Гнєдовим був слідчий Сергій Сергійович; притискував до себе папку, в якій лежав тільки один конверт — щойно знайшов на Центральному поштамті: лист з Лос-Анджелеса якомусь Максу Брунну від Грегорі Спарка; зворотна адреса, марки, все як слід.

Влодимирський прочитав російський переклад: «Я шукав Вас і Пола повсюди. Я пишу туди, де, можливо, ви зараз перебуваєте. Після загибелі моїх дітей і дружини хочу передати Вам і Полу моє прокляття. Я пишу це за кілька хвилин до того, як натисну спусковий гачок пістолета. Я проклинаю Вас не як Брунна, а як носія ідеї добра й справедливості. Такої ідеї немає, не було й не буде на цій землі. Я прощаю Вам особисто те зло, яке ви мені заподіяли. Але Вам ніколи не буде прощення Божого. Хай людина розміряє сили свої!

Грегорі Спарк».

Влодимирський походив по кабінету, потім подзвонив Комурову: той як завжди сидів доти, поки з Кремля не виїжджав Сталін.

— Заходь, — озвався той. — Щось екстрене?

— Так. Дуже.

…Комуров відсунув листа:

— Що ж ти думаєш про це?

— Нічого не розумію, — признався Влодимирський. — Ясно одне: Ісаєв не блефував. Він правду говорив про свої контакти в Штатах.

— У його звіті, який він гнав на дачі, є два небезпечні імені: Пол Роумен і Грегорі Спарк. Інших контактів із Штатів у нього не було, правильно?

— А біс його знає, — похмуро озвався Влодимирський. — Особливий випадок… Я його не розумію, зовсім не розумію… Пол цей також зник, а Ісаєв з самого початку кричав про Пола і Мюллера…

— Не панікуй… Чого це ти раптом? Я прослухав його розмови з Валленбергом… Розправимося з цим чортовим шведом, а Ісаєва потрясеш, не такі розколювались… Зрештою матимеш адреси, якщо такі залишилися в Америці… Нічого, ми рукаті, дістанемо… Та й потім у Лаврентія Павловича, мені здається, якісь з'явилися особливі види на цього Ісаєва…

— Але ж Валленберг відмовляється брати на себе «Джойнт»… Він цілком популярно пояснив, що це таке, не можна виставляти себе на посміховисько.

— А ми зараз і не будемо натискати на «Джойнт», — відповів Комуров. — Зосередь увагу на його переговорах з гестапо, Ейхманом, він же цього не заперечує… І з Салаші… І, можливо, з товаришем Ласло Райком, — повільно додав Комуров. — Так, так, з нашим колегою з Угорщини…

— Що, погано з ним? — обережно поцікавився Влодимирський.

— І не тільки з ним одним… До речі, його справжнє прізвище Райх, він такий же угорець, як я естонець…

— Тоді треба вводити ще когось одного в комбінацію…

— Вводь, справа закріплена за тобою.

— Я хочу підсадити до Валленберга нашого Рата.

— Резон?

— Хочу спробувати через нього дізнатися, що Ісаєв написав Валленбергу, а той з'їв…

— Думаєш, зможе?

— Купив не купив, а поторгуватися можна.

Комуров засміявся:

— Е, ні, любий! Купив — це купив, а не навпаки!

— Товаришу генерал, — обачно спитав Влодимирський, — а коли Лаврентій Павлович має види на Ісаєва, може, не виводити його на процес?

Комуров після паузи повторив замислено:

— Справа твоя, дорогий мій, тобі й вирішувати…

Того ж дня Ісаєва перевели в простору камеру з душем: його місце зайняв Рат — окривавлений, в подертій сорочці, в черевиках на босу ногу, майже непритомний. Два дні Валленберг виходжував «англійця», потім той розповів, що від нього вимагають зізнатися, ніби він уїхав до Будапешта у січні сорок п'ятого назустріч з якимсь Райком і шведом Валленбергом, віз долари.

Сидів він у камері Валленберга два місяці і привернув його до себе так, що той сказав: «Я погоджусь на процес тільки в тому разі, коли матиму побачення з матір'ю, шведськими дипломатами й адвокатом. І коли вони будуть присутні на суді».

А на другий день додав фразу, яка пояснила, що Ісаєв написав йому:

— Інакше обвинувачення не матиме свідків. Нехай тоді плетуть що завгодно, фарс і є фарс.

…Аркадій Аркадійович поздоровив Рата з успіхом, обняв, сказав, щоб відпочивав тиждень.

