…Через десять хвилин, коли охоронник обережно прикрив оглядове віконце, Ісаєв вийняв з кишені шматочок грифеля й заходився швидко писати на титульному аркуші Біблії…

…Через півгодини Валленберг прочитав: «Вимагайте, викликати матір, адвоката із Стокгольма і місцевого дипломата. Якщо зустріч дадуть, погоджуйтесь на процес: так, вів переговори з Ейхманом, аби врятувати нещасних від знищення в концтаборах. Агентом гестапо, а тим паче Ейхмана, навіть фіктивним, щоб полегшити переговори, — не був. Це провокація нацистів, які заздалегідь хотіли посварити мою країну з Радянським Союзом.

Під час побачення з адвокатом, мамою й дипломатом з вашого посольства поставте ультиматум: якщо я на процесі плестиму нісенітницю й обмовлятиму себе, зажадайте, щоб провели експертизу на місці, в залі суду, — з приводу ін'єкцій… Сліди на тілі залишаться, мене кололи, я знаю… Я виступатиму свідком обвинувачення, як штандартенфюрер СС Макс фон Штірліц. Вашу агентурну роботу на гестапо заперечуватиму. Факт секретних переговорів визнаю. Вимагатиму від вас відповісти на мої запитання. Коли зрозумію, що ви мелете дурницю, заявлю суду, що в мене інше прізвище, посада й національність… Підійдіть до параші і, розжувавши, з'їжте сторінку… Погодьтеся на процес тільки в тому разі, коли я попрошу вас про це, сам на сам, і не в камері, а на прогулянці в лісі. Потім підтвердите це третій людині, генералу, який забезпечить вам зустріч з мамою й іншими шведами».

Валленберг ривком підвівся; Ісаєв завмер; у тюрмі різкі рухи підозрілі. Якщо наглядач біля віконця, може ввірватись; ні, відповів він собі, спочатку він побіжить до того, в кого ключі; але все обійшлося: Валленберг розжував папір, насилу проковтнув його, повернувся на койку і, по-дитячому підклавши руку під щоку, подивився на Ісаєва з невимовною тугою і якоюсь юнацькою вдячністю: на очах у нього тремтіли сльози; одна покотилася по неголеній щоці — повільно, як остання крапля несподіваного весняного дощу…

Ісаєв не одводив очей від обличчя Валленберга, а згадував письменника Никандрова, з яким сидів у двадцять першому в тісній камері талліннської тюрми; він згадував гіркі слова Никандрова і свої — категоричні — заперечення йому; який же я був тоді жорстокий у своїй позиції, подумав він, який упертий… А втім, я ладен підписатися під кожним своїм словом, але тим, двадцять першим роком, трагічним роком, коли ніхто не міг уявити собі, що станеться в країні через дев'ять років…

Він пригадував, як Никандров, ходячи по камері, заповзято заперечував йому (про підслушки тоді ніхто не думав; як же летить час, га?! Людство на шляху до прогресу винаходить радіо — на радість усім, і жучок — на смерть тим, хто намагається лишитися самим собою. Кожен крок прогресу одночасно породжує дрібненький крок Біса. Чому так? Чому?!).

Никандров завжди гримів, відстоюючи свою правоту; голос був, як ієрихонська труба:

— Кожен істинний літератор знаходиться на своїй Голгофі, Максиме! Трагедія російського письменника в тому, що він може бути письменником лише в Росії… Внутрішньо… Але він не може ним бути зовнішньо, бо саме в Росії йому страшенно важко пробитися до, людей… Мабуть, тому в нас і народився чисто «російський письменницький комплекс»?! Російський літератор не може писати, не думаючи про тих, хто його оточує, але водночас він не може до них пробитися, розумієте?! Це трагедія, на якій розп'ято нашу літературу! Або вона органічно політична, як у Писарєва, і тоді вона навіть щаслива, якщо її розпинають… А як тільки в ній з'являється просвіт, як у Толстого, Достоєвського чи Гоголя, тоді рукописи летять у вогонь, тоді людина тікає з дому невідомо куди, вона епілептик, бо ця геніальна безодня не може задовольнитися даною політичною ситуацією, ось у чім річ! Трагедія російського письменника в тім, що в ньому нагромаджується Думка, Віра, вона роздирає йому серце, зводить з розуму, але поїхати з Росії для нього така ж трагедія, як і залишатися там… Адже коли перемагає сила, місця для моралі не зостається…

