– Стрибай.

Вона зауважила, який гарний парк, навіть зараз, узимку. Їй захотілося, щоб годинник у віддаленому кінці басейну цокав і вона мала змогу побачити секунди життя, які їй пощастило щойно вкрасти.

– Стрибай, – повторив голос. Мабуть, він зняв маску, бо голос змінився, й вона впізнала його. Вона озирнулася й приголомшено витріщилася на чоловіка. Й відчула удар ногою у спину. Вона закричала. Більше не відчувала підґрунтя під ногами, бо на якусь мить стала невагомою. Але земля притягувала до себе, тіло прискорювало падіння, й Маріт встигла зауважити, як стрімко наближаються біло-сині фарфорові кахлі басейну, ще мить – і вона розчерепить об них голову.

На висоті трьох метрів над дном басейну мотузка, обмотана навколо шиї Маріт Ульсен, напнулася. Це була старовинна мотузка, зв’язана з лика липи та в’яза, такі не розтягуються. Огрядне тіло Маріт Ульсен не уповільнило падіння й, відокремившись від голови, глухо вдарилось об дно басейну для стрибків у воду. А голова та шия лишились на мотузці. Крові було небагато. Потім голова вислизнула з петлі, впала на синій спортивний костюм Маріт Ульсен і зі стукотом покотилася по кахлях.

А затим у басейні знову запала тиша.

Була третя година ночі, коли Харрі полишив спроби заснути й підвівся з ліжка. Він відкрив кран на кухні й, підставивши склянку під воду, тримав її, допоки вода почала переливатися через вінця, збігаючи по зап’ястку. Вилиця боліла. Він не зводив очей з двох світлин, приліплених над столом.

На одній світлині з неохайними смужками від згину була Ракель у блакитній літній сукні. Утім, судячи з осіннього листя, фото було знято не влітку. Чорне волосся спадало на оголені плечі. Вона ніби шукала когось поглядом за об’єктивом, можливо, фотографа. Може, це він її знімав? Дивно, що він не пригадує.

На іншому знімку був Олег. Харрі знімав його на мобільний телефон у «Валле Говін»32, під час тренування ковзанярів минулої зими. Олег тоді був зовсім тендітною дитиною, але якби він продовжив тренування, то незабаром його червона трикотажна форма сиділа б на ньому як улита. Що він нині робить? Де він узагалі? Чи спромоглася Ракель створити для нього затишок там, де вони зараз, домівку, де вони почуватимуться більш безпечно, ніж тут, в Осло? Чи увійшли у їхнє життя якісь нові люди? Чи він досі, втомившись або забувшись, часом називає його татом?

Харрі закрив кран. Коліно вперлося у дверцята під мийкою. За ними пошепки манив «Джим Бім».

Харрі нап’яв штани та сорочку, зайшов у вітальню й увімкнув «Kind of Вlue» Майлза Девіса. Це був оригінальний запис, ще без обробки, обладнання звукозапису у студії трохи відставало, тож запис лунав з ледь помітним відтінком нереальності.

Харрі трохи послухав, потім додав гучності, щоб заглушити шепіт з кухні. Заплющив очі.

КРИПОС. Бельман.

Він ніколи не чув цього імені. Певна річ, він міг зателефонувати й розпитати Хагена, але йому не стало сил. Бо здогадувався, яка буде відповідь. Нехай усе буде, як є.

Харрі дослухав до останнього запису «Flamenco Sketches» й здався. Підвівшись, вийшов з вітальні у коридор. У коридорі звернув ліворуч, сунув ноги у черевики «Докмартенс» і вийшов на вулицю. Він знайшов течку під драним сміттєвим пакетом. Обкладинку суціль вкривало щось схоже на гороховий суп.

Харрі вмостився у зручне зелене крісло з підголівником і, тремтячи від холоду, взявся читати.

Першу жінку звали Боргні Стем-Мюре, мала тридцять три роки, родом з Левангера. Самотня, бездітна, мешкала у районі Сагене в Осло. Працювала стилістом, мала широке коло знайомих, здебільшого серед перукарів, фотографів та журналістів з видань, що пишуть про моду. Часто бувала у ресторанах, і не лише наймодніших. Поза тим, полюбляла гуляти за містом – пішки й на лижах.

«Все одно вона в чомусь лишалась дівчиною з Левангера» – так було написано у звіті після допиту її колег. Харрі спало на думку, що, певно, це думка тих з її колег, котрі, як гадали, спромоглися витравити у собі все, що виказувало їхню власну провінційність.

