Кілька хвилин панувала тиша, бо наглядач ходив по грубому килиму, простеленому в коридорі, щоб не чути було кроків. Раптом Грубер пригадав, що він залишив пантофлі за дверима, забувши про них у хвилину сполоху. Аж змок комір сорочки від холодного поту. Пропало все. Безперечно, наглядач помітить пантофлі, хоч вони й стоять у куточку в сутіні… А може, не помітить? Він все ж сонний. Сонна людина неуважна… Надія боролася з розпачем. Бігли божевільні хвилини в мертвій тиші, яку, на щастя, сьогодні ще не порушували зойки хворих.
Аж ось напруженим вухом Грубер почув, як зарипів стілець. Наглядач знову сів. І зараз же Грубер опинився за дверима. На цей раз він не мав терпіння довго чекати. Щохвилини могли початися зойки хворих. Тоді б наглядач навряд чи задрімав.
Ледве голова наглядача похилилася на груди, як Грубер, стрибнувши на килим, миттю нечутно перелетів до дверей і кинувся в сутінки передпокою. Тут він спинився. Де вихід у сад — праворуч чи ліворуч? Хвилювання забило памороки. Приклавши руки до серця, що виривалося з грудей, Грубер намагався впорядкувати свої думки. Так! Двері до саду, безперечно, праворуч, бо, як його привели, ліворуч були оці двері до коридора… Безперечно, так. Грубер робив останнє напруження пам'яті, як раптом за його спиною ніби розітнувся постріл гармати і з дзвоном забрязкотіло розбите скло. Приголомшений Грубер не відразу зрозумів, що це з силою зачинилися за ним двері.
«Квартирка! Протяг!» блискавкою майнула в голові думка.
Хапаючись, Грубер, замість праворуч, кинувся ліворуч, де були двері не в сад, а до кімнати чергової сестри. Двері були незамкнені. Грубер кинувся в ці двері, обачно причинив їх за собою й сперся спиною, переборюючи новий припадок хвилювання. В цю мить у коридорі розітнулися зойки хворих, очевидно, розбуджених стуком дверей та дзвоном розбитого скла. І тої ж миті Грубер почув, як недалеко від нього заскрипів пружинний матрац ліжка. Не встиг він, зовсім спантеличений, розміркувати, що це значило, як раптом спалахнула електрика, і він побачив спину сестри в білому халаті. Мить — вона повернулася б до нього, й тоді — все пропало. Та, на щастя втікача, сестра нахилилася до столика, де лежав її годинник, подивитися, котра година. Цього було Груберові досить, щоб забитися в куток за шафу біля дверей.
Сестра вийшла з кімнати, лишивши двері відчиненими.
— Що це? — почув Грубер її голос.
Очевидно, вона питала наглядача про розбите скло дверей.
— Нічого не розумію. Видно, протяг. Але ж звідки? — відповіла стривожена зі сну людина.
— Ходім подивимося, — зазвучав спокійний голос сестри.
«Вони зараз побачать відчинені двері моєї камери і виявлять, що я втік», подумав Грубер.
Треба було, не гаючи ані хвилини, тікати через передпокій в сад. Але Грубер не належав до тих, що швидко орієнтуються в такий момент. Його думка звикла до спокійних рухів під час дослідницької роботи, а не до таких стрибків, які потрібні були зараз.
«Добре було б загасити електрику в передпокої і тоді тікати», міркував він, визираючи з дверей, ще не отямившись від того, що опинився замість прихожої в кімнаті сестри.
Він уже простягнув руку до вимикача біля дверей, але мусив сховатися назад у кімнату.
— Він, безперечно, втік до саду, — голосно сказала сестра, заходячи до передпокою, — треба зараз же всіх підняти на ноги і знайти його. З саду він нікуди не втече.
І вона вийшла в прихожу. Наглядач розгублено потюпав за нею…
Грубер завмер у своєму захистку за шафою. Що ж буде далі? Тепер до саду не можна тікати. Там уже. чути було стривожені голоси. З коридора лунає дикий концерт божевільних… Вернутися до своєї камери, чи що? Нізащо. Тепер уже немає відступу. Після спроби втекти його так стерегтимуть, що годі надіятись на волю… Треба тікати зараз, за всяку ціну. Але ж як?
