Олена Печорна

Фортеця для серця

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2014

© Сердюк О., 2014

© DepositPhotos.com / cranach2, обкладинка, 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2014

ISBN 978-966-14-8123-6 (TXT)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Печорна О.

П31 Фортеця для серця : роман / Олена Печорна ; передм. Н. Шевченко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. — 368 с.

ISBN 978-966-14-7848-9

Після загибелі батька та зникнення матері маленька Леся Райська опинилася в селі у бабусі, яка була їй не дуже рада. Дівчинка вірила, що колись мама повернеться… Єдиною втіхою самотньої дитини стало малювання — Леся мала неабиякий хист… але ніхто в селі цього не розумів. Уже доросла, Леся залишилася так само нетутешньою для односельців. Вона вміла намалювати сніг, дощ і найзаповітнішу мрію — та не могла стати для них більш зрозумілою. Одне слово — художниця! Та доля веде дівчину тільки їй одній знаними шляхами, і рано чи пізно до Лесі прийде і радість визнання, і справжнє кохання, і сенс життя…

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

Дизайнер обкладинки Маргарита Єфімова

Чи буває боляче небу?

Є книги, які боляче читати. Боляче до щему, до крику. До ледь тамованих ридань і майже невидимих сліз у куточках очей. І здебільшого це — вартісні книги. Справжні. Це не просто складені докупи слова, це дзеркало, у якому відбивається реальність, і водночас — сон, у здійснення якого віриш, мов у казку дитинства, щиро і самовіддано. Ці книги, як скальпель хірурга, ріжуть заради одужання. І їх мало, як і всього істинного. Але вони є.

Одну з таких книг ви зараз тримаєте в руках.

Творчість Олени Печорної нагадує народження нової зірки. Ось він, потужний спалах — і сяйво, чарівне і містичне, від якого несила відвести очей. Так, як пише вона, в українській літературі не пише ніхто. Молоду авторку часто порівнюють з різними відомими сучасними письменниками, що, як на мене, не має жодного сенсу — пані Олена цілком самобутня, її авторський стиль, упізнаваний ще з часів дебютної «Грішниці», якщо й змінився, то лише на краще. І пише вона ніжно про болісні речі. Глянеш на фото авторки — відразу й не скажеш, що ця гарненька жінка може писати так, з надривом, на вищій ноті, не збиваючись, не фальшивлячи… Олену Печорну тільки очі виказують. Трохи втомлені, мудрі й дещо сумні. У людей, які добре пізнали життя, позирк часто буває сумним.

«Фортеця для серця» — це роман-картина. Роман-шедевр, намальований вітром, що кудлатим псом тулиться тобі до ніг. У ньому немає карколомних поворотів сюжету, нереальних красунь чи голлівудських мачо. Навіть місце дії — село Бувальці — точнісінько таке, як тисячі інших сіл по всій Україні. Просто йому пощастило з учителькою малювання.

У «Фортеці для серця» головною героїнею є любов. А головним героєм, напевне, прощення. Ви не знайдете тут однозначних оцінок чи чорно-білих барв. Леся Райська, художниця «з виразними очима кольору зрізаного стебла» уміє малювати все. Під її пензлем оживає зима, вона може викликати сніг і намалювати дощ, і вітер, і найзаповітнішу мрію. Сирота, яку виховала бабуся, вона щедро повертає душевне тепло й піклування всім, хто про неї дбає: бабі Зої, тітці Дусі, своїм подругам, — і не тому, що повинна, — вона просто не може інакше. Її щире серце, як камертон, що звучить від щастя й від біди, чує і добро, і зло і стає еталоном найчистішого звуку саме тоді, коли його зачіпає кохання. Самопожертва Лесі не вимушена, не вимучена — це спосіб її буття. Люби того, хто любить тебе. Скажете, так має бути? Звісно. Але ж нечасто так буває насправді.

За божественний талант дехто вважає Лесю відьмою, та вона на те не зважає. Рятує життя незнайомцю картиною, вичакловує собі Вовка з людськими очима, мріє і страждає, знаходить друзів — і живе. Повнокровним життям, з усією його трагічною красою, із втратами та здобутками, з помилками та відступами. Леся знає, що перманентного щастя не існує. Вона це відчуває, і водночас — вона щаслива зажди. Вона має сім’ю і покликання і не грішить перед Богом, не закопує в землю свій талант у гонитві за грошима. Вона завжди лишається собою. Не руйнуючи, не фальшивлячи, вона створює інший світ — прекрасний і чистий, як вона сама.

