Заговорила артилерія — і ядра почали густо падати на табір, звідки відповіли з восьмиствольних гармат і ручної зброї; водночас на валах з'явилася процесія зі святими дарами, щоб підняти кволий дух війська. Ксьондз Муховецький ніс золоту дароносицю, тримаючи її обіруч вище обличчя, а часом підіймаючи вгору, — він ішов під балдахіном із напівзаплющеними очима й аскетичним виразом обличчя, одягнений у парчеву ризу.

Обіч, підтримуючи Муховецького попідруч, ішло ще два ксьондзи: Яскульський, гусарський капелан, свого часу преславний воїн, котрий на воєнному мистецтві розумівся як досвідчений полководець, і Жабковський, теж екс-вояк, велетенський бернардинець, що силою в таборі поступався тільки панові Лонгіну. Балдахін несли четверо шляхтичів, серед яких був і Заглоба, а перед ними чотири дівчинки з ніжними личками розсипали квіти.

Процесія пройшла уздовж усього валу, а замикала її військова старшина. У жовнірів, що дивилися на осяйну, мов сонце, дароносицю, на спокійних ксьондзів і вбраних у біле дівчаток, підносилися серця, міцнішала відвага і душі повнилися бойовим запалом. Вітер розносив підбадьорливий аромат мірри, що курилася в кадильницях; усі голови смиренно хилилися додолу. Муховецький час від часу підіймав дароносицю, звертав очі до неба і співав гімн «Перед дарами зі смиренням».

Два могутніх голоси — Яскульського і Жабковського — враз підхоплювали за ним: «Разом впадемо, браття, ниць», — і все військо співало далі: «І новим зміним одкровенням загадку давніх таємниць» Співу окселентував низький бас гармат. Часом ядро з гулом пролітало над балдахіном і ксьондзами, а часом, ударивши у вал, засипало їх землею, аж пан Заглоба втягав голову в плечі й притискався до жердини. Особливо поймав його страх, коли процесія зупинялася, щоб прочитати молитву. Тоді тривало мовчання і вочевидь чувся посвист ядер, які летіли табуном, мов великі птахи. Заглоба тільки ще дужче червонів, а ксьондз Яскульський поглядав на бойовище і, не в змозі стриматися, бурмотів: «Квочок їм садити, а не з гармат бити!» І справді, пушкарі у козаків були дуже кепські, а він, як бувалий жовнір, не міг спокійно дивитися на таке невміння і таке марнування пороху. І знову процесія йшла далі, аж поки дійшла до другого кінця валів, хоч на вали супротивник вельми й не тиснув. Спробувавши тут і там посіяти переляк, особливо біля західного ставу, татари й козаки врешті-решт відступили на свої позиції і заспокоїлися, не висилаючи навіть на герць своїх наїзників. Тим часом процесія остаточно зміцнила дух обложених.

Тепер уже стало зрозуміло, що Хмельницький чекає на прибуття свого обозу. А втім, він був цілком певен, що перший же справжній штурм принесе успіх, і тому наказав зробити лише кілька шанців під гармати, а більше ніяких земляних робіт не починав. Обоз підійшов наступного дня і став у кілька десятків рядів, віз до воза, розтягшись на милю, від Верняків аж до Дембіни. З ним прийшли нові сили: чудова запорозька піхота, що не поступалася перед турецькими яничарами, куди більше підготовлена до штурмів і атак, ніж чернь і татари.

Пам’ятний вівторок тринадцятого липня минув у обопільних гарячкових приготуваннях — уже не лишалося сумнівів, що штурм неминучий. Зранку сурми, барабани і литаври у козацькому стані грали larum, а у татар оглушливо гримів великий священний бубон, що звався балтом… Вечір настав тихий, погожий, тільки з обох ставків і Гнезни устав легенький туман. Нарешті у небі засвітилася перша зірка.

Цієї миті шістдесят козацьких гармат гримнули в один голос, і незліченні полчища зі страшним криком рушили до валів — штурм почався.

Війська стояли на валах і їм здавалося, що земля двигтить під ногами. Найстарші жовніри не пам'ятали такого.

— Боже праведний! — Що це? — питав Заглоба, стоячи обіч Скшетуського з гусарами у прорізі між валами. — Ніби це не люди йдуть на нас.

— Ти, ваша милость, правду кажеш: ворог поперед себе волів жене, щоб ми на них перші заряди вистріляли.

