— Гаразд, — перебив його Берг, — це все для преси, пане Ленц. Ви вільні.

Через дві години після того як Берг закінчив цю комедію, він одержав повідомлення: Кочев запросив політичного притулку в Південно-Африканській Республіці. У великій статті, опублікованій у Йоганнесбурзі, він писав: «Моя мати зрозуміє мене й простить. Мої друзі, які ведуть у Софії, в Празі, в Будапешті, в Белграді й у Москві нерівний, але благородний бій з тиранією, простять мене й зрозуміють. Я знав, що КДБ скрізь має свою агентуру й вони легко могли викрасти мене з Західного Берліна, — саме тому я попросив притулку тут, у Південно-Африканській Республіці. Я не вестиму ніякої боротьби проти режиму. Поки що я відпочиватиму й думатиму, як мені знайти самого себе у вільному світі. Про те, до якого рішення я прийду, я повідомлю через пресу».

Кройцман прибув до Гамбурга пізно ввечері. Зразу ж з вокзалу він поїхав додому, до адвоката Енеке, який завжди в п’ятницю збирав у себе близьких друзів на «сеанси продовження молодості». Приїжджали випускники Боннського університету: «студенти» сідали в барі, а дружини студентів, одна з яких, фрау Нікельбаум, уже встигла стати бабусею в свої сорок років, базікали нагорі, в холі, де їм приготували каву й морозиво.

Кройцман приїхав до свого університетського приятеля сьогодні зовсім не тому, що той запрошував його до себе вже два роки підряд.

— Зазнався, бурше, — говорив Енеке своїм низьким рокотливим басом по телефону, — як дивно міняються люди, ставши членами кабінету міністрів! Кройцман, я ставлюсь до тебе з презирством! Більше того, я ненавиджу тебе! Якщо ти не приїдеш до мене на уїк-енд, я обвинувачу тебе через пресу в бундючності й зазнайстві!

— Добре, — відповів Кройцман, — я буду в тебе сьогодні ввечері. Краузе також буде?

— Аякже! Навіть коли він затримається в газеті, то трохи пізніше він неодмінно прийде. Він тобі потрібен?

— Ні. Мені потрібні просто друзі, бо я страшенно стомився з тутешніми стариками. А Блюменталь?

— Цей чорт картає нас кожного вечора за те, що ми пасивні в боротьбі з більшовизмом і Тадденом. Звичайно, прийде. Жду. Май на увазі, я попереджу Лорхен, і якщо ти не прийдеш…

— Не лякай мене, бурше. Я і так наляканий до смерті.

Випивши з однокашниками грушевої горілки, розповівши десяток історій про глупство боннської адміністрації — чим вищий рангом керівник, тим він нещадніший в оцінці ситуації й лідерів, — Кройцман піднявся нагору, привітав фрау Нікельбаум з народженням онука, побалакав з Лорхен, поскаржився на зайнятість Греги в Інституті косметики, де вона проводить дні і ночі в своїй лабораторії. «А може, це й правильно, діти шанують матерів, які працюють… Точніше, не тих, що працюють, а, скоріш, тих, що не бувають дома, — хто ж заперечує, що домашня робота дуже виснажлива! У тебе є слуги?» — «Боже мій, про що ти говориш?! Це неможливо. Я була змушена сама навчитися водити машину — в Енеке ідіосинкразія, а шофер запросив п’ятсот марок на місяць, це ж неможливо! Раз на тиждень до мене приходить дружина консьєржа, а все інше доводиться вести самій: і здавати білизну, і приймати покупки з бакалії, і замовляти, щоб помили вікна, і викликати реставратора меблів, — усе сама!» — «А діти?» — «Час, який лишається, — для дітей… Енеке із своїм басом та ідіосинкразією; прийоми, бакалійники, які б’ються під моїми дверима за право продавати телятину, і діти». — «Мені дуже тебе жаль, Лорхен».

Потім Кройцман спустився вниз і, взявши кухоль з пивом, підійшов до Георга Краузе, який щойно приїхав із своєї газети.

— Георг, у мене до тебе справа…

— Я приблизно здогадуюсь, про що ти кажеш…

— Шпрінгер уже просив тебе втрутитися?

— В мене є своя власна точка зору на події.

— І ти її ніяк не пов’язуєш з думкою шефа?

— Навіщо? В нас є курс — Німеччина, її інтереси, цього курсу я й дотримуюсь, деталі — це вже моя прерогатива. Хіба ти перебуваєш в іншому становищі, сидячи в міністерському кріслі?