А що я йому відповів тоді, подумав Ісаєв, він же погодився зі мною… Ага, я начебто сказав, що російський письменник повинен безупинно нагадувати мільйонам, що вони люди… В нього летітиме каміння, гнилі помідори, дротики навіть… Такий літератор загине — осміяний і зганьблений… Але такі мусять бути! їх не може не бути… І поки опльований і принижений письменник говоритиме, що Добро є Добро, а чорне — це не біле, люди залишатимуться людьми, інакше їх перетворять в тупе стадо…

А він відповів, що втратити константу духу й моралі, яким служить істинна російська література, можна тільки один раз… «А ви, — сказав він мені, чекісту, який не приховував від нього правди, тому що вірив йому, — хочете втягнути літературу в бійку! А втім, вас можна зрозуміти… Вам треба виконати страшенно трудне завдання, ви шукаєте допомоги де завгодно… Ви ладні навіть від літератури зажадати суто агітаційної роботи, та чи буде користь?»

Ну й як? Була користь, спитав себе Ісаєв. Чи десь, колись, у чомусь все перекосило? Коли? Де? В чому? Хто?

— Не спиться? — тихо спитав Валленберг.

— Не спиться…

— Тепер уже не заснете.

— Чому? — здивувався Ісаєв. — Поверніться на правий бік і лічіть до тисячі — заснете… Завтра у нас буде аналіз Цезаря, дуже важливий реферат.

І він знову згадав свою бернську квартирку, батька, Воровського, Мартова, Аксельрода, Зінов'єва, Дана й відразу збагнув, чому побачив обличчя цих людей: «реферат» був їхнім улюбленим словом — турнір ідей; нехай переможе найрозумніший — не найсильніший, розум могутніший за силу, бо не минущий, а постійний…

…Сашенька, сказав він собі, синку, любі мої, простіть мені… З моєї вини ви опинилися в жорнах… Я не вірю жодному слову цього Аркадія… Я знаю, як вони злякалися, коли я вліпив Деканозову; страх не прощають, за приниження страхом мстяться… І не просто, а кров'ю…

Розуміючи, що ситуація в Політбюро все ще лишається хисткою через відкрите благовоління Старого Демона до Вознесенського, маршал без упину вибудовував комбінації, які зміцнили б його позиції. Те, що він устиг — після краху Жукова ще — підкинути Старцеві на «друзів» по Політбюро, поступово, затаєно, неквапливо зріло в голові Коби.

Питання з Молотовим вирішено — трохи треба почекати; після наступного арешту членів Єврейського антифашистського комітету дружину міністра закордонних справ посадять — вражина; Ворошилов скомпрометував себе у війну, епоха кінноти минула, Тухачевський був правий, усі сталінські фаворити — Клим, Будьонний і Кулик не змогли протистояти німцям, тікали, фронт тріщав; Каганович не береться до уваги; Шверник добре зарекомендував себе як суддя на перших пробних процесах проти меншовиків і технічних інтелігентів, але не тягне на самостійність; Андреев — списана фігура, Хрущов — мужик, у Мікояна сиділи діти, Булганін піде за тим, хто сильніший.

Один Єгор Маленков, якого я повернув до Москви, я, і ніхто інший, зрозумів раз і назавжди: без мене він — ніщо.

Звичайно, оскільки безумний Старець забув, де народився, вважає себе квасним російським патріотом, я не можу — принаймні формально — претендувати на першу роль; прізвища не міняв, пишаюсь, що мегрел; Єгор — перший, я — за ним; ще побачимо, хто сильніший: Фуше чи Талейран? А Єгор зовсім не Талейран, а якщо і Талейран, то кишеньковий.

Життя привчило Берію до того, що дрібниць не існує; саме тому інформація про Ісаєва, чиє ім'я раніше, до панічного повідомлення Деканозова і Комурова, пам'ятав невиразно (Лео Треппера і Шандора Радо знав, керівники «Червоної капели», обох бачив на процесах, легше в голові закарбовувались не прізвища, а обличчя), а цього Штірліца, який гнав якусь інформацію про бернські переговори німців з Даллесом, навіть не уявляв собі; потім і зовсім забув цей псевдонім — готував зустріч у Ялті, обробляв документи, не до агентури, доля всього світу вирішувалась…