Місяць знав, що таємниця в них була одна — правда, розкраяна навпіл.

Як швидко гояться рани? У дитинстві швидко. Тут боліло, а за день-два, диви, і сліду не лишилося. Леся позирала на свої пальчики й таємничо всміхалася. Вона чекала. Уже точно й пригадати не могла, як і коли забрела в русяву голівку ця думка, проте дівчинка жила нею. От і тепер підперла голову забинтованими долоньками й зітхнула печально. Швидше б. Якби могла, то порозв’язувала б ті бинти й обпеченими пальчиками… Спробувала б…

Рипнули вхідні двері. Дівча крутнулося на стільці й відірвало погляд від вікна. На порозі сонячно всміхалася тітка Дуся. Це ж треба, Леся так замріялася, що й не помітила, як та пройшла. Ой, а гостя за спиною ховає щось. Невже? Дівчинка радісно підхопилася, підбігла й в очі зазирає. Жінка не втрималася, поцілувала цікаве личко, а потім вийняла з-за спини альбом.

— Та купила, купила. Красивий? Глянь, з якими квіточками!

Дівчинка просяяла й притисла подарунок до грудей.

— Красивий.

— Тобі й бабуся купила б. Ти, мабуть, їй сюрприз хочеш зробити? Що малюватимеш?

Леся наморщила лоба й задумливо схилила голову.

— Я їй щось хороше намалюю… І вам.

Жінка присіла, торкнулася ніжно щоки, забрала неслухняний кучерик із чола й тихо-тихо, щоб навіть стіни не підслухали, прошепотіла:

— Художниця ти моя… Уся в маму.

Дитина здригнулася й беззахисно так подивилася, що тітка замалим не розплакалася. Вона все розуміє. Більше, аніж бабуся. Може, тому Леся саме в неї й попросила придбати фарби, а тепер ще й альбом.

— Сумуєш за мамою?

Дитячі очі злякано стрибнули вбік.

— Сумуєш… Лесю, а що тоді сталося? Не бійся, я нікому-нікому не розкажу. Це буде моя і твоя таємниця.

Дівчинка схилила голову й мовчала. Тітка обійняла тоненькі плечі й притулила до себе.

— Страшно?

Мала кивнула, проте не змогла видушити із себе й звуку. Притихла. Худеньке тіло затремтіло під теплими долонями гості. Тітка Дуся поцілувала гаряче.

— Ну, хороша моя, не треба. Вибач, що розтривожила. Погане вже позаду. Чуєш? Тепер у тебе все буде добре. Заспокойся, рідненька. Ой! Та що ж це я! Забудькувата зробилася. Я ж тобі придбала щось іще, хоч… Може, це зайчик передав? Стрибав собі в справах, мене побачив і попросив, щоб одній сміливій дівчинці подарунок від нього передала. Тримай, — і простягла красиву бляшану банку, а в ній запашні різнокольорові цукерки.

Леся носика сховала в солодкий скарб і задоволено замуркотіла. Хутенько дістала одну й одразу ж тітку пригостила. Жінка всміхнулася:

— Спасибі, сонечко. Що б ми без тебе робили, га?

— Я й бабусі дам.

— Чемна дитина.

Цукерки виявилися такими смачними, що Леся спустошила подарунок за день. Баба Зоя неначе осудливо кивала головою, а сама нишком тішилася з дитячої радості. Вона дедалі більше розуміла, що тепер усмішка для онуки, що ліки цілющі. От і раділа, а дівча розхитувало ніжками й задумливо роздивлялося на порожню банку. На її покришці дивувало око красиве серце. Воно було опукле й таке яскраве, що, здавалося, от-от почне стукотіти. Дівчинка торкнулася рукою, немов хотіла відчути, чи тепле, а потім раптом підскочила й вибігла надвір, довго хлюпалася банкою у відрі з водою, старанно вимиваючи залишки цукру, сушила її проти сонця й врешті сховалася з посудиною у своїй кімнаті — якомога далі від сторонніх очей. Ніхто й не бачив.

Кіт Мурко не в число. Він узагалі відпочивав після обідішнього обходу господарства, от і вмостився на підвіконні Лесиної кімнати. А що? Воліє відпочивати, де йому заманеться, а в чужі справи не лізе. Дівчинка сама на очі потрапила. Схлипувала, от і розбуркала. Спочатку кіт і не збагнув нічого, ще й спросоння. Та й хто б на його місці збагнув, коли мала — дивачка. Цілувала якийсь папірець, забинтованими пальчиками пестила й зітхала. От яка вона після цього? Дивна. А навіщо папірці ховати в порожні банки, він і зовсім не розуміє. А потім… потім що вигадала! Під ліжко шмигонула, як мишеня, їй-богу! Лише босі п’яти стирчать. Шкряботить там. Грається з ним, Мурком, чи що? Таж він із благородних котів, він мишей не ганяє, мов навіжений. З цим до сусідської кішки звертайтеся, а не до нього. Ще чого бракувало!

