— Скоро? — запитав Айсман. — Коли ми ще десять хвилин просидимо в цій розпеченій машині, я збожеволію.

Представник концерну по торгівлі з Азією Роберт Аусбург, поглядаючи на каучукові плантації, що миготіли мимо вікон, відповів:

— Я воював у Роммеля, там було й не таке.

— А я бував на півночі Норвегії, — розізлився Айсман, — там крига. Що це за манера — козиряти звичками? Ви знали, що ми прилетимо, і могли б купити для нас машину з кондиціонером.

— Про це я нічого не знав. Я одержав телеграму, в якій було сказано, що ви прилітаєте. Звідки я міг знати, що ви не переносите спеки? Там нічого не було про машину…

Айсман перезирнувся з своїм помічником Вальтером, якого йому виділив Гелен, і, знизавши плечима, ледь торкнувся пальцем скроні.

«Якийсь навіжений, — подумав він. — Чи зовсім розбестився далеко від батьківщини. Ще б пак: повсякчасний вплив англійців. Самі тутешні фільми чого варті — абсолютна порнографія і безвідповідальне базікання».

— У тебе все готове? — спитав Айсман.

— Що саме? — все ще не обертаючись, запитав Роберт.

— Я не вас. Вальтер, ти готовий?

— Так, — відповів Вальтер і поклав обидві руки на плаский чорний чемодан, що лежав у нього на колінах. Він потерпав від спеки ще більше, ніж Айсман, бо змушений був сидіти в піджаку — під пахвою в нього висів парабелум. Спочатку він спробував засунути його в задню кишеню штанів, але Айсман довго сміявся, подивившись на Вальтера ззаду: «Ти з’їхав з глузду, він у тебе видрукуваний ззаду, як вирок суду».

В чемоданчику, крім диктофона, вмонтованого в ручку, було два шприци, кілька ампул з рибандотолуолом, що позбавляє людину волі на двадцять хвилин, і папка з фотокопіями кількох документів, які Дорнброк одержав свого часу від Гіммлера — в ту ніч, коли рейхсфюрер готувався втекти в Азію і переглядав архіви своєї східної агентури.

— Ось той храм, — сказав Роберт, кивнувши головою на дивну споруду із скла, дерева й бетону. — Ви це хотіли? Адвентисти сьомого дня?

— Кумедна архітектура, — сказав Вальтер. — Наче універсальний магазин в Австралії.

— Можна подумати, що ти був у Австралії, — сказав Айсман. — Базіка нещасний…

— Я бачив фото…

— Ах, ти ще віриш фото? — здивувався Айсман і попросив Роберта: — Скажіть цій макаці, щоб приїхав за нами через дві години.

— Він розуміє по-німецькому, — сказав Роберт, кивнувши головою на шофера. — Він зі мною працює вісім років.

Шофер обернувся — на його обличчі сяяла усмішка, а вузькі щілини чорних очей були колючі.

— Нічого, — сказав він. — Білі вірять у те, що їхні прабатьки були мавпами. Так що мені це навіть приємно, я відчуваю себе вашим татком…

Коли машина від’їхала, Айсман сказав Вальтеру:

— Який дурень… Ідіот нещасний… Не міг попередити, що ця мавпа знає нашу мову…

— Кажуть, у нього мати полька.

— В кого? В цього жовтого?!

— Та ні! В Аусбурга.

— Нічого. Нехай працює. Плювати. Поки що хай працює. Він тут міцно вжився. Справді, його мати полька?

— Та нібито…

— Отож я зразу відчув до нього неприязнь… Гаразд… Зараз для нас важливий тутешній макака… Він найважливіший для нас… Ти готовий?

— Готовий, чорт візьми.

— А чого це ти такий сердитий?

— Надінь мій піджак — будеш сердитий.

Айсман витяг хусточку й знову витер обличчя й шию.

— Нічого, — сказав він, — якщо все піде так, як ми задумали, повернемося в готель і заліземо до самої ночі в холодну ванну.

Вальтер штовхнув ногою двері храму. Вони, здавалося йому, мали важко відчинятися, бо були масивні й дисонували з усім будинком, але відчинилися легко (були на пневматиці), тому Вальтер трохи не впав — руками вперед. Він по інерції пробіг кілька кроків і спинився в порожньому прохолодному напівтемному залі. Темно було тут тому, що навколо храму росли пальми й чагарі, які закривали дорогу сонячному промінню.

Айсман сказав:

— Погана прикмета — спіткнувся. А залка нічого собі… Отут би столи для пінг-понгу поставити, а не лави. Підманюють нещасних макак отакою красою.

