У кімнаті тихо зашуміли, загомоніли. Чи було це виявом радості чи потрясіння – незрозуміло. Хмельницький вийшов на середину і впер руки в боки, очі його метали блискавки, а голос лунав грізно і владно:

– Курінні по куренях! Ударити на вежі з гармат. Бочки з горілкою розбити! Завтра вдосвіта виступаємо!

Із цієї хвилини на Січі закінчувалися сходки, ради отаманів, сейми і чільна роль товариства. Хмельницький перебирав необмежену владу. Тільки-но, побоюючись, що товариство, котре розгулялося, не послухається його, він змушений був хитрістю рятувати полоненика і підступністю позбутися недоброзичливців, а тепер зробився володарем життя і смерті кожного. Так було завжди. До і після походу, хоча б гетьман уже й бував обраним, натовп іще нав’язував отаманам і кошовому свою волю, суперечити котрій було небезпечно. Та варто просурмити похід, і товариство ставало військом, підпорядкованим військовій дисципліні, курінні – офіцерами, а гетьман – вождем-диктатором.

Ось чому, почувши накази Хмельницького, отамани зразу кинулися до своїх куренів. Рада була закінчена.

Через короткий час гуркіт гармат на воротах, що вели з Гассан Баша на січовий майдан, струсонув стіни січової ради й рознісся тужним відлунням по всьому Чортомлику, провіщаючи війну.

Провістив він також і початок нової епохи в історії двох народів, але про це не знали ні п’яні січовики, ні сам гетьман запорізький.

Хмельницький зі Скшетуським пішли ночувати до кошового, а з ними Тугай-бей, що через пізню годину вирішив на Базавлук не повертатися. Дикий бей поводився з намісником як із полоненим, за котрого буде чималий викуп, а тому трактував не як невільника і з повагою куди більшою, ніж козаків, бо свого часу зустрічав його при ханському дворі як княжого посла. Бачачи таке, кошовий запросив Скшетуського до своєї хати й відповідно теж змінив до нього ставлення. Старий отаман душею й тілом був відданий Хмельницькому й на раді, звичайно, помітив, що Хмельницький явно намагався полоненика врятувати. Одначе по-справжньому здивувався кошовий, коли, тільки-но ввійшовши до хати, Хмельницький звернувся до Тугай-бея:

– Тугай-бею, скільки викупу ти думаєш узяти за цього полоненого?

Тугай-бей глянув на Скшетуського і сказав:

– Ти говорив, що він людина знатна, а мені відомо, що він посол грізного князя, а грізний князь своїх у біді не залишить. Бісміллах! Один заплатить і другий заплатить – виходить…

І Тугай-бей замислився:

– Дві тисячі талерів.

Хмельницький спокійно сказав:

– Даю тобі ці дві тисячі.

Татарин деякий час розмірковував. Його розкосі очі, здавалося, наскрізь пронизували Хмельницького.

– Ти даси три, – сказав він.

– Чому я мушу три давати, якщо ти збирався взяти дві?

– Тому що, якщо тобі захотілося мати його, значить, у тебе свій розрахунок, а якщо свій розрахунок, даси три.

– Він урятував мені життя.

– Алла! За це варто накинути тисячу.

В торг утрутився Скшетуський.

– Тугай-бею, – сказав він гнівно. – Із княжої скарбниці я нічого тобі пообіцяти не можу, та хоч би мені й довелося власне добро зачепити, я сам три не пожалію. Приблизно стільки становить мій лишок від князя, та ще сільце в мене чималеньке є, так що вистачить. А гетьману цьому я ні волею, ні життям зобов’язаним бути не бажаю.

– Та звідкіля ти знаєш, що я з тобою зроблю? – запитав Хмельницький.

І, обернувшись до Тугай-бея, сказав:

– Ось-ось вибухне війна. Ти пошлеш до князя, та поки посланець повернеться, багато води в Дніпрі втече; я ж тобі завтра сам гроші на Базавлук одвезу.

– Давай чотири, тоді я з ляхом і говорити не буду, – нетерпляче відповів Тугай-бей.

– Що ж, дам чотири.

– Ваша милість, гетьмане, – сказав кошовий. – Хочеш, я тобі хоч зараз одрахую. У мене тут під стіною, може, навіть і більше є.

– Завтра відвезеш на Базавлук, – сказав Хмельницький.

Тугай-бей потягнувся й позіхнув.