«Ми всі любили її, вона була однією з небагатьох фахівців у цій справі».

«Це незбагненно. Хто міг надумати її убити?»

«Вона була надто покірливою. Тож рано чи пізно всі чоловіки, які припали їй до смаку, користувалися цим. Вона перетворювалась для них на забавку. Простіше сказати, вона високо замірювалась».

Харрі глянув на світлину. Єдину, на якій вона ще була жива. Білявка, а може, фарбована. Гарненька, але не красуня. Звичайна, стандартна, зодягнена в екстравагантну камуфляжну куртку та кашкета. Екстравагантність і покірність – хіба це поєднується між собою?

Вона була у музичній кав’ярні «Моно», де влаштували невеличку вечірку з нагоди презентації чергового номера журналу мод «Шенес». Це було між сьомою та восьмою вечора, Боргні сказала подрузі, що збирається додому, адже треба підготуватися до завтрашньої фотосесії, учасники якої, за задумом фотографа, мусять бути вдягнені у стилі «жебрак зустрічає панка, як це було у вісімдесятих».

Вона мала б, як зазвичай, дістатися до найближчої стоянки таксі, але ніхто із таксистів, що були у той момент поблизу (комп’ютерна роздруківка із «Норгес-таксі» та «Осло-таксі» додається), котрим показували її фото, не бачив Боргні Стем-Мюре й не возив пасажирів у Сагене. Коротше кажучи, після того, як вона покинула «Моно», її ніхто не бачив. Допоки двоє каменярів-поляків не прийшли на роботу й не зауважили, що замок на дверях, які ведуть у льох, спиляно, й не увійшли всередину. Боргні лежала долі у неприродному положенні, цілком одягнена.

Харрі поглянув на світлину. Та ж сама камуфляжна куртка. Обличчя мало такий вигляд, ніби на нього наклали білий грим. Спалах фотоапарата різко висвітив стіни льоху. Екстравагантна фотосесія.

Судовий лікар упевнено заявив, що смерть настала між 22:00 та 23:00. У крові знайшли залишки речовини, яка зветься кетаномін, сильного анестетика, що діє миттєво, навіть коли колоти внутрішньом’язово. Але безпосередня причина смерті у тому, що покійна захлинулася кров’ю, що ринула з ран у роті. Саме з цього починалося найнеймовірніше. У роті судовий лікар знайшов двадцять чотири колоті рани, які розташовувались симетрично і, якщо не враховувати тих, що наскрізь прошивали обличчя, всі були однаковісінькі углиб – по сім сантиметрів. Жодних припущень про вид зброї чи інструменту, яким наносились поранення, поліція не мала. Вони просто такого ще ніколи не бачили. Судово-медичних доказів теж жодних: ані відбитків пальців, ані ДНК, навіть відбитків черевиків чи чобіт не було, позаяк бетонну долівку напередодні ретельно вимили, збираючись укладати там долівку із системою підігріву. У звіті Кіма Еріка Локкера, криміналіста, який, імовірно, з’явився у поліції вже після того, як Харрі покинув службу, лежала світлина двох чорно-сірих камінців, які знайшли на долівці льоху і які не скидалися на гравій біля місця злочину. Локкер зауважував, що дрібне каміння часто намертво застрягає у товстій підошві, коли ходити твердою поверхнею, як-от долівка у цьому льосі. Крім того, чоловік зазначав, що камінці досить незвичайні, тож якщо під час розслідування десь вигулькнуть такі самі, наприклад, на якійсь гравійній стежині, то, можливо, вони саме звідти. Після підпису й дати до звіту було вкладено додаток: на внутрішньому боці двох корінних зубів знайдено ледь помітні залишки заліза та колтану.

Харрі вже знав, що буде далі. Він продовжив читання.

Другу дівчину звали Шарлотта Лолле. Батько – француз, мати – норвежка. Мешкала у Ламберсетері в Осло. Двадцять дев’ять років. Юристка за освітою. Мешкала сама, хоча у неї був хлопець, такий собі Ерік Фокстад – поза підозрою, адже він саме був на семінарі геологів у Єллоустонському національному парку у Вайомінгу, що у США. Вони з Шарлоттою мали поїхати разом, але вона саме розв’язувала серйозний майновий спір з нерухомістю й вирішила лишитися в місті.