– У Державну лікарню?

– Принаймні їдьте тим напрямком, – відповів Харрі, пильно вдивляючись у люстерко, поки вони повертали на Стенберггате й підіймалися далі по Уллеволсвейєн. Він нічого не побачив. І це, можливо, є свідченням одного з двох. Або це – добре знайома параноя. Або той, хто за ним слідкував, – професіонал.

Проминаючи Західно-Акерську церкву та Уллеволську лікарню, він, про всяк випадок, поглядав у люстерко. У жодному разі не можна приводити їх за собою туди, де він був найбільш уразливий. Туди, куди вони завжди намагаються дістатися. До твоєї родини.

Найбільша у країні лікарня нависала над цілим містом. Харрі розплатився з таксистом, а той, подякувавши за чайові, знову зробив трюк із задніми дверцятами.

Перед Харрі здіймалися фасади лікарняних корпусів, видавалось, ніби низькі хмари повзуть просто над їхніми дахами.

Він глибоко вдихнув.

Улав Холе так безпорадно й привітно посміхався з лікарняного ліжка, що у Харрі защеміло серце.

– Я був у Гонконзі, – відповів він. – Мусив поміркувати.

– Вийшло?

Харрі знизав плечима.

– Що кажуть лікарі?

– Та майже нічого не кажуть. Навряд чи це свідчить про щось добре, але я усвідомлюю, що мені так навіть краще. Ти ж знаєш, що у нашій родині ніхто не міг похвастатися здатністю приймати дійсність, як вона є.

Цікаво, чи заговорять вони про матір? Харрі сподівався, що не заговорять.

– Маєш роботу?

Харрі похитав головою. Сиве батькове волосся так гарно спадало на чоло, що Харрі подумав: мабуть, то не його волосся, певно, видали у лікарні разом з піжамою та капцями.

– Нічого?

– Мені запропонували читати лекції у Поліцейській академії.

Це було майже правдою. Хаген дійсно запропонував таке після справи Сніговика, ніби щось на кшталт відпустки.

– Навчатимеш? – Батько усміхнувся, тихо й обережно, наче боявся розлетітися на друзки від гучного сміху. – Я гадав, один із твоїх принципів – ніколи не робити те, що робив я.

– Ніколи не було такого.

– Гаразд, ти завжди чинив на свій розсуд. Усі ці поліцейські витребеньки. Отже, добре, що ти не наробив того, що накоїв я. Бо ж знаєш, я не найліпший приклад для наслідування. Адже відколи померла твоя мама…

Харрі просидів у білій лікарняній палаті щонайбільше двадцять хвилин, але вже відчайдушно прагнув утекти звідти.

– Після смерті мами мені ніяк не вдавалося повернути все до того, як було раніше. Я поринув у себе, неохоче спілкувався з іншими людьми. Мені здавалося, що коли я залишусь на самоті, то ми з нею станемо ближчими. Але я помилявся, Харрі. – Батько святобливо усміхнувся. – Я знаю, що втрата Ракель була надто важкою, але тобі не слід чинити, як я. Не варто критися, Харрі. Ти не повинен замикати двері й викидати ключа.

Харрі глянув на свої руки й, кивнувши, відчув, як усе тіло проймає морозом. Треба конче чимось зарадити, не одним, то іншим.

У палату увійшов медбрат, назвався Олтманом, піднявши шприца й трохи шепелявлячи, сказав, що має зробити Улаву укол, щоб батько краще спав. Харрі кортіло спитати, чи не дасть він і йому.

Батько повернувся на бік, шкіра на обличчі обвисла, тепер він виглядав куди старішим, аніж коли лежав голічерева. Він глянув на Харрі важким діткливим поглядом.

Харрі так рвучко скочив на ноги, що ніжки стільця заскреготіли об підлогу.

– Ти куди? – пробурмотів батько.

– Палити хочу, – відповів Харрі. – Зараз повернуся.

Харрі став на низький бордюр, звідки міг добре бачити стоянку, й запалив «Кемел». На тому боці шосе виднівся кампус Бліндерн і будівлі університету, де вчився батько. Побутує думка, що сини – це тією чи іншою мірою перелицьовані варіанти своїх батьків, що відчуття інакшості – лише ілюзія, що ти все одно повертаєшся, що голос крові не просто сильніший за волю – він і є воля. Харрі завжди здавалося, що він особисто спростовує це правило. Але чому ж тоді, коли дивився на кістляве батькове обличчя на подушці, йому здавалося, що він бачить себе у дзеркалі? А його голос видавався власним голосом? Чути його думки, слова… ніби свердло у дантиста, яке непомильно й рішуче знаходить нерв Харрі. Адже Харрі – його копія. Дідько! Харрі знайшов поглядом на парковці білу «короллу».