Старий шляхтич почервонів як буряк, очі його вирячилися, а з уст злетіло однісіньке слово, в яке він умістив усю лють, страх і все, про що він думав у ту мить:

— Лайдаки!..

Воли, яких дикі напівголі чабанчуки підганяли батогами і палаючими смолоскипами, мов шалені бігли від страху вперед зі страшним ревом, то збиваючись у купу, то розбігаючись, то прискорюючи біг, то повертаючи назад, але погоничі гейкали на них, пекли вогнем, шмагали батогами, і вони знову летіли до валів. Та ось заговорили Вурцелеві гармати, вивергаючи вогонь і залізо, — і дими заволокли світ. Небо зачервоніло, злякана худоба розбіглася, ніби від удару блискавиці, половина попадала на землю, але по її трупах супротивник ішов далі.

Попереду бігли полонені, несучи мішки з піском для засипання ровів — їх кололи списами у спину і припікали вогнем із самопалів. Це були селяни з околиць Збаража, котрі не встигли сховатися від навали у місті, — як молоді чоловіки, так і старі та жінки. Усі вони бігли з криком, плачем, простягаючи руки до неба і благаючи їх пожаліти.

Волосся на голові підіймалося від того виття, але не було в той час жалю на землі: ззаду в спини нещасних упиралися козацькі списи, спереду на них летіли Вурцелеві снаряди, картеч розривала тіла на шматки, рила в них борозни, а вони бігли, обливаючись кров’ю, падали, підводилися і бігли знову, бо на них накочувалася хвиля козаків, турків, татар…

Рів швидко почав заповнюватися тілами, кров’ю, мішками з піском, а коли заповнився, супротивник із виттям кинувся через нього до окопів.

Полки потовпом ішли один за одним. Під час спалахів гарматних залпів видно було, як старшина пірначами заганяє на штурм нові й нові загони. Найвідбірніші було кинуто на позиції військ Ієремії: Хмельницький знав, що там буде найбільший спротив. Туди подалися січові курені, страшні переяславці на чолі з Лободою, за ними Воронченко повів черкаський полк, Кулак — карвівський, Нечай — брацлавський, Степка — уманський, Мрозовицький — корсунський. За ними йшли калничани, могутній білоцерківський полк, що налічував п’ятнадцять тисяч, а з ним сам Хмельницький — червоний як сатана у відблисках вогню, котрий підставляв кулям широкі груди, з обличчям лева й оком орла, — у хаосі, диму, метушні, різанині, у полум’ї і мішанині він усе помічав, усім керував.

За молодцями летіли дикі донські козаки, за ними — черкеси, що в рукопашному бою пускали у хід ножі, поряд Тугай-бей вів відбірних ногайців, Субагазі — білгородських татар, а Курдлук — смаглявих астраханців, озброєних велетенськими луками і стрілами, з яких кожна була як дротик. Вони йшли один за одним так щільно, що гаряче дихання задніх обпікало переднім потилиці.

Скільки їх лягло, перш ніж вони нарешті дісталися цього рову, заваленого тілами полонених, хто розкаже, хто оспіває! Але дійшли і перейшли, і почали на вали видиратися. Ця зоряна ніч була схожа на ніч Страшного суду. Гармати, не дістаючи тих, хто був ближче, поливали безперервним вогнем дальні шереги. Гранати, виписуючи у небі вогняні півкола, летіли з пекельним хихотом, перетворюючи ніч на білий день. Німецька і ланова польська піхота укупі зі спішеними князівськими драгунами мало не впритул поливала козаків свинцевим вогнем.

Перші їхні шереги хотіли було відступити, але, підперті ззаду, не змогли — і вмирали на місці. Кров хлюпала під ногами в атакуючих. Вали стали слизькі, по них зсувалися ноги, руки, тіла. Козаки видиралися на них, падали і знову лізли, окутані димом, чорні від кіптяви; їх кололи, рубали, у них стріляли, але їм байдужі були рани і смерть. Подекуди билися уже холодною зброєю. Люди були ніби знавіснілі від люті, з ошкіреними зубами, з обличчями, залитими кров'ю… Живі билися на тремтливій масі убитих і вмирущих. Не було вже чути команд, усе злилося в один спільний страшний крик, який заглушав усе: і рушничну пальбу, і харчання поранених, і стогони, і сичання гранат.