Тривало так іноді рік, іноді два, доки раптом не розносилася чутка чи про великий який-небудь похід, чи про похід когось із отаманів на татар, на ляхів, на польських панів у волоській землі, і тоді всі ці колісники, ковалі, чинбарі, воскобої кидали мирні справи свої й для початку ударялися по всіх українських шинках у непробудну пиятику.
Пропивши все, що мали, вони починали пити в борг, не на те, що є, але на те, що буде. Очікувана здобич мала оплатити гульбу.
Ця пошесть повторювалася з такою постійністю, що з часом навчені досвідом тутешні люди почали говорити: «Еге, шинки трясуться від низових – на Україні щось затівається».
І старости негайно зміцнювали в замках гарнізони, пильно до всього приглядаючись; вельможі збирали дружини, шляхта відсилала жінок і дітей в міста.
І ось тієї весни козаки запили, як ніколи, без розбору промотуючи все нажите, причому не в однім повіті, не в однім воєводстві, а по всій Русі, від краю до краю.
Щось, напевно, і справді назрівало, хоча самі низові, схоже, поняття не мали, що саме. Почали подейкувати про Хмельницького, про його втечу на Січ, про городових козаків із Черкас, Богуслава, Корсуня та інших міст, які втекли вслід за ним; але подейкували ще й зовсім про інше. Вже багато років ходили чутки про велику війну з бусурманами, котру король замишляв, аби добрим молодцям була здобич, але ляхи цьому чинили опір – так що тепер усі чутки змішалися і посіяли в душах людських тривогу та очікування чогось нечуваного.
Стривоженість ця проникла навіть у лубенські стіни. На таке закривати очі не годилося, і, вже звичайно, не зробив цього князь Ярема. У державі його неспокій хоча й не переріс у бродіння, бо страх усіх стримував, але через якийсь час із України почали доходити чутки, що подекуди холопи виходять з послуху шляхті, вбивають євреїв, що силою хочуть записатися в реєстр – з поганими воювати, що число втікачів на Січ зростає.
Тому князь, розіславши листи до краківського правителя, до пана Калиновського і до Лободи в Переяслав, звелів зганяти стада із степів і стягувати війська зі сторожових поселень. Тим часом надійшли втішні вісті. Великий гетьман повідомив усе, що знав про Хмельницького, вважаючи, однак, неможливим, аби з цієї справи смута якась могла виникнути; польний гетьман відписав, що «гультяйство, зазвичай, наче рої, навесні біситься». І тільки старий хорунжий Зацвілиховський надіслав відповідь, у котрій заклинав князя до всього поставитися серйозно, бо велика гроза насувається з Дикого Поля. Про Хмельницького ж повідомляв, що той із Січі до Криму поспішив – прохати у хана допомоги. «А як мені з Січі друзі доносять, – стояло в листі, – буцім там кошовий із усіх луговин і річок піше й кінне військо збирає, не розтлумачуючи нікому, навіщо чинить так, то вважаю я, що гроза ця впаде на нас, і якщо станеться таке з татарською підмогою, дай Боже, щоби погибель усім землям руським не приключилась».
Князь вірив Зацвілиховському більше, ніж гетьманам, бо розумів, що на всій Русі ніхто так не знає козаків і їх замірів. Тому прийняв він рішення зібрати якомога більше війська, а поки що ґрунтовно розібратися в тім, що відбувається.
Одного разу вранці звелів він покликати Биховця, поручика волоської корогви, і сказав йому:
– Поїдете, добродію, з посольством од мене до пана кошового отамана на Січ і вручите йому цього листа з моєю княжою печаттю. А щоб знали ви, чого там триматися, скажу вам ось що: лист цей – усього лиш підстава, а мета посольства в голові вашої милості має залишатися, підмічайте все, що в них відбувається, скільки війська зібрали і чи збирають іще. Особливо ж постарайтеся яких-небудь тамтешніх людей на свій бік залучити і про Хмельницького гарненько все розізнати, де перебуває і чи правда, що до Криму поїхав у татар допомоги прохати. Ясно?
– Як день.