— Нікого немає.

— А он двері. Дізнаємось його домашню адресу. Хоча раніш усі вони жили біля своїх кірх. Як в автомобільному сервісі: чи народився хтось, чи помер, а він зразу ж тут. Ненавиджу церковних мишей, терпіти їх не можу.

Він постукав у двері, врізані в суцільну панель стіни — за кафедрою й електророялем.

— Заходьте, — відповів молодий голос по-англійськи. — Будь ласка.

У невеличкому кабінеті — стіл і два стільці — сидів хлопчина в строгому синьому костюмі. Побачивши європейців, він підвівся й сказав:

— Прошу вас, джентльмени…

— По-німецьки, — сказав Айсман, — говоріть по-німецьки. Ми не розуміємо вас.

Хлопець співчутливо розвів руками.

— Чжу Ші, — сказав Айсман. — Отець Чжу Ші? Де він?

— Чжу Ші? Настоятель? — хлопець зняв телефонну трубку й набрав номер. — Отець Чжу Ші зараз дома.

Він прийняв їх у садку. Його будинок з усіх боків обступали пальми, а в садку був басейн з голубою водою.

— Я слухаю вас, панове.

Айсман, витримавши паузу, сказав слова пароля — старого, ще часів Гітлера:

— Ніколи не думав, що шлях з Європи в Азію такий стомливий.

— Так, — відповів Чжу Ші, — різка зміна температури впливає на організм.

Айсман і Вальтер перезирнулися. Старий сказав зовсім не те, що повинен був сказати. А він мав відповісти: «Зате азіатська гостинність допоможе вам швидко очуняти».

— Ні, — озвався Айсман. — Я кажу, ніколи не думав, що шлях з Європи в Азію такий стомливий.

— Сідайте, прошу вас.

— Ви повинні відповісти…

Чжу Ші перебив Айсмана:

— Я відповідаю так, як вважаю за потрібне відповісти. Азіатська гостинність виражається в тому, де приймають гостей: на пекучому сонці чи в тіні, коло води.

— Спасибі, — сказав Айсман і знову витер обличчя хусточкою, яка стала вже мокра. — А куди сідати?

— На циновки. Це зручно.

Айсман незграбно опустився на бамбукову циновку й простяг ноги. Чжу Ші помітив:

— Це велика неповага до господаря — простягати ноги. Ви повинні підібгати їх під себе. Це так просто: гляньте, як це я роблю.

— В мене поранена нога, — відповів Айсман. — Коліно пробите. Він, — Айсман кивнув на Вальтера, — сяде, як це у вас заведено, а мені ви вже пробачте, будь ласка…

— Знімайте піджак, — запропонував Чжу Ші. — Вам жарко.

— Нічого, — відповів Вальтер, — я люблю тепло.

— Не треба мене обманювати. Знімайте піджак, знімайте, ваша зброя мене не лякає. Мені завжди цікаво дивитися на озброєних людей: це допомагає відчувати себе сильнішим за співрозмовника. Адже сила духу куди дужча за силу матеріальну. Хіба не так?

— Можливо, — погодився Айсман. — Нас тут ніхто не чує?

— Ніхто, — відповів Чжу Ші. — Крім вашого чемоданчика.

— Добре. Я радий, що ви нічого не забули. Вас не дуже здивував наш візит?

— У деякій мірі здивував.

— Минуло двадцять років — і на тобі, як сніг на голову, чи не так?

— Мене здивувало не це. Мене більше здивувала ваша непідготовленість до зустрічі зі мною.

Айсману сподобалася ця конкретність:

— У чому ви вбачаєте нашу непідготовленість?

— Хоча б у тому, що ви стали шукати мене в храмі. Виходить, ви не маєте ніякого уявлення про державну службу. А то б люди з вашої місії заздалегідь з’ясували б, коли я буваю в храмі.

— Ваша правда. Ми не представляємо державної служби. Ми представляємо інтереси одного з наших промислових об’єднань.

— Розумію. Які у вас питання?

— Спочатку хотілося б почути вашу згоду допомагати нам і надалі.

— Я тепер не займаюся мирськими справами. Мене хвилює дух людський, а не сила.

— Чи варто пред’являти ваші розписки на гроші, які ви одержували в Шелленберга, та кілька рапортів у РСХА?

— Навіщо? Я пам’ятаю. Сподіваюся, ви не наважитесь шантажувати мене.

— Звичайно, ми не маємо наміру робити необдуманих кроків. Нам потрібна ваша допомога й консультація. Всього лише.