– Спати охота, – сказав він. – Завтра зранку я теж на Базавлук їду. Де мені лягти?

Кошовий показав йому купу овечих шкур біля стіни.

Татарин упав на постіль і відразу ж захропів, як кінь.

Хмельницький декілька разів пройшовся по тісній хаті.

– Сон не йде на очі. Не заснути мені. Дай чого-небудь випити, кошовий, – сказав він.

– Горілки чи вина?

– Горілки. Не заснути мені.

– Уже світає начебто, – сказав кошовий.

– Так, так! Іди й ти спати, давній друже. Випий і йди.

– На славу й за удачу!

– За удачу!

Кошовий утерся рукавом, потис руку Хмельницькому і, відійшовши до протилежної стіни, з головою зарився в овечі шкури – вік брав своє, і кров у кошовому текла мерзлякувата. Невдовзі хропіння його приєдналося до Тугай-беєвого.

Хмельницький сидів за столом, мовчазний і відсутній.

Раптом він ніби отямився, поглянув на намісника і сказав:

– Пане намісник, ти вільний.

– Дякую, вельмишановний гетьмане запорізький, хоча не буду приховувати, що волів би кому іншому за волю дякувати.

– Тоді не дякуй. Ти врятував мені життя, я добром відплатив – ось ми і квити. Але хочу сказати тобі ось що: якщо не даси лицарського слова, що не розповіси своїм про наші приготування, про чисельність війська нашого або ще про щось, що на Січі бачив, я тебе поки не відпущу.

– Значить, даремно ти мені fructum64 волі дав скуштувати, тому що такого слова я не дам, бо, давши його, вчиню, як ті, хто до недруга перекидаються.

– І життя моє, і благополуччя всього Запорізького Війська зараз у тому, щоб великий гетьман не пішов на нас усіма силами, що він неодмінно зробить, якщо ти йому про наші приготування розповіси, так що, коли не даси слова, я тебе не відпущу доти, доки не відчую себе достатньо впевнено. Знаю я, на що замахнувся, знаю, яка страшна сила протистоїть мені: обидва гетьмани, грізний твій князь, один цілого війська вартий, та Заславські, та Конєцпольські, та всі ці королята, що на карку козацькому стопу утвердили! Воістину чимало я потрудився, чимало листів понаписував, перш ніж удалося мені підозріливість їх приспати, – так чи можу я тепер дозволити, щоб ти розбудив її? Якщо і чернь, і городові козаки, і всі утиснуті у вірі та волі виступлять на моєму боці, як Запорізьке Військо і милостивий хан кримський, тоді припускаю я подолати ворога, бо й мої сили значними будуть, та найбільше покладаюсь я на Бога, котрий бачив кривди і знає невинуватість мою.

Хмельницький вихилив чарку і почав занепокоєно походжати навколо столу, пан же Скшетуський зміряв його поглядом і, налягаючи на кожне слово, сказав:

– Не богохульствуй, гетьмане запорізький, на Бога і на його заступництво розраховуючи, бо воістину тільки гнів Божий і найскорішу кару накличеш на себе. Чи тобі личить звертатися до Всевишнього, чи тобі, котрий через власні кривди та приватні чвари таку страшну бурю здіймає, роздмухує полум’я усобиці та з бусурманами проти християн об’єднується? Чи переможеш ти, чи виявишся переможеним – море людської крові та сліз проллєш, гірше сарани землю спустошиш, рідну кров поганим у неволю віддаси. Річ Посполиту похитнеш, монарха образиш, вівтарі Господні сплюндруєш, а все тому, що Чаплинський хутір у тебе відняв, що п’яним погрожував тобі! Так на що ж ти руку не піднімеш? Чого заради власного зиску не принесеш у жертву? На Бога покладаєшся? А я, хоч і перебуваю у твоїх руках, хоч ти мене життя і волі позбавити можеш, істинно говорю тобі: сатану, не Господа в заступники прикликай, бо тільки пекло допомагати тобі може!

Хмельницький почервонів, схопився за руків’я шаблі та глянув на полоненика, наче лев, який ось-ось загарчить і кинеться на свою жертву. Одначе він стримався. На щастя, гетьман не був поки що п’яним, але охопила його, здавалося, підсвідома тривога, здавалось, якісь голоси благали в душі його: «Зверни з дороги!» – бо раптом, наче бажаючи спекатися власних думок або переконати самого себе, почав говорити він ось що: