Болгарин ще не поїхав. Ганс подзвонив по телефону, який залишив болгарин, і передав, що він з радістю зустрінеться з паном Павлом Кочевим у «Ам Кругдорфі» ввечері, годині об одинадцятій.

«Нехай, — вирішив Ганс. — Чорт з ними! Я вдарю з двох боків. Де вийде. Я запропоную Люсу ввійти в бійку; якщо я дам імена, місця й шифри, світ обуриться, і моєму старому доведеться відступити. Болгарин — підстраховка. Відмовиться Люс — я дозволю болгарину опублікувати мої дані».

Після цього Ганс поїхав в Інститут медицини, щоб поговорити про хворобу Ісії й розробити курс лікування. Ганс сподівався послати до неї лікарів протягом цього тижня, а слідом за ними вилетіти в Токіо й самому… Потім він подався додому. Після двогодинної розмови з батьком він поїхав у ресторан «Ам Кругдорф», а звідти — до Люса.

…Останні роки Фрідріх Дорнброк жив за методом «хвилинного графіка». Про це йому розповів Дюпон. «Знаєте, — говорив Дюпон, — мені дев'яносто вісім, але я не відчуваю віку. Треба підкоряти себе часу. Вам, німцю, це зробити значно легше, ніж мені, американському французу». — «Я живу в часі, — відповів тоді Дорнброк, — у мене розписана кожна година, смішно було б нам жити якось інакше». — «У вас розписані години, і це погано, — сказав Дюпон. — Це програш у часі. Треба розписати день по хвилинах. Коли в мене вперше сорок років тому набрякали ноги, я подумав: «Еге, це вже симптом. Молодість кінчається». А наша чоловіча молодість справді кінчається під шістдесят років. Починається зрілість, яка не має права перейти в старість. Я встаю кожного ранку — ось уже сорок років — рівно о сьомій тридцять. Дві-три хвилини я лежу в ліжку й щасливо почуваю себе. О сьомій тридцять три до мене без стуку входить масажистка. Клаудіа працює в мене сорок років, — пояснив Дюпон. — Вона мене мне цілу годину. В цей час я куняю, а коли Клаудіа починає м'яти мені шию й працювати над хребтом, щоб розігнати солі, дрімота проходить. І я допомагаю Клаудії: думаю про щось одвічне. Про море або небо. Або про те, як гарно зараз у густому сосновому лісі. О восьмій тридцять чотири я лягаю у ванну з сосновим чи морським екстрактом. Там уже лежать газети: секретар по пресі підкреслює для мене червоним олівцем усі курйози, детективні штучки й невеличкі напіверотичні оповідання з малюнками Пета Ноя. О дев'ятій я сідаю до столу. Я їм тільки вівсяну кашу без молока і двісті грамів вареної телятини. Чашка зеленого чаю. О дев'ятій п'ятнадцять я виходжу з дому і сорок п'ять хвилин гуляю в саду. О десятій — від'їжджаю в банк. До дванадцятої я слухаю висновки експертів по промисловості, сільському господарству, по біржі й по внутрішньополітичному становищу. Потім півгодини новини з-за кордону. В цей час я лише слухаю і не дозволяю собі ставити запитання чи висувати пропозиції. Після того як усі новини вивчені, о дванадцятій тридцять дві — другий ленч. Триста грамів вареної глибоководної риби — без солі, п'ять сирих яєць перепілки — чудова профілактика від склерозу, чашка кави, шматочок сиру. О тринадцятій — роблю підсумки інформації, яку я одержав, висуваю кілька гіпотез і прошу перевірити їх ще раз у нашому бюро електронного обчислення. Причому я не дозволяю собі йти врозріз з думкою моїх експертів, бо вони молоді люди, вони зацікавлені в ділі, тому що ввійшли до правління, а не лишилися службовцями. Але вони не вивчали латині, — посміхнувся Дюпон. — І тільки знання предмета дозволяє мені висувати гіпотези — нічого більше. До тринадцятої тридцяти ми одержуємо з обчислювального центру аналіз перших двох годин роботи біржі й приймаємо рішення. О чотирнадцятій годині я починаю прийом іноземних представників. О п'ятнадцятій годині я їду до себе і півгодини плаваю в басейні. До сімнадцятої години — передобідній сон. О сімнадцятій — півсклянки міцного бульйону; я не вірю, що бульйон — це зло, як твердять деякі медики… Вони вбачають у бульйоні якийсь там сурогат, абортований м'ясом, наскрізь пройнятий «органічними непотрібностями». Вранці римські імператори випивали склянку бульйону, а древні були розумніші за нас. Після бульйону — п'ятихвилинна розмова з дружиною. Потім трохи підсмажена дичина з варенням з кислої сливи, п'ятдесят грамів ікри з лимоном і два індійські абрикоси. О дев'ятнадцятій тридцять — дві партії в шахи з моїм садівником, мосьє Бікофф. О двадцятій годині до мене приїжджає помічник із зовнішньополітичних питань, і ми працюємо до двадцяти тридцяти. О двадцятій тридцять — вечірній чай. О двадцять першій — півгодини я читаю. Плутарха чи Флемінга. О двадцять першій тридцять я лягаю в ліжко. О двадцять другій я вже сплю. І час не може зіграти зі мною свою звичну штучку. Я не віддаю часові — часу. Те, що я сьогодні порушив графік, розповідаючи про свою систему, свідчить про моє найкраще ставлення до вас, Дорнброк. Не вважайте тільки, що, дотримуючись системи, я жертвую чимось. Я любив випити, але я й тепер дозволяю собі коктейль у суботу, о дев'ятнадцятій п'ятдесят, після однієї партії з мосьє Бікофф. Чекаю я цього коктейля два тижні — це теж стимул. Я не знаю, що солодше — заборонений плід чи чекання, коли ти його вкусиш. Раз на місяць, у неділю, — концерт. Я ламаю графік, якщо гастролюють Менухін, Ріхтер чи Армстронг, — я схиляюся перед мистецтвом великих. І останнє: позбавте себе неділі, Дорнброк. Це страшний день. За один цей день людина старіє не на хвилини чи години, вона старіє у цей бридкий день загального лицемірства на день, так, так, на цілий день! До побачення, Дорнброк».

