Відчай його перервав прихід Тугай-бея.

Очі татарина палали люттю, лице було бліде, з-під безвусої губи поблискували зуби.

– Де здобич? Де полонені? Де голови воєначальників? Де перемога? – почав запитувати він хрипко.

Хмельницький зірвався з місця.

– Там! – вказуючи в бік коронного стану, голосно відповів він.

– Іди ж туди! – гаркнув Тугай-бей. – А не підеш, у Крим тебе на вірьовці поведу.

– І піду! – сказав Хмельницький. – Піду на них іще сьогодні! Здобич візьму і полонених візьму, але тобі за те доведеться з ханом порозумітися, бо здобичі хочеш, а бою уникаєш!

– Пес! – завив Тугай-бей. – Ти ж ханське військо губиш!

Із хвилину стояли вони один перед одним, роздуваючи ніздрі, наче два одинці. Першим опанував себе Хмельницький.

– Тугай-бею, заспокойся! – сказав він. – Небеса припинили битву, коли Кречовський уже похитнув драгунів. Я їх знаю! Завтра вони будуть битися з меншим завзяттям. Степ розмокне зовсім. Гусари не втримаються. Завтра всі будуть нашими.

– Ти сказав! – буркнув Тугай-бей.

– І дотримаю слова. Тугай-бею, друже мій, хан мені тебе на підмогу прислав, не на біду.

– Ти перемогти клявся, не програти.

– Є полонені драгуни, хочеш, бери їх.

– Давай. Я їх на палю звелю посадити.

– Не роби цього. Краще відпусти. Це українські люди з корогви Балабана; ми їх пошлемо, щоб драгунів на наш бік перетягли. Буде як із Кречовським.

Тугай-бей, охоловши, глипнув на Хмельницького і пробурмотів:

– Змій…

– Хитрість мужності в ціні не поступається. Якщо схилити драгунів до зради, жодна людина з їхніх не втече, зрозумів?

– Потоцького візьму я.

– І Чарнецького теж.

– Дай-но тоді горілки, а то вельми зимно.

– Це можливо.

У цю мить увійшов Кречовський. Полковник був насуплений, як чорна хмара. Майбутні довгоочікувані староства, каштелянства, замки і багатство після нинішньої битви ніби заволокло туманом. Завтра можуть вони зникнути безповоротно, а з туману, можливо, виникне замість них мотузка або шибениця. Коли б не спалив мости полковник, знищивши німців, він би зараз напевне обмірковував, як, у свою чергу, зрадити Хмельницького і перекинутись зі своїми до Потоцького.

Але це було вже неможливо.

І тому всілися вони втрьох за чверткою горілки і почали мовчки пити. Шум зливи поволі стихав.

Смеркало.

Пан Скшетуський, заслаблий від щастя, втомлений, блідий, нерухомо лежав на возі. Захар, який прихилився до нього, звелів своїм козакам розтягнути над полонеником повстяне накриття. Скшетуський слухав сумний шум зливи, та на душі в нього було погідно, світло, милостиво. Адже це його гусари показали, на що вони здатні, це його Річ Посполита дала відсіч, гідну своєї величі, це ж перший натиск козацької бурі наразився на списи коронного війська. А ще є гетьмани, є князь Ярема і стільки вельмож, стільки шляхти, стільки могутності! А над усім нарешті король – primus inter pares75.

Гордість переповнила груди пана Скшетуського, немовби всі незмірні сили ці зосередилися тепер у ньому самому.

Уперше відчуваючи таке відтоді, як потрапив у полон, він відчув навіть деяке співчуття до козаків. «Вони винуваті, але й засліплені, бо замахнулися на непосильне, – думав він. – Вони винуваті, але й нещасні, дозволивши захопити себе людині, що повела їх на вірну загибель».

Потім думки його полинули далі. Настане мир, і кожне тоді про особисте щастя своє зможе подумати. Зразу всіма спогадами і всією душею він потягся у Розлоги. Там, поряд із лігвищем лева, напевно, тиша непорушена. Там ніхто й не посміє голови підвести, а хоч і посміє – Олена вже напевне в Лубнах.

Несподіваний гарматний грім перервав золоту ниточку його роздумів.

Це Хмельницький сп’яну знову повів полки в наступ.

Одначе все обмежилося гарматною перестрілкою. Кречовський утихомирив гетьмана.

Назавтра була неділя. Весь день минув без єдиного пострілу. Табори стояли один проти одного, ніби стани двох дружніх армій.

