Військовий фельдшер — Сталін звав його Ніко — нові призначення схвалив, порадивши при цьому:
— А взагалі треба пити кальцекс, Коба… Не шкодить і для профілактики добре.
Оскільки курс лікування, прописаний «вбивцями» з «Джойнта», відмінили (якби він дотримувався його, невідомо ще, скільки б прожив), стан здоров'я Сталіна погіршувався з кожним днем; він забороняв собі признаватися в цьому; більше того, робочий день тепер починав не о дванадцятій, а на годину раніше й спати лягав удосвіта; багато читав, намагаючись цим притлумити темну лють, яка душила його, як тільки згадував Вовсі, Виноградова чи братів Коганів. Іноді відчував, як давить кадик і запаморочується голова; пив кальцекс.
Готував їжу сам на маленькій електроплитці.
Коли його розбив інсульт і він не відчинив дверей своїх покоїв, охорона подзвонила Берії, той велів зламати замок. Побачивши Сталіна, який лежав у дивній позі, одягнений, і дивився на нього благально, гнівно крикнув охороні:
— Ви що, не розумієте?! Товариш Сталін хоче заснути! Не заважайте йому!
…Професор Тареєв, якого викликали лише на другий день, тремтів увесь, не володів руками, плакав; застосовувати ті препарати, якими Виноградов і Вовсі врятували Сталіна сім років тому, не мав права; міністр Ігнатьєв дав усну рекомендацію слідчим провести з «лікарями-вбивцями» консиліум з приводу стану здоров'я «неназваного пацієнта».
Після смерті Сталіна перший заступник Голови Ради Міністрів і міністр внутрішніх справ Берія (МДБ ліквідували зразу), «людина номер два», викликав до себе Абакумова, розмовляв віч-на-віч п'ять годин; у карцер Абакумова посадили колишнього генерала Рюміна.
Незабаром «лікарів-убивць» реабілітували: повідомлення в «Правде» було дано від імені МВС СРСР Берія почав тур боротьби за лідерство, його ім'я стало популярним серед радянської інтелігенції.
Хрущов, розуміючи, що такого попускати не можна, опублікував в «Правде» статтю про порушення законності в колишньому МДБ.
Берія вирішив відповісти ударом на удар: вніс пропозицію на ПБ про нормалізацію стосунків з Тіто («ця справа — фікція і дуте провокаторство, інтрига»), вихід на міжнародний ринок і налагодження політичного діалогу із Заходом («ми відстали в технології на десятиліття»), запропонував зняти з посади першого секретаря ЦК Компартії України Мельникова, замінивши його істинним українцем (припинивши таким чином насильницьку русифікацію республік, повернувшись «до норм ленінського соціалістичного інтернаціоналізму», висловленого в Заповіті). Не забув він і про емоціональний аспект боротьби за лідерство: наказав знайти в таборах та тюрмах колишніх нелегалів, підгодувати їх, підлікувати й дати про них серію матеріалів у газетах: «У МДБ були не тільки садисти, такі як Рюмін, ставленики тирана, а й справжні герої в боротьбі з нацизмом».
Ісаєва знайшли у Владимирському політичному ізоляторі: напівсліпого, беззубого, з перебитими ногами, його поклали в тюремний госпіталь.
Леопольда Треппера і Шандора Радо випускати не можна: робота в «шарашці» триває; Радо нехай там сидить, благо Батьківщини насамперед…
Тільки після цього Берія згадав про Валленберга: чи не вмер десь в одиночці або на каторзі?
На щастя, був живий.
Перед тим як запросити його до себе, Берія спитав:
— Не псих?
— Цілком нормальний, — відповів Комуров.
— Пострижіть, одягніть як слід, нагодуйте обідом з «Націоналя», а потім ведіть до мене.
Комуров похитав головою:
— Лаврентію Павловичу, ризиковано… Іноземець…
Берія, немовби й не почув цих слів, подивився на годинник:
— На сьому вечора… Післязавтра…
…Назустріч Валленбергу вийшов з-за столу, потисну руку:
— Тих, хто мучив вас протягом усіх цих років, трагічних для нашої країни, за моїм наказом заарештовано. Почали слідство. Мерзотників жде смертна кара, вони зганьбили Сталінську Конституцію…
— Пан Рюмін? — сухо поцікавився Валленберг. — Яка його доля?