Бауер не повірив своїм очам, коли під'їхав до величезного, похмурого, огородженого глухим парканом особняка Дорнброка: в кабінеті старого горіло світло. Такого не було ось уже п'ятнадцять років.

— Не дивуйтеся, — сказав Дорнброк, побачивши Бауера. Він був одягнений і неквапно ходив з кутка в куток величезної, майже зовсім порожньої кімнати — тільки стіл, тахта, два крісла і великі портрети дружини й старшого сина Карла, що загинув в останній день війни. — Я не сплю відтоді, як повернувся Ганс. Мабуть, і ви приїхали до мене в зв'язку з його станом?

— Так.

— Він пішов до Ульбріхта?

— Поки що ні. Але він усе розповів Кочеву.

— Все? Абсолютно все?

— Так.

— Червоний уже дома?

— Ще ні, пане голова.

— Де Ганс?

— Він у режисера Люса.

— Люс теж дома?

— Ні, він в іншому місці, а звідти вилітає в Ганновер.

— Їдьмо, — сказав Дорнброк. — Я готовий.

Бауер сидів у другій кімнаті й прислухався до розмови батька й сина. Старий так само, як і вдома, ходив з кутка в куток.

— Зрозумій, Ганс, не я, не мої компаньйони, не Бауер програють, якщо ти стоятимеш на своєму. Програють мільйони людей, які довірили нам свої заощадження, які купили акції, які поклали гроші в наші банки. Програють робітники наших заводів, одним словом, програють німці… німці, наші з тобою співгромадяни. Молодості властивий егоцентризм. Ти дивишся на себе збоку, ти не хочеш дивитися на себе як на людину, котра бере участь у величезному ділі… Ти, я сподіваюся, поки що не віриш, що я працюю заради особистого збагачення? Ти ж знаєш мої вимоги до життя: вівсяна каша і чашка бульйону. Я працюю й живу в ім'я нації, в ім'я майбутнього Німеччини, в ім'я майбутнього Європи, в ім'я майбутнього твоїх дітей, Ганс…

— Моїх дітей? — перепитав Ганс. — Он як?

— Ганс, якщо ради твого життя…

Ганс перебив його:

— Знаю, тату… Знаю… Ти віддаси своє життя не вагаючись. Я чув це. Я про інше. Невже думати про майбутнє нашої нації треба, тільки вбиваючи людей?

— Вбиваючи людей?! Про що ти?! В тебе погано з нервами!

— Де червоний?

— Який червоний?

— Спитай Бауера. Або людей з бюро Айсмана. Червоний мав подзвонити мені. Якщо він не дзвонить, значить, його теж убили.

— Кого ще вбили, Ганс? Про що ти? Хто кого вбив?

— Мене вбили! Ти мене вбив! — закричав Ганс. — Своєю боротьбою «за світле майбутнє нації»! «Політики неспроможні забезпечити майбутнє нації» Адже ти так кажеш! «Вони прирікають Німеччину на становище другорядної держави! Нашим генералам дозволяють командувати танковими маневрами, а кнопки в руках американців! Хто пустить нас випробовувати свою оборонну зброю в Сахарі? Французи?! Американці? Чи англійці в Тихому океані?! Союз принижених врятує нас! Полігон в Азії — в ім'я майбутнього!» Це ти прищеплював мені весь час! І від радіоактивних опадів знову гинуть люди! І вмирає та, яку мені бог послав!