Скшетуський приписував тишу цю занепаду духу серед козаків. Та ба! Не відав він, що Хмельницький тим часом, «многими уму своєго очима поглядаючи», робив усе, щоб перетягти на свій бік драгунів Балабана.

У понеділок битва закипіла вже з раннього ранку. Скшетуський, як і першого дня, оглядав битву, всміхаючись і з веселим виразом на лиці. Знову коронне військо виступило на вал. Цього разу, одначе, не кидаючись уперед, воно давало відсіч ворогові, не сходячи з місця. Степовий ґрунт розмок не тільки з поверхні, але і в глибину. Важка кіннота майже не могла рухатися, що зразу ж дало перевагу швидким запорізьким і татарським корогвам. Усмішка на лиці Скшетуського поволі зникала. Попереду польського окопу лавина атакуючих майже зовсім заслонила вузьку стрічку коронного війська. Здавалось, от-от – і ланцюжок цей буде прорвано, і почнеться штурм самого валу. Скшетуський не помічав тепер і половини того натхнення, того ратного завзяття, з яким корогви билися першого дня. Сьогодні вони уперто оборонялись, але першими не нападали, не розбивали вщент куренів, не змітали, ніби ураган, усе на своєму шляху. Степ, розкислий не тільки з поверхні, але й на значну глибину, унеможливив колишній шал і дійсно змусив важку кавалерію не відходити від валу. Силу гусарів становив, визначаючи перемогу, розгін, а вони змушені були залишатися на одному місці. Хмельницький же вводив у бій усе нові й нові полки. Він устигав усюди. Сам ведучи в атаку кожний курінь, він повертав назад, майже доскакавши до ворожих шабель. Завзяття його поступово передалося запоріжцям, і ті хоча й гинули без ліку, але з криками й виттям наввипередки мчали на шанець. Вони наражалися на стіну залізних грудей, на вістря списів і, розбиті, поріділі, знову йшли в атаку. Корогви від такого натиску, ніби здригнувшись, подавались, а подекуди й відступали; так борець, стиснутий сталевими обіймами противника, то слабне, то знову збирає сили й починає пересилювати.

До полудня майже всі запорізькі полки були в огні й битві. Боротьба йшла така уперта, що між обома сторонами виріс ніби новий вал – гора кінських і людських трупів.

Щохвилини в козацькі окопи з битви поверталися натовпи воїнів, поранених, закривавлених, вимазаних у грязюці, задиханих, ледве живих од утоми. Та з’являлися вони з піснею на вустах. Обличчя їхні палали бойовим огнем і впевненістю в перемозі. Непритомніючи, вони продовжували кричати: «На погибель!» Загони, що залишалися в резерві, рвалися в бій.

Пан Скшетуський спохмурнів. Польські корогви почали зникати за бруствером. Вони вже не могли чинити спротиву, й відхід їхній позначала гарячковість. Помітивши це, понад двадцять тисяч горлянок вивергнули радісний крик. Азарт атаки подвоївся. Запоріжці буквально наступали на п’яти козакам Потоцького, що прикривали відступаючих.

Одначе гармати й град мушкетних куль відкинули їх назад. Битва на хвилину стихла. В польському стані почулася сурма, що пропонувала переговори.

Але тепер Хмельницький переговорів вести не бажав. Дванадцять куренів спішились, аби разом із піхотою й татарами йти на штурм укріплень.

Кречовський із трьома тисячами піхоти у вирішальний момент мав поспішити на підмогу. Всі барабани, бубни, литаври і сурми зазвучали разом, заглушаючи клики й мушкетні залпи.

Пан Скшетуський, здригаючись, дивився на довгі шеренги запорізької піхоти, що не мала собі рівних і рвалася до валів і оточувала їх усе тіснішим кільцем. Довгі пасма білого диму вистрілювали в неї з окопів, ніби якісь велетенські груди намагалися здунути цю сарану, що невідворотно насідала звідусіль. Гарматні ядра проорювали в ній борозни, самопали гриміли все квапливіше. Гуркіт не змовкав ні на секунду. Тисячі й тисячі, танучи на очах, конвульсивно згинаючись, як величезна поранена змія, все ж ішли вперед. Ось-ось дістануть! Ось вони вже біля валу! Гармати їм тепер не страшні! Скшетуський зажмурив очі.

І зразу блискавками запитання замерехтіли в його мозку: чи побачить він на валах польські значки, коли розплющить очі? Чи побачить, чи не побачить? Там галасують усе голосніше, там вереск якийсь нечуваний. Невже сталося щось? Крики долинають із самого табору.