Тим часом князівські полки підходили дедалі ближче, вже можна було розрізнити й значки. Попереду зазвичай ішли легкі кінні полки князівських татар, Семенів і волохів, за ними чужоземна піхота Махницького, далі артилерія Вурцеля, драгуни і важка гусарська кавалерія. Сонячне проміння вигравало на їхніх обладунках, на вістрях списів, що стирчали поверх голів, — і йшли вони у цьому незвичайному блиску, ніби оточені ореолом звитяги.

Скшетуський, котрий стояв із паном Лонгіном на валах, здалеку впізнав свою хоругву, яку залишив у Замості, й пожовклі його щоки взялися легеньким рум’янцем. Він кілька разів глибоко зітхнув, ніби скидаючи із себе непомірний тягар, і на очах повеселішав. Він розумів, що наближаються дні нелюдських трудів і героїчних битв, які найліпше гоять серце і заганяють аж на дно душі болісні спогади.

А полки наближалися й наближалися, і вже десь тисяча кроків відділяла їх від табору. І старшина поквапилася на вали, щоб подивитися на прибуття князя: троє рейментарів і з ними пан Пшиємський, пан коронний хорунжий, пан староста красноставський, пан Корф і всі інші офіцери, як із польських хоругов, так і з чужоземник полків. Вони поділяли спільну радість, а надто пан Ланцкоронський, рейментар, радше рубака, аніж полководець, котрий вояцьку славу цінував над усе. Він простяг булаву в той бік, звідкіля наближався Ієремія, і сказав так голосно, що почули всі:

— Ось справжній наш полководець, і я перший передаю йому свої вдячність і владу!

Князівські полки почали входити до табору. Усього їх налічувалося три тисячі осіб, але вартували вони ста тисяч — це були переможці під Погребищами, Немировом, Махнівкою і Старокостянтиновом. Знайомі й приятелі кинулися вітати один одного. За полками легкої кавалерії нарешті через силу увійшла Вурцелева артилерія. Пушкарі вкотили чотири гаківниці, дві восьмиствольні далекобійні гармати і шість відбитих у ворога органок.

Князь, котрий відправляв полки зі Старого Збаража, прибув аж надвечір, після заходу сонця. Усі, хто був живий, збіглися його стрічати. Жовніри із запаленими каганцями, недогарками, смолоскипами і трісками так тісно оточили князівського скакуна іспанської породи, що загородили йому дорогу. Вони хапали його й за вуздечку, аби довше подивитися на героя. Князеві цілували одяг, а самого його ледве не стягли із сідла, щоб нести на руках. У пориві захоплення не лише жовніри із польських хоругов, а й роти чужоземців оголосили, що три місяці служитимуть безплатно. Тиснява навколо князя зробилася така, що він уже не міг ступити й кроку — так і сидів на своєму білому скакуні, оточений жовнірами, як пастир серед овець, а крикам і вітанням не було кінця-краю.

Вечір настав тихий, погожий. На темному небі зайнялися тисячі зірок, а невдовзі з'явилися і добрі призвістки. Саме тої миті, коли пан Ланцкоронський наблизився до князя з булавою в руці, щоб йому її вручити, одна із зірок, відірвавшись од небозводу і лишаючи за собою світляну смугу, покотилася з гуркотом у бік Старокостянтинова, звідки мав з'явитися Хмельницький, і згасла.

— Це зірка Хмельницького! — закричали жовніри. — Чудо! Чудо! Очевидне знамення!

— Vivat Ієремія victor![70] — повторяли тисячі голосів.

Тут уперед вийшов каштелян кам'янецький і зробив рукою знак, що хоче говорити. Відразу стало тихо, а він сказав:

— Король дав мені булаву, але я її у твої, достойніші, руки віддаю, звитяжцю, і перший твоїх наказів слухатиму.

— І ми теж! — повторили двоє інших рейментарів.

Три булави простяглися до князя, але він одсмикнув руку і відповів:

— Не я вашим милостям булави вручав і забирати їх у вас не стану.

— Тоді нехай над нашими трьома твоя буде четвертою! — вигукнув Фірлей.

— Vivat Вишневецький! Vivant рейментарі! — підхопило рицарство. — Жити і вмирати разом хочемо!

Цієї миті князівський скакун, задерши морду, струснув пофарбованою у пурпурний колір гривою і сильно заіржав, і всі коні у таборі відповіли йому в один голос.