Думки закружляли в голові, шукаючи виходу. Бігли божевільні хвилини. Лунав невгамовний дикий концерт хворих…
Стоп! Але ж не може бути, щоб коридор біля камер хворих мав тільки один вихід, до саду. А де кабінет лікаря, де прийомна? Грубер згадав, що будинок лікарні одним крилом виходить до саду, а другим, напевне, на вулицю або в сусідній двір. Якби добитися до такої кімнати, звідки вікна на вулицю…
Назустріч долинав хаос диких звуків. Моторошно ставало від цього пекельного хору. Перемагаючи себе, Грубер швидко пішов коридором…
Двері, двері… Всі однакові. Мабуть, до камер. Безперечно. Бо з-за них рвуться зойки, вереск, стогін… Аж ось другий край коридора. Тут трохи тихіше. Тут повинен бути кабінет лікаря та інші службові приміщення… Так, тут вони. Оці, певне, двері.
Двері піддалися. Одчинені… Швидше! Бо в передпокої гомін. Люди вертаються до коридора…
В кімнаті, до якої вскочив Грубер, ласкава тиша й спокійне світло ліхтаря з вулиці. Це, напевне, кабінет лікаря. Та байдуже що. Головне — велике вікно. Воно на вулицю… Пам'ятаючи про дзвін розбитого скла в коридорі, Грубер надзвичайно обережно відчиняє вікно. Мить — і він уже на вулиці. Тепер він, не тямлячи себе, біжить уздовж садового муру. Лише пробігши п'ятдесят кроків, розуміє, що він напівсвідомо простує до того кутка саду, де тополя і де на нього, напевне, чекає з одягом Гретхен.
Він уповільнює ходу і важко посувається вперед, пильно вдивляючись у сутінки, готовий перейти на другий бік вулиці, як зустрінеться прохожий. Надворі осіння сльота і мжичка. Холодно. Босі ноги дубіють, і гидко ступати в крижану грязюку.
— Фріц! — долітає до нього придушений вигук.
Він упізнає голос нареченої й тої ж миті втрачає свідомість. Нерви й серце не витримали всіх цих хвилювань…
У ЗАПОВІТНИЙ КРАЙ
Грубер розплющив очі й бачить, як за вікном падає великими пластівцями сніг, певне, перший сніг. І надворі, мабуть, не дуже холодно, бо шибки вікна не гаптовані морозом. Вони ще чисті, тільки знизу повиростали на них срібні ялинки.
«От і зима прийшла», думає Грубер, стежачи, як падає сніг. І раптом: «А де ж це я?»
Він здивовано озирається: селянська хата, він лежить під периною на високому ліжку, в каміні сичать сируваті дрова.
Грубер хоче підвестись, але це йому не вдається. Голова безсило падає на подушку. Покликати треба, щоб допомогли, але кого? Де він?
Він голосно кашляє, щоб його почули в сусідній кімнаті. Там хтось є. Він чує брязкіт посуду. Відчиняються двері, й на порозі Гретхен. Вона кидається до Грубера з радісним вигуком:
— Мій любий! Нарешті ти отямився.
Грубер хоче повернутися до неї, але тіло не слухається.
— Тихо, тихо! Лежи тихо, — перелякано каже Гретхен, помітивши його рух, і сідає коло нього на ліжко, ласкаво зазираючи йому в очі.
— Що зі мною й де я? — питає Грубер і не впізнає свого голосу, такий він кволий.
— Ти дуже хворий, — каже ніжно Гретхен, нахиляючись до нього й милуючи рукою його голову, — ти страшенно застудився в ту ніч. Крім того, каже лікар, у тебе нервовий припадок. Уже більше як тиждень ти непритомний.
Грубер не розуміє, яку ніч згадує Гретхен. Він розпитує про це в неї і, ніби казку, чує про свій винахід, про завод Зіммеля й про лікарню для божевільних…
— Тобі не можна так багато розмовляти, — схоплюється Гретхен. — Я тобі дам зараз молока і спи: так наказав лікар.
Грубер не заперечував. Він був надто кволий і вже дуже втомився. Другого дня він дізнався, що тієї ж ночі, як він утік, Гретхен повезла його з допомогою старого Клейнмюнцлі до своєї тітки в гори. Він тоді вже був, певне, хворий, бо очі в нього були якісь чудні й говорив він нісенітниці. Гретхен навіть боялася, чи не божевільний він. Термометр пояснив, у чому справа.
Тітка Маргаритина, проста селянка, бездітна вдова, не зрозуміла гаразд, від кого ховається Грубер і що з ним таке. Однак добре серце старої та золотий годинник, подарований Маргаритою, поклали край будь-яким ваганням, і молодята дістали в неї притулок.