…Заарештували Рата в приймальні Влодимирського, відправили в одиночку; через місяць зайшов Сергій Сергійович:

— Рат, у вас є один порятунок: розповісти на процесі те, що ви говорили в камері. А втім, це порятунок не тільки ваш, а й усієї сім'ї: ми їх сьогодні забрали — зв'язок з єврейськими буржуазними націоналістами…

…Валленберга викликали на допит через півгодини після того, як Влодимирський запропонував Ісаєву переодягнутись у свій полковницький кітель: «Ідемо зустрічати сина».

Замовив йому склянку кави й бублики, сказав, що повернеться через десять хвилин, і вийшов з кабінету.

Слідчий, який супроводжував Валленберга, шепнув:

— Зараз нарешті ви зустрінетесь з тим, хто всі ці роки курирував вашу справу. Постарайтеся домовитися з ним по-мирному, він людина крута, але справедлива.

Слідчий відчинив двері кабінету Влодимирського, обмінявшись швидким поглядом з помічником, який підвівся з-за свого бюро, пропустив Валленберга, став біля дверей.

Валленберг побачив сивого полковника, який повільно повернувся до нього, впізнав Ісаєва, очі його, пойняті жахом, округлились, він тонко закричав і, нахиливши голову, кинувся до вікна.

Слідчий і помічник, що вмить убіг, схопили Валленберга і, поваливши додолу, почали крутити йому руки.

Ісаєв устав, схопив стільця і з усього розмаху вдарив ним вилощеного помічника по голові. Той відвалився, Ісаєв змахнув стільцем ще раз, щоб ударити по голові другого, але руку його вивернули, кабінет був повнісінький людей, Аркадій Аркадійович кричав щось, бризкаючи піною, а потім Ісаєв знепритомнів від болю…

…Через три роки в одиночку до Ісаєва прийшов високий чоловік, явно загримований, і, старанно приховуючи акцент, спитав:

— Хочете знати, хто винен у вашій трагедії?

Ісаєв байдуже мовчав.

Чоловіку темних окулярах і з неприродно лляною шевелюрою — перука, ясна річ, — простяг йому постанову ОСО на розстріл дружини й сина з резолюцією Сталіна.

Реакція Ісаєва була дивна: він просто кивнув.

— Звичайно, хотіли б відомстити? — всміхнувся чоловік.

— Історія відомстить, — відповів Ісаєв. — Людина безсила.

Відвідувач ще глибше засунув кулаки в кишені плаща й лагідно сказав:

— Я попрошу, щоб вам дали прочитати Горького. Знайдете потрібну фразу: «Людина — звучить гордо». Особливо радянська людина. А хіба ви не приклад для радянських громадян, полковнику?

І, не діждавшись відповіді Ісаєва, вийшов з одиночки…..В салоні «ЗІСа», стягнувши з себе лляний парик і окуляри, Берія замислено сказав Комурову:

— Переведіть його в хороший табір, де є окремі будиночки… Відходжуйте, як кохану… Якщо Рюмін чи ще хтось цікавитиметься, де він, — а я це цілком допускаю — поясніть, що викликали в мою «шарашку»… Познайомте його в процесами над Трайчо Костовим, Ласло Райком і Яношем Кадаром… Підготуйте матеріали про процес над Сланським і Артуром Лондоном — з цим він був знайомий особисто, я не полінився витратити ще два дні на його особисту справу… От і все. Приведіть його до форми… Нехай говорить усе, що захоче, — не записуйте жодного його слова… Табір має бути на відстані не більше двох годин льоту до Москви: Ісаєв може знадобитися мені в будь-який день.

…Перші дні Ісаєв узагалі не міг спати, снотворного не давали, тільки масажували.

Читав. Спочатку не дуже входив у текст, перед очима стояли обличчя Сашеньки, Саньки, Валленберга, Пола, Никандрова, Спарка, Ванюшина — вони весь час були з ним, у ньому, перед ним…

Але згодом почав учитуватись: газети давали всі. І поступово, перейшовши від перших двох шпальт — фанфарних, урочистих, чужих Началу, — до третьої й четвертої, він дедалі більше й більше відчував, що він уже не той, яким був; порожній; коли щось і лишилося, то тільки одне — відчай. Він був неосяжним і величавим, як безкраїй океан у хвилини повного штилю. Він забороняв собі порушувати цей океан відчаю запитаннями й відповідями, він знав, що не зможе відповісти на жодне запитання; він не відчував у собі сили, волі й гніву, хоч саме гнів був прихований у глибині відчаю — затаєний, холодний, позбавлений логіки й почуття, здатний викликати вибух, який так само непередбачений, як і невідворотний…