Це теж було розцінено як призвістку перемоги. У жовнірів запалали очі. Серця загорілися бажанням битви, вогонь пробіг по жилах. Навіть старшина поділяла загальне піднесення. Підчаший плакав і молився, а пан каштелян кам’янецький і пан староста красноставський перші забрязкали шаблями, окселентуючи жовнірам, котрі, вибігаючи на вал і простягаючи в темряву руки, кричали у той бік, звідкіля мав прийти супротивник:

— Ідіть, песиголовці! Ми готові!

Тієї ночі ніхто у таборі не спав, аж до ранку лунали окрики і, як світлячки, роїлися в пітьмі вогні каганців і смолоскипів.

Над ранок повернувся пан коронний писар Сераковський, що ходив із роз’їздом до Чолганського Каменя, і приніс звістку, що супротивник уже за п’ять миль від табору. Загін зітнувся у нерівному бою з ординцями — загинули двоє братів Маньківських, пан Олексич і ще кілька достойних рицарів. Привезені язики стверджували, що слідом за передовим загоном ідуть хан і Хмельницький з усіма силами.

День минув у очікуванні й приготуваннях до оборони. Князь, без довгих вагань прийнявши верховне командування, шикував військо, визначав кожному, де він має стояти, як захищатися і як іншим допомагати. У таборі відразу запанував якнайкращий дух, зміцніла дисципліна, а замість колишньої метушні, суперечливих розпоряджень, невпевненості усюди було видно лад і розважливість. До полудня усі стояли на своїх позиціях. Дозорні, виставлені перед табором, щохвилини доповідали, що діється в околицях. Челядь, послана до найближчих сіл по провізію і фураж, підбирала усе, що можна було взяти. Жовнір, стоячи на валу, правив теревені й співав, а вночі дрімав біля багаття, поклавши руку на шаблю, у такій готовності, ніби штурм мав от-от початися.

І справді: на світанні щось зачорніло з боку Вишневця. Дзвони в місті ударили на сполох, а в таборі довгі, жалібні голоси сурм сповістили війську тривогу. Піхотні полки піднялися на вали, у розривах валів вишикувалася кіннота, ладна на перший знак кинутися в атаку, а вздовж усієї лінії укріплень закурілися димки від запалювальних гнотів.

Цієї ж миті з’явився князь на своєму білому скакуні. Він був у срібному обладунку, але без шолома. Навіть тіні тривоги не було видно у нього на чолі; навпаки — він аж яснів на виду.

— У нас гості, милостиві панове! У нас гості! — повторював він, проїжджаючи уздовж валів.

Залягла тиша, і чути було, як лопочуть стяги, що їх легенький подув вітру то напинає, то обвіває ратища. Тим часом супротивник наблизився так, що його можна було розгледіти неозброєним оком.

Це була перша хвиля, тобто не сам Хмельницький із ханом, а розвідувальний загін, складений із тридцяти тисяч відбірних ординців, озброєних луками, самопалами і шаблями. Захопивши півтори тисячі челядників, посланих по провізію, вони рушили щільними лавами від Вишневця, а потім, витягнувшись у довгий півмісяць, повернули до Старого Збаража.

Але тим часом князь, переконавшись, що це лише передовий загін, дав наказ кавалерії вийти з укріплень. Прозвучали слова команди, полки почали рухатися і вилітати з-за валів, мов бджоли із вулика. Рівнина заповнилася людьми і кіньми. Здалеку видно було ротмістрів, котрі з буздиганами в руках об’їжджають свої хоругви, шикуючи їх до бою. Коні бадьоро форкали, а часом у шеренгах чулося іржання. Потім від усієї маси відокремилися дві хоругви — князівські татари й семени — і дрібним клусом помчали вперед; луки підстрибували у них за спинами, ковпаки мигтіли на сонці. Мовчки летіли вперед вершники, очолювані рудим Вершулом, під яким кінь кидався з боку в бік, мов шалений, щохвилини стаючи дибки, ніби хотів зірвати вудила й чимшвидше пірнути в гущу бою.

У небесній синяві не було жодної хмаринки, день був ясний, прозорий — вершників було видно як на долоні.

Коли це враз із боку Старого Збаража показався невеликий князівський обоз, котрий не встиг увійти в місто з усім військом і тепер гнав щодуху, побоюючись, щоб ординці з ходу його не перехопили. І справді, ті вже його помітили, і другий ріжок півмісяця помчав до нього з копита. Крики «Алла!» долетіли навіть до вух піхоти, яка стояла на валах. Вершулові хоругви вихором полетіли рятувати обоз.