зброї долітали до валів; земляні прикриття курилися зранку до вечора, як маленькі вулкани. Це була не справжня битва, а безперервна шарпанина. Обложені часом вискакували з окопів, і тоді в хід ішли шаблі, ціпи, коси і списи. Та ледве встигали знищити одних молодців, як прикриття ураз заповнювалися новими. За всенький день жовніри не мали ані хвилини перепочинку, а коли дочекалися жаданого заходу сонця, почався новий генеральний штурм — про вилазку годі було й думати.

Уночі шістнадцятого липня два відважні полковники, Гладкий і Небаба, вдарили на позицію князя і знову дістали страшну поразку. Три тисячі найхоробріших козаків полягли на бойовищі, решта, переслідувана старостою красноставським, у паніці втекла до свого табору, кидаючи зброю і роги з порохом. Така ж сумна доля спіткала і Федоренка, котрий, скориставшись густим туманом, на світанку мало не взяв міста. Відтіснили його німці на чолі з Корфом, а пан староста красноставський і пан хорунжий Конецпольський, погнавшись слідом, майже усіх перебили.