— Майже міністерському, — посміхнувся Кройцман, — як правило, жоден із заступників не стає міністром. Виграє темний кінь збоку, але неодмінно із своєю новою програмою, протилежною тій, якої мусив дотримуватися, заступаючи мого міністра.

— Ну, не треба зi мною так розмовляти, Юрген… Не треба, а то я перестану тобі вірити. Я ж знаю, що ти член спостережної ради в Дорнброка.

— По-моєму, цих даних у пресі не було. Звідки тобі відомо про це?

— А за що мені платять гроші? — спитав Краузе, знизавши плечима.

Вони закурили, мовчки розглядаючи один одного, ніби вперше зустрілись… Нарешті Кройцман запитав:

— Ти не пригадуєш, хоч би в загальних рисах, що ви даєте про Берга?

Краузе витяг із внутрішньої кишені зібгані гранки й сказав:

— Енеке попередив, що ти цікавився, чи я буду сьогодні. Піди в іншу кімнату, там і почитаєш цей… фейлетон про падіння моралі в нашому світі.

Кройцман посміхнувся і вийшов у сусідню кімнату — там був робочий кабінет, а ще далі — бібліотека. Тут, залишившись сам-один, Кройцман розправив зім’яті, ще вологі, гранки, що пахли особливим, прекрасним, єдиним, друкарським запахом.

«Кому це на руку?»— так починався редакційний коментар. — Коли з безвідповідальними промовами виступає хтось із міністерства охорони здоров’я, обіцяючи подолати рак протягом найближчих місяців, чи міністр Розенград клянеться, що він підвищить пенсію старим людям, яким уже за сімдесят років, ми не дуже реагуємо на це, бо звикли ставитися до висловлювань наших «веселих» міністрів з певною долею скептицизму. Але ми із загостреною увагою стежимо за всім, що стосується основи основ нормальної життєдіяльності демократичної, держави, — за додержанням законів. Звісна річ, суддя й прокурор, покликані охороняти конституцію, — це такі люди, до яких з поблажливістю не поставишся: кожна людина, так чи інакше, стикається із законом — і в щасті народження, і в гіркоті смерті. Прокурор Берг відомий громадській думці як переконаний радикал: його позиція завжди відзначалася аскетизмом, котрий дехто розцінював як виявлення здорової опозиції практиці наших судів і правових інститутів. Це особиста справа прокурора Берга. Та коли на прес-конференції він повторює пропагандистські твердження, сфабрикован» на Сході, — ми маємо на увазі справу болгарського інтелектуала Кочева, що попросив надати йому право притулку в уряду Південно-Африканської Республіки, — тоді треба серйозно задуматися над тим, чиї інтереси відстоює прокурор Берг у Федеративній Республіці. Фрідріх Дорнброк жде офіційного підтвердження трагедії, а Берг посипає батькові рани сіллю, досі відмовляючись сказати, що скоїлося тієї ночі — самогубство чи вбивство його сина? Правосуддя — це завжди кара і милосердя. Відсутність одного з цих компонентів призводить до тоталітаризму. Прокуроре Берг, з ким ви?!»

Кройцман швидко встав, глянув у бар і поманив Краузе пальцем.

— Цього друкувати не можна, — сказав він, коли вони повернулися в бібліотеку, — ні в якому разі!

Краузе подивився на годинник:

— Через годину ми починаємо надсилати тираж за адресами. А з чим ти не згоден? Чому?

— Обурливий тон. Просто, я сказав би, недопустимий. Ти ж знаєш старого. Після появи цієї статті ти розв’яжеш йому руки. Такі люди, як Берг, уміють лютувати. Ти звик до нього як до доброго, лагідного старого, який мнеться, не поспішає, багато знає, багато вміє, — багато, Георг, багато: він зірка першої величини… Але він уміє бути звіром. Часом тихим, а часом гучним і завжди хитрим… Він був добрий до нас — своїх студентів, але він буде нещадний до нас — своїх ворогів…

— Що ти пропонуєш?

— Зніми матеріал.

— Цього я зробити не можу. В нас немає цензури, щоб послатися на голе місце в газеті.

— Якийсь запасний матеріал є?

— Я ж не можу поставити на місце коментаря фотографію Сурейї у мильній піні… Читач звик: на цьому місці ми завжди когось б’ємо. Я не зовсім розумію, чому ти так піклуєшся про Берга. Якщо пом’якшити удар по ньому, тоді весь тягар упаде на тебе…