— Я й сподівався, що ви приїдете прямо до мене. Та й справді, куди вам тепер ще їхати, коли не до мене?

— Та як вам сказати… В тюрмі показують кольорові сексуальні фільми, а в нашому місті є куди заглянути з цього приводу. Слухайте, Шварцман, мені потрібні гроші.

— Скільки?

— Тисяч тридцять — тридцять п’ять щонайменше.

— Такі гроші я можу дати. Вам треба одержати ці гроші сьогодні?

— Нема проблеми, Шварцман. Можна почекати й до завтра. Тепер ось що. Мені треба поїхати звідси.

— Ви хочете відіспатися? Я розумію.

— Ні, я відіспався в тюрмі. Років на три наперед. Мені треба поїхати у важливій справі. На місяць, два…

— Це неможливо, Люс. У мене підписані угоди з кінотеатрами. Ви маєте закінчити ваш фільм у найближчі три тижні…

— Вам вигідно, щоб картина з’явилася якомога швидше, поки ще пам’ятають про наш скандал? Про нього забудуть через кілька днів, запевняю вас, Шварцман. Преса підкине якісь сенсації про хіпі; і всі побіжать на новеньке. Моїм ворогам вигідно, щоб мене якнайшвидше забули…

— Я розумію, Люс, я все розумію, але з мене — саме тому — власники кінотеатрів зажадають неустойки, якщо я не передам їм ваш фільм вчасно…

— Яка сума неустойки?

— Думаю, дуже велика.

— Я відслужу неустойку, Шварцман. Справа в тому, що в тюрмі я задумав нову стрічку.

— Ну й чудово. Закінчите цю і негайно почнете наступну… В мене просто немає грошей, щоб сплатити неустойку. Ви ж знаєте, що й під цю картину я одержав позику в банку, а це було дуже нелегко — одержати під вас гроші. Яка тема нового фільму?

— Про це поки що рано говорити.

— Фільм буде ігровий?

— Не знаю. Поки що не знаю. Мабуть, сплав акторської гри з хронікою…

Шварцман підвівся, пройшовся по кабінету, раз по раз витираючи шию хусточкою, — він страшенно пітнів, коли хвилювався.

— Якщо це пов’язано з документалістикою, я спробую поговорити з деким на Кудамі[6]: вони показують вихолощену шведську порнографію, ваш задум може їх зацікавити.

— Спасибі, — сказав Люс. — Тільки це ще не точно — документалістика…

— Новий фільм буде автобіографічний, пов’язаний з вашою справою?

— Як би вам сказати…

— Сказати мені треба правду.

— Якщо я скажу «так»?

— Тоді я спитаю, хто гратиме роль вашої подруги. На це клюнуть…

— Цього не буде. Не в цьому суть мого задуму.

— Тоді ваш фільм нікого не зацікавить. Якби ви погодились розповісти глядачам про свій інтимний світ, мені вдалося б щось придумати. Юрба полюбляє підглядати в замкову щілину.

— Як ви думаєте, в що може вилитися неустойка? Приблизно, досить приблизно?

— Тисяч двісті. Не менше.

— Але я ж дороблю цей наш фільм! — сказав Люс. — Ну, скажімо, через два місяці ми його здамо… Це аж ніяк не вплине на суму неустойки?

— Про це зараз завчасно говорити, Люс. Мабуть, надалі ми зможемо щось одержати назад. Але про це зараз рано говорити.

— Я дуже шкодую, любий, — сказав Люс, підводячись, — але мені доведеться завдати вам прикрості… Якщо ви не зможете домовитися про пролонгацію картини, цієї картини, або щось придумати з новою, я змушений буду сплатити вам неустойку…

— У вас немає грошей, Люс.

— Я, може, залишуся голий, але я задумав експеримент. До цього експерименту рано чи пізно приходить кожен художник, Шварцман…

— Який же це експеримент? — стомлено запитав продюсер, теж підводячись.

— Чехов писав, що треба по краплі вичавлювати з себе раба. Оце я й вирішив робити в той місяць, під який просив у вас грошей.

Від Шварцмана Люс поїхав до власника радіозаводів Клемента фон Зеєдле. Їх познайомили місяців п’ять тому, і Зеєдле сказав тоді, що збирається вкласти гроші в кіновиробництво. «Заїжджайте, — запропонував він тоді Люсу, — обміняємося думками. Я, звичайно, не дуже поділяю ваші політичні концепції, але ваше мистецтво справляє сильне враження, байдужих я не бачив — одні хочуть лінчувати вас, інші збирають гроші на пам’ятник за життя. Приїжджайте, можливо, домовимося про щось на майбутнє».