Завжди цей білий колір, найбезликіший з усіх. Колір «королли» перед «Шрьодером», обличчя чоловіка за кермом, те ж саме обличчя, яке десь добу тому витріщалося на нього своїми розкосими очима.

Харрі викинув цигарку й кинувся усередину лікарняної будівлі. Опинившись у коридорі, що вів до батькової палати, він уповільнив крок. Повернув туди, де коридор ставав ширшим, утворюючи хол для відвідувачів. Удав, ніби шукає щось у купі газет на столі, а насправді боковим зором оглядав усіх, хто сидів у холі.

Той чоловік сховався за номером «Ліберала».

Харрі узяв номер щотижневого журналу «Се о хьор», на якому була зображена Лене Галтунг та її наречений, і вийшов геть.

Улав Холе лежав, заплющивши очі. Харрі приклав вухо до губ. Дихання було ледве чутне, але відчувалося на щоці.

Харрі, сидячи на стільці біля ліжка, дивився на батька, а в голові у нього снували уривки спогадів з дитинства – у довільному порядку й ніяк не пов’язані між собою, якщо не зважати на те, що всі вони збереглися у його пам’яті.

Потім, поставивши стілець біля дверей, він ледь прочинив їх і став чекати.

За півгодини Харрі зауважив, що той чоловік вийшов з холу й пішов коридором. Це був приземкуватий, коренастий чолов’яга з дуже кривими ногами: здавалося, ніби він ніс надувний матрац між коліньми. Перш ніж зайти у двері з позначкою, зрозумілою для всіх чоловіків, він підтягнув ременя. Ніби на ньому висіло щось важке.

Харрі підвівся й пішов слідом.

Зупинився перед туалетом і зітхнув. Як давно це було. Потім штовхнув двері й прослизнув досередини.

Туалет, як і власне вся Державна лікарня, був чистий, чепурненький, новий і досить просторий. Уздовж однієї стіни вишикувалось шість кабінок, що зачинялися, всі були вільні. У торцевій стіні – чотири умивальники, а напроти кабінок – чотири порцелянові пісуари на рівні стегон. Чоловік стояв біля одного з них, повернувшись до Харрі спиною. Над його головою по стіні проходила водопровідна труба, на вигляд міцна. Харрі витягнув пістолет і наручники. За міжнародним етикетом чоловікам дивитися одне на одного у туалеті заборонено. За такий погляд, хай і випадковий, можуть уколошкати. Отож незнайомець не озирнувся, щоб глянути на Харрі. Навіть коли Харрі дуже обережно зачинив вхідні двері на защіпку, навіть коли тихо підійшов, коли приклав пістолета до жирної складки у місці, де загривок переходить у шию, і прошепотів те, що, за словами одного з колег, кожен поліцейський має право вимовити хоч раз упродовж служби:

– Freeze23.

Незнайомець підкорився. Харрі зауважив, що начисто поголена складка вкрилася гусячою шкірою.

– Hands up24.

Чоловік підвів над головою короткі дужі руки. Харрі нахилився до нього. Й тієї ж миті зрозумів, що скоїв дурницю. Незнайомець, як виявилось, мав миттєву реакцію. Під час тренувань, відпрацьовуючи прийоми рукопашного бою, Харрі засвоїв, що вміти приймати удар так само важливо, як і вміти завдавати його. Треба розслабити м’язи, вчасно зрозумівши, що удар неминучий і треба його пом’якшити. Тож коли незнайомець вивернувся, піднявши коліно догори, гнучко, наче танцівниця, Харрі точнісінько наслідував його рух. Він майже спромігся відсунутись у тому напрямку, куди було завдано удару. Але чоловік все одно дістав його у стегно. Харрі втратив рівновагу й, упавши, перекотився на спину по гладенькій долівці, встеленій кахлем, туди, де вже був поза межею досяжності. Так і лежав, затим зітхнув, подивився на стелю й добув з кишені пачку з цигарками. Встромив у рот цигарку.

– Speedcuffing25, – сказав він. – Я навчився цього на курсах ФБР у Чикаго. Кабріні-Грін – справжнісінька нічліжка. Коли ти білий, то вечорами геть не маєш ніякого заняття, адже скрізь нападуть і пограбують, не встигнеш ступити ногою за поріг. Отож я сидів удома й відпрацьовував дві речі: швидко заряджати й розряджати службовий пістолет та заклацувати наручники на ніжці столу.