– Інгрід завжди мені допомагала. Завжди. Але сама так нечасто мене потребувала. Допоки не захворіла. Часом мені здавалося, що її хвороба була мало не благословенням.

Харрі здригнувся.

– Тобто можливістю хоч якось віддячити, розумієш? І я старався. Я виконував усе, про що вона просила. – Улав пильно поглянув на сина. – Усе, Харрі, майже все.

Харрі хитнув головою.

Батько вів далі. Про Сестреня й Харрі, про те, якою розумницею росла Сестреня. І яка у Харрі була неймовірна сила волі. Як він боявся темряви, але нікому не хотів у тому зізнаватися, тож коли вони з матір’ю часом підходили до його дверей, то чули, як він або плаче, або лається на невидимих почвар. Але зайти до кімнати й втішити його батьки не могли. Адже тоді б він розлютився й вимагав, щоб вони йшли геть.

– Ти, Харрі, завжди гадав, що боротися з почварами треба лише самотужки.

Улав Холе вкотре переповів історію про те, що син ні слова не промовив, аж допоки йому не виповнилося майже п’ять років. Але коли одного дня він забалакав, слова наче самохіть полилися з нього. Розлогі, серйозні, з дорослими висловами. Вони з матір’ю гадки не мали, де він їх навчився.

– Але Сестреня має рацію, – усміхнувся батько. – Ти знову здитинився. І вже майже зовсім не розмовляєш.

– М-м-м. Ти хочеш, щоб я говорив?

Батько захитав головою:

– Ти вже краще слухай. Але на сьогодні досить. Провідай мене якось іще.

Харрі, потиснувши ліву батькову руку своєю правицею, підвівся.

– Ти не проти, якщо я поживу в Уппсалі кілька днів?

– Удячний, що ти сам запропонував. Я не хотів обтяжувати тебе, але за помешканням потрібно наглядати.

Харрі вирішив не казати, що у його власному помешканні ось-ось відключать електрику.

Батько задзеленчав у дзвоник, зайшла усміхнена медсестра, звернулася до Улава на ім’я, безневинно кокетуючи з ним. Харрі зауважив, як батько понизив голос, пояснюючи, що Харрі треба взяти ключі від будинку у валізі, зауважив, як лежачий хворий старий намагається розпушити перед жінкою пір’я. І чомусь ці намагання не видавались жалюгідними, ніби саме так і має бути.

Замість прощання батько повторив:

– Усе, про що вона просила. – І прошепотів: – Окрім одного.

Поки медсестра вела Харрі до кімнати, де зберігали речі пацієнтів, вона сказала, що з ним бажає поговорити лікар. Знайшовши ключі у валізі, Харрі постукав у двері, які показала йому медсестра.

Лікар кивнув на стілець, пропонуючи сісти. А сам відхилився на спинку крісла, склавши долоні дашком.

– Добре, що ви повернулися додому. Ми шукали вас.

– Знаю.

– Рак поширився.

Харрі кивнув. Хтось колись казав, що розростання – це найперша ознака ракових клітин.

Лікар пильно, ніби вивчаючи його, подивився на Харрі, наче розмірковував, чи варто продовжувати.

– Гаразд, – мовив Харрі.

– Себто?

– Я готовий почути все.

– Нині ми вже зазвичай не кажемо, скільки лишилось нашому пацієнтові. Трапляються медичні помилки, та й загалом знати це дуже важко. Але за теперішніх обставин, гадаю, вам варто знати, що він уже пережив те, що йому відведено.

Харрі кивнув головою. Визирнув у вікно. Туман унизу досі був щільний.

– Маєте мобільний, щоб ми могли знайти вас, коли щось трапиться?

Харрі похитав головою. Унизу, з туману, почулася сирена. Чи йому вчувається?

– Може, хоч скажете, хто б вам міг повідомити?

Харрі знову похитав головою.

– Не турбуйтеся. Я телефонуватиму й щодня навідуватиму його. Гаразд?

Лікар кивнув і глянув услід Харрі, коли той зірвався з місця й кинувся до виходу.

Коли Харрі дістався до Фрогнер-парку, вже була дев’ята. Власне паркова територія – півтисячі квадратних кілометрів, але басейн займає лише незначну частину парку й обнесений парканом, тому поліції неважко було відгородити місце злочину. Вони лише обнесли стрічкою паркан і всадили поліцейського біля входу, де зазвичай продають квитки у басейн. Зграя стерв’ятників, кримінальних репортерів, уже злетілася й клекотала біля воріт, жадаючи лише одного: поглянути на тіло. Депутат стортингу, як не крути, тож громадськість має право побачити такий знаний труп. У «Кафепікені» Харрі взяв чашечку «американо». Столики у них стояли на вулиці упродовж лютого, тож Харрі, вмостившись, запалив цигарку й став роздивлятися натовп біля входу в басейн.