— Цього чорносотенця взято першого.
Перекладач не наважився коригувати Лаврентія Павловича: слово «взято» переклав дослівно.
Валленберг не зрозумів:
— Що означає взято?
— Це означає — заарештували…
— Я можу виступити свідком на його процесі?
— Звичайно, пане Валленберг. — Берія лагідно посміхнувся. — Ми дамо вам постійну візу в Москву, ви цього заслужили роками нелюдських мук… Хочу сподіватися, що ви, незважаючи ні на що, не станете іграшкою в руках тих сил, які все ще намагаються розпалити ненависть до Радянського Союзу… Вони не хочуть зрозуміти: почався новий період нашої Історії, новий час, нам потрібні друзі… Ви ж бачили, що в камерах разом з вами мучилися невинні радянські громадяни і ніхто з них не лаяв своєї батьківщини, лаяли тих мерзотників, які прирекли їх на муки…
— Я був, є і лишуся другом тих радянських людей, що ділили зі мною горе… Це були чудові люди… І взагалі, я не маю наміру займатися громадською діяльністю… Я — коли ви справді звільните мене — піду в лоно Церкви.
— Дякую вам, пане Валленберг. — Очі Берії зволожились, він зняв пенсне й витер сльози. — Які ще у вас побажання?
— Я хотів би також виступити на процесі проти бузувіра Абакумова, котрий провадив зі мною перші… допити…
(Берія держав Абакумова в резерві: коли він перемістить Маленкова в секретарі ЦК, а сам очолить Раду Міністрів, Віктор повернеться в колишнє крісло, крім нього нікому, хіба що Меркулов, але знову ж таки вірменин: Сталін розпалив національну ворожнечу, з чечні й татар почав, євреями закінчив, потрібен час на заспокоєння.)
— Ви щось плутаєте, пане Валленберг… Абакумов до вашої справи не мав ніякої причетності, — відповів Берія. — Він сам був жертвою наклепу, його катували в цьому ж будинку…
— І Аз воздам, — Валленберг був твердий. — Перші тижні мною займався Абакумов. Так, саме він. Тому я залишаю за собою право надіслати моїх адвокатів для виклику його в суд.
— Якщо наполягаєте — не смію перечити, — відповів Берія, попрощався з Валленбергом. побажавши йому благополучного повернення до рідних, провів до дверей.
Відразу після цього викликав Комурова:
— Твоя правда, Богдане. На жаль, твоя правда… Підготуй довідку, датовану сорок шостим чи сорок сьомим роком: «Валленберг помер від розриву серця». І замкни в сейф. До пори до часу: я маю намір свій перший офіційний візит нанести в Скандинавію: через них можна прорватися в технологію, вони можуть дати позику… Довідку нехай зроблять по формі, підпишеться начальник госпіталю, протокол і таке інше, щоб у Стокгольмі комар носа не підточив…
…Арешт Берії, конче потрібний і надзвичайно своєчасний, однак, був оформлений для преси за рецептами Сталіна і того ж Берії: «югославський і англійський шпигун»; через півтора року після розстрілу «югославського шпигуна», що вбив Сталіна, у Белград до «товариша Тіто, вірного комуніста-ленінця», вирушила радянська делегація на чолі з Хрущовим.
Маленкова, який сказав, кивнувши на Берію на тому пам'ятному кремлівському засіданні: «Арештуйте його, це ворог народу!» — серед членів делегації не було.
У секретному архіві Берії знайшли багато фактів про катування, які застосовували до учасників процесів тридцять шостого — тридцять восьмого років; частину цих фактів навів Хрущов на XX з'їзді партії, що означав початок кінця Сталіна, тяжкий і кривавий.
Двадцять третього грудня п'ятдесят третього року радянські газети опублікували повідомлення Верховного суду Союзу PCP, в якому повідомлялося, що вирок Спеціального Військового Присутствія Верховного суду СРСР відносно засуджених до вищої міри покарання — розстрілу Берії, Гоглідзе, Деканозова, братів Кобулових та інших виконано.
Страта відбувалася в присутності і під контролем маршала Івана Конєва.
Справу колишнього заступника міністра колишнього МДБ Рюміна було виділено в окреме судочинство.