— Здрастуйте, радий вас бачити, Люс, — сказав Зеєдле. — Я був засмучений, коли дізнався про ваші неприємності. Кави? Коньяку?

— Спасибі. В мене до вас ділова розмова.

— Кава не завадить ділу… До речі, неприємності скінчилися чи лишилися хвости?

— Все закінчилося.

— Ну й слава богу… Я був упевнений у цьому…

Кабінет у Клемента фон Зеєдле, на відміну від маленького бюро Шварцмана, був величезний, обставлений новими меблями, але не тими, які рекламуються як «дуже зручні і дуже надійні», а незвичайними, зробленими на замовлення в Скандінавії, з світлого дерева; крісла обтягнуті справжніми тигровими й леопардовими шкірами, на стінах не репродукції з Гогена, а справжній Пікассо і Сальвадор Далі.

На відміну від Шварцмана, власник радіозаводів не став викликати секретарку, а сам заварив каву й поставив перед Люсом чашку.

— В мене зародилася ідея, пане Зеєдле. Ідея нового фільму.

— Спасибі, що прийшли до мене. Радий. Коли б ви змогли розпочати роботу?

— Сьогодні.

— Прекрасно. Скільки це коштуватиме мені?

— Перший внесок — двісті тридцять тисяч.

— Це дрібниці. Це не гроші. Який же буде другий внесок?

Люс відчув, як його тіло, досі страшенно напружене (через це йому незручно було сидіти в машині, і в Шварцмана, й тут), як і колись, стало пружним і підвладним йому. Він відкинувся на спинку стільця й випростав ноги.

— Я не зовсім готовий да відповіді, aлe думаю, що ми вкладемося у сімсот тисяч, щонайбільше в мільйон.

— Я радився з моїми друзями… Вони казали мені, що прокат вимагає зараз лише широкоформатних кольорових стрічок… Ви знаете про це?

— Звичайно.

— Пробачте, що я запитав вас про це, але багато режисерів вважають, що доцільніше висловлювати ідею в чорному кольорі, — вів далі Зеєдле. — Тепер останнє… Тема вашої нової роботи?

— Я не вмію розповідати задум. Щось про банду. Піф-паф, підступність, розум, спритність, насильство, смерть…

— Але про це вже багато зроблено, — здивувався Зеєдле. — . Ви — і раптом вестерн? Залиште це для хлопчиків з Голлівуду, позбавлених смаку. Давайте щось у дусі Антоніоні, але так, — раптом засміявся Зеєдле, — щоб при цьому можна було торкнутися проблем радіопромисловості в двадцятому столітті.

— Так я не вмію, — сказав Люс і відчув, як тіло його знову почало дерев’яніти. Він підігнув ноги й насилу відірвався від спинки стільця.

«Зручний, — подумав він, — прямо-таки всмоктує. Найстрашніша для нього буде година, коли йому доведеться розлучитися з цими меблями».

— Годі вам, Люс, — сказав Зеєдле, — не треба хмуритись. Зважте на мою недосвідченість. Я ніколи не мав справи з вашим братом. Тільки гангстери? Чи не обкрадаєте ви себе цим? Люс — і раптом гангстери. Ну, гаразд, зрештою вам видніше: я ризикую грошима, ви — своєю репутацією. Проспект ви захопили?

— Що? — не зрозумів Люс. — Який проспект?

— Сухою мовою моєї професії проспект означає докладний опис того предмета, який ви збираєтесь запропонувати покупцеві.

— Я не вмію писати проспекти.

— Дорогий Люс, я не зможу розпочати діло, не маючи перед собою предмета, нічого про нього не знаючи. Коли ви купуєте автомобіль, то сідаєте за кермо й пробуєте, чи зручна для вас нова модель. Чому ви хочете поставити мене в становище людини, яка змушена купувати кота в мішку? Гаразд, ви не вмієте писати проспекти — з цим я можу погодитись, це теж мистецтво свого роду. Але ви можете розповісти під диктофон чи моєму стенографістові про те, що відбуватиметься у вашому новому фільмі? Глава банди — старий чи молодий? Що вони роблять — маріхуана, сексуальні анормальності, кіднепінг? Про це ж ви можете розповісти, мені й моєму стенографістові. Чи не так?

«Брехати йому? — подумав Люс. — Не можна цього робити. У мене мають бути чисті руки. Потім це зможуть повернути проти мене. Ні. Брехати я не стану. Або — або».