На стілець поряд опустився якийсь добродій.

– Невже Харрі Холе власною персоною? Де ж це ви пропали?

Харрі звів очі. Рогер Єндем, кримінальний репортер з «Афтенпостен», теж запалив цигарку й махнув рукою у бік Фрогнер-парку:

– Нарешті Маріт Ульсен отримала бажане. До восьмої вечора вона стане зіркою. Повіситися на вишці для стрибків у парку Фрогнер. Good career move33. – Він обернувся до Харрі й скривився. – А що з вашою вилицею? Маєте кепський вигляд.

Харрі нічого не відповів. Сьорбав каву, не збираючись порушувати ніякову паузу. Сподівався, на жаль, марно, що журналіст второпає: його товариство небажане. З туману над їхніми головами почулося ляскання – звук гвинта гелікоптера. Рогер Єндем, примружившись, поглянув угору.

– Певно, з «Верденс ганг»34. Цілком у їхньому стилі – винайняти гвинтокрил. Сподіваюсь, туман не розвіється.

– Отже… Отже, краще хай фотографій ніхто не побачить, аніж їх зробить «Верденс ганг»?

– Певна річ! А хіба ви вже щось знаєте?

– Та, без сумніву, менше, ніж ви, – відповів Харрі. – Тіло знайшов один з нічних вартових і відразу зателефонував у поліцію. А ви що знаєте?

– Голову цілком відірвано. Скидається на те, що жінка стрибнула з самої верхівки з мотузкою навколо шиї. Оскільки ж була не худенька… Вагова категорія – десь близько ста п’ятдесяти кіло. На паркані знайшли нитки, ймовірно, з її спортивного костюма. Вважають, що саме у тому місці вона проникла у парк. Інших доказів не знайшли, тому гадають, що вона була сама.

Харрі зробив глибоку затяжку. Голову повністю відірвано. От уже ці журналісти. Говорять достоту, як пишуть: «зворотною логікою», починаючи з найгарячішого.

– То що, це трапилось уночі? – закинув гачка Харрі.

– Чи вчора увечері. За словами чоловіка, Маріт Ульсен за п’ятнадцять десята пішла з дому на пробіжку. Як зазвичай.

– Пізнувато бігати підтюпцем.

– Як видається, вона бігала саме у цей час. Воліла бути сама у парку.

– М-м-м…

– До речі, я намагався знайти вартового, який її знайшов.

– Навіщо?

Єндем здивовано глянув на Харрі:

– Щоб отримати інформацію з перших рук, певна річ.

– Авжеж, – кивнув Харрі й знову зробив затяжку.

– Але він, здається, від усіх сховався, немає його ані тут, ані вдома. Мабуть, досі приголомшений, бідолаха.

– Та ну? Він же не вперше знаходить труп у басейні. Це, певно, керівники розслідування постаралися, щоб він не потрапив у ваші пазурі.

– Не вперше? Ви про що?

Харрі знизав плечима.

– Мене сюди вже кілька разів викликали. Через хлопчаків, котрі якось залізли у парк поночі. Раз трапилось самогубство, другого разу – нещасний випадок. Четверо друзяк поверталися з вечірки додому й захотіли розваг на п’яну голову: подивитися, у кого стане сміливості підійти найближче до краю вишки. Тому, хто ступив на самісінький край, було дев’ятнадцять, а найстарший серед чотирьох був його рідний брат.

– От дідько, – мовив Єндем спроквола.

Харрі зиркнув на годинник, наче поспішав.

– Довгенька, мабуть, була мотузка, – зауважив Єндем. – Враз голову з пліч. Чи ви колись таке чули?

– Том Кетчум, – одказав Харрі, залпом допив каву і підвівся.

– Кетчуп?

– Кетчум. З банди «Hole in the Wall». Повісили у Нью-Мексико у 1901-му. Звичайнісінька шибениця, лише мотузка задовга була.

– О! І наскільки довга?

– Трохи довша двох метрів.

– Всього-на-всього? Мабуть, огрядний був чолов’яга?

– Аж ніяк. Це я до того, як просто, виявляється, втратити голову, правда?