Любов, стверджує авторка «Фортеці для серця», це не лише коли голі тіла, а коли й душі — голі. Я не можу з цим не погодитися. Бо насправді таке воно і є, істинне кохання. Без масок і захисних обладунків, без мурів, якими ми оточуємо серце, аби не скніло, аби не обпеклися, аби не плакали… Це так по-людськи і так природно — намагатися уникнути болю. І так само безнадійно, як уникати спроб дихати, навіть якщо навкруги задимлене повітря. Рано чи пізно усе одно доведеться вдихнути на повні груди, і варто знати, що повітря наших почуттів створюємо ми самі. Будемо ненавидіти — доведеться повсякчас дихати отруйними випарами.

Тож давайте навчимося прощати. Це найскладніша наука на світі. Але воно того варте.

І — так, небу буває боляче.

Адже небо живе.

Наталка Шевченко

Присвячую своєму батькові

Штупуну Віктору Семеновичу

Маленька дівчинка сумує за татком,

яким ти вже ніколи не зможеш бути…

Той, хто кохає, бачить серцем, а не очима.

Башар ібн Бурд

Оточіть серце мурами — і воно забуде, що таке любов… або навчиться бачити крізь стіни.

Висока трава

Дівчинка стояла посеред високої трави. З усіх боків її оточували живі стіни. Вони рухались і колихали в собі вітер, а дитині здавалося, що довкола розповзаються гнізда невидимих змій, лишаючи по собі вкрадливий шурхіт і рух. Щоправда, їх було чути при самій землі, тоді як вище й аж до самісінького неба неслося тужливе й протяжне:

— Горечко!!! Господи, прости й помилуй! Синочку мій!..

Дівчинка озирнулася. Виразні очі кольору зрізаного стебла вихлюпнули страх, і той покотився, неначе трав’яні хвилі, у самісіньку гущавину.

— Синочку!!!

Завмерла. Русява голівка лякливо втислася в плечі. Тихо. Не дихай. Тоді дорослі не помітять і не знайдуть. Дівча вкотре озирнулося навсібіч і спробувало втихомирити тремтіння тіла, але воно вперто відмовлялося коритися. Мала втікачка прикипіла поглядом до трави, чекаючи, що ось-ось звідти вигулькне чиясь рука і вхопить її. Нікого. Серце калатає в грудях так гучно, що боляче дихати, а вітер-пустун лащиться до ніг і тріпоче поділ дитячої сукні. Збоку навіть могло видатися, що дівчинка збирається злетіти над трав’яними хащами й полинути невагомою хмаринкою якомога далі звідси. А може, вона того справді хотіла?

— Горе!!!

На сільському обійсті голосила жінка — висока й худа, як жердина. Голосила страшно, припадала до землі, билася об неї головою й набирала повні пригорщі. Чорної, густої. Якби могла, то, мабуть, усипала б ту землю в самісіньке серце, наповнивши його по вінця, аби не відчувати раптової пустки, що засмоктувала цієї миті всенький світ. Молодша сусідка стояла поруч, налякано хрестилася й коли-не-коли кидала швидкий погляд у сад, який розрісся відразу за будинком. Там колихалося море. Високе й зелене, воно ховало в собі дівчинку. Вона була мала, лише п’ять рочків, тому пірнула в траву з головою, годі й розгледіти.

— Матвіївно, цитьте!.. Дівча налякали, забігло он, і не знайдеш.

Жінка підвела обличчя, зчорніле чи то від раптової біди, чи від землі, обпекла поглядом і прохрипіла:

— А бодай вона зслизла, як мати її непутяща!

Сусідка тріпонулася й аж заклякла. Тільки кліпала вигорілими віями, мов теля перед забоєм.

— Та… що це ти? Як… це ти? Матвіївно, Бога побійся! То ж дитина.

Господиня захиталася, обхопивши розпатлану голову брудними руками.

— Її утроба. Її. Нечестивиці. Плоть від плоті. Ні крихти ж Михайла мого, ні рисочки… синочка… — крик застряг у грудях і пішов углиб жінки, усе глибше, глибше, аж поки до серця вліз отрутою й прошипів уже там своє моторошне «синочку».