– Поїдете на Чигирин, але в дорозі більше однієї ночі не відпочивайте. По приїзді підете до хорунжого Зацвілиховського, щоб забезпечив вас листами до своїх друзів на Січі, отож листи друзям тим секретно передасте. Від них про все дізнаєтесь. Із Чигирина попливете до Кодака, поклонитеся від мене панові Гродзіцькому й віддасте йому оцього листа. Він вас звелить переправити через пороги і надасть необхідних перевізників. У Січі, одначе, не байдикуйте, дивіться, слухайте і поспішайте назад, якщо живі залишитесь, бо експедиція ця нелегка.
– Ваша ясновельможність, можете розпоряджатися життям моїм! Людей багато взяти?
– Сорок душ супроводу. Вирушите сьогодні ж під вечір, а перед від’їздом приходьте за інструкціями. Важливу місію доручаю вам, шановний пане.
Биховець вийшов зраділий, а в передпокої зустрів Скшетуського та кількох офіцерів від артилерії.
– Навіщо викликали? – поцікавилися ті.
– Мені в дорогу сьогодні.
– Куди ж? Куди це?
– В Чигирин, а звідти – далі.
– Тоді ходімо зі мною, – сказав Скшетуський.
І, прийшовши з ним до себе на квартиру, ну вмовляти Биховця, щоб той йому дорученням поступився.
– Якщо ти друг, – говорив він, – проси, чого хочеш, коня турецького, скакуна, не пожалію, тільки б поїхати, тому що душа моя в ті сторони рветься! Грошей хочеш – будь ласка, тільки поступись. Слави особливої там не здобудеш, бо раніше війна, якщо їй судилося бути, почнеться – а загинути можна. Я ж знаю, Ануся тобі, як і багатьом, мила – а поїдеш, її в тебе й одіб’ють.
Останній аргумент більше за інші подіяв на пана Биховця, одначе на вмовляння він не піддавався. Що скаже князь, якщо він не погодиться? Чи не розсердиться? Таке доручення – фавор од князя.
Скшетуський одразу ж поспішив до князя й попросив негайно про себе доповісти.
За хвилину паж повідомив, що князь дозволяє ввійти.
Серце гупало в грудях намісника, що боявся почути коротке «ні!», після чого довелося б на всьому поставити хрест.
– Що скажете? – мовив князь.
Скшетуський кинувся йому в ноги.
– Ясновельможний княже, я прийшов уклінно благати, щоби поїздку на Січ було доручено мені. Биховець по дружбі, може, й поступився б, тому що мені вона важливіша за життя, та тільки він побоюється, чи не будете ви, ваша княжа ясновельможність, сердитися на нього.
– Господи! – вигукнув князь. – Та я б нікого іншого, крім вас, і не послав би, але здалося мені, що ви поїдете неохоче, нещодавно таку довгу дорогу подолавши.
– Ясновельможний княже, хоча б і щодня мене посилали, завжди libenter53 в ті сторони їздити буду.
Князь зупинив на ньому довгий погляд чорних своїх очей і, помовчавши, запитав:
– Що ж у вас там таке?
Намісник, не вміючи витримати допитливого погляду, знітився, ніби в чомусь провинився.
– Мабуть, доведеться розповісти все як є, – сказав він, – бо від проникливості вашої княжої ясновельможності ніякі arcana54 приховати не можна; не знаю тільки – чи поставиться ваша милість із співчуттям до слів моїх.
І він почав розповідати, як познайомився з донькою князя Василя, як закохався в неї і як прагне тепер її провідати, а після повернення з Січі відвезти її до Лубен, аби від козацького розгулу та Богунових домагань уберегти. Промовчав тільки про махінації старої княгині, бо тут зв’язувало його слово. Зате він так почав благати князя, щоб функції Биховця йому передоручив, що князь сказав:
– Я б вам і так поїхати дозволив, і людей би дав, але якщо вже ви так розумно придумали власну схильність сердечну з моїм дорученням узгодити, залишається мені піти назустріч.
Сказавши це, він плеснув у долоні й звелів пажу покликати пана Биховця.
Зраділий намісник припав до руки князя, а той стиснув у долонях голову його й звелів не падати духом. Він безмежно любив Скшетуського, тямущого воїна й офіцера, на котрого в усьому можна було покластися. До того ж між ними існував зв’язок, який виникає між підлеглим, який усією душею любить начальника, і начальником, який це знає й відчуває. Біля князя товпилося чимало придворних, які служили або догоджали заради власного зиску, та орлиний розум Яреми добре бачив, хто чого вартий. Знав він, що Скшетуський як людина – прозоріший сльози, а тому цінував його й за відданість платив вдячністю.