Та що ж це вона там порпається? Рудий зважувався довго, але таки зістрибнув із підвіконня й неквапом, як годиться королівській особі, пройшов поруч і ніби байдуже всівся коло ліжка, а сам нишком зазирнув під нього. Ого! То дівча дощечку одну видовбало в підлозі! А кажуть, що чемна дівчинка! Він он роздер оббивку дивана ненароком, пазури засвербіли. А його що? Господиня віником гнала аж за обійстя, заледве втік. А ця мала он підлогу зіпсувала. Ех, під ліжком, у самому куточку, господиня й не здогадається. Диви. Опускає туди банку свою, закладає назад. Ти бач, ніби й не чіпав ніхто. Рівнесенька підлога. Ох! Дивна ця дівчинка! Ще й яка дивна! Ось фарби, альбом лишила під ліжком і щаслива вилізла. І це все з хворими пальцями. Нерозумна, та й годі! Тю-тю!

Леся наткнулася на раптового свідка й завмерла. Мурко й не думав поступатися місцем, вижидаючи, що його обійдуть, зате переможно блимав жовтими очицями. Ну що? Упіймалася? Дівча присіло навшпиньки й нахилилося впритул до котячої морди, простягло руку, щоб торкнутися, проте завмерло на півдорозі.

— Коте… хороший.

Мурко відвернув морду, мовляв, його лестощами не підкупиш, проте Леся на те всміхнулася щиро, а потім швидко — кіт навіть оговтатися не встиг — обійняла щосили. Той тріпонувся, нявкнув, хотів був і пазури випустити, однак щось його зупинило в цій дівчинці. Може, серце? Тепле-тепле. Його було добре чути навіть котові. Ну, гаразд. Нехай пообіймається. Звісно, не годиться йому з дівчам обійматися, та чого для сироти не зробиш. Він же, як-не-як, мудрий кіт.

— Хороший.

Кіт завмер. Ну-ну, дарма, Лесю, стараєшся. Мурчати він усе одно не збирається й не буде. Коти слова додержують. Ще й як! Дівчинка всміхнулася, немов підслухала таємні думки вусатого, і палко поцілувала Мурка прямісінько в рожевого носа, а потім і взагалі засміялася дзвінко, відчуваючи, як лоскочуть щічки довгі котячі вуса. Кіт махнув хвостом… і цілком удоволено замуркотів. З людьми не завжди буває так просто.

Бабуся Зоя відігрілася. Не змирилася, ні. Зі смертю сина вона не змириться ніколи: ні за життя, ні після. Не зможе. Але жінка таки потеплішала. Сама не могла збагнути, як це сталося. Серце ж і далі кривавилося чорнотою розпуки, проте щось у ньому змінилося… Прикипіло воно, чи що? Авжеж, прикипіло до чужої, здавалося б, дівчинки. Бо скільки Зоя її знає? Другий місяць пішов, а вже не вирвеш із серця, і будинок без онуки — труна труною, хоч дошками вікна й двері забивай. А з дитиною живе… Очевидно, будинок це також збагнув: спочатку ніби придивлявся до дівчинки пильніше, далі звик, а потім і взагалі визнав за свою. Та й як інакше, коли Леся встигла вивчити в ньому кожну шпарину, кожну розколинку на стелі, кожен вигин стіни. Цікава й допитлива дівчинка зазирала в кожний куток і розганяла своєю появою тіні самотньої старості. Її голос-дзвіночок відлунював одночасно з кількох місць і діставався навіть горища.

Бабця Зоя спершу лякалася й довго сварила онуку, але згодом збагнула: хоч як вона з цим боротиметься, мала все одно забереться в найвищі закапелки, дарма що страшенно боїться висоти. Чого ж тоді туди лізти, як потім колінця тремтять і знімати з драбини треба? А лізе ж усе одно. І вже нагорі почувається напрочуд комфортно. Неначе на неї там чекає хтось близький-близький.

Димар втомлено зморщив цегляне чоло й кивнув сам собі. Авжеж. Добре знає хто. Скільки років стоїть, підпираючи небо, а ще не бачив, щоб дівчинка приручила вітер. Видирається сюди, тулиться спиною до стіни й слухає, як вітер вовтузиться з того боку. Домовляються вони, чи що? А може, відчувають одне одного, га? Дівчинка й вітер. Вона його навіть годує. У вікні краєчок шибки вибито хтозна-коли, то вона прибігає до вікна, забинтовані рученята простягне в дірку, розкриє, а там хлібця крихти. Сама дивиться так зелено-зелено, немов небо перефарбувати в зелене наміряється, і шепоче: