— Вам куди?

— Не знаю. Мені б до Вовка.

— Дівчино, вам, певно, не сюди.

— Лесю!

Жінка озирнулася. Серед білих тіней, що ворушилися й усе кудись поспішали, стояла соляним стовпом Олена Леонідівна, згорблена, скуйовджена, розпатлана.

— Доню!.. Ти таки приїхала!..

Леся кинулася до жінки, обійняла міцно, як тільки могла. Обійми — єдине, що втримувало рівновагу цих двох, без них — руїна й безлад у головах та серцях.

— Де він? Як?

— Ще в операційній. Йому роблять операцію… А перед тим… ніяк не вдавалося спинити кровотечу.

— Господи!..

— Лесю!.. Дівчинко моя, а ти чому нічого не сказала?

Жінка змучено дивилася на кругленький живіт і поривалась торкнутися.

— Володя знає?

Леся опустила очі.

— Ні.

Мати затулила обличчя долонями й шепотіла:

— Він має вижити!.. Має… вижити!.. Має!..

Вони повторювали заклинання вдвох, певно, сотні разів, чекаючи під дверима реанімації. Скоріше б! Чому так довго? Час упав до ніг і лежав, неначе стопудовий тягар, — не підважиш. Лесі здавалося, що годинник на стіні спинився й сіпається безсило, приречено. З кутка в куток — скільки кроків? Слід лічити кроки. Дивитися на підлогу. Чудернацька яка плитка. Її б розмалювати кроками. Їх тут від краю до краю сорок шість. Нарешті вийшов лікар, витер намистинки поту з чола, втомлено всміхнувся й чомусь підморгнув Лесі:

— Оце так краля! Щасливчик, бач, який! З того світу, певно, вишкрябувався до тебе, так?

— Як він?

Лікар витяг пачку цигарок.

— Думав, що каюк. Оперував, бо треба ж. Сам не вірив. Олено Леонідівно, він у вас що — магніт для куль? Усе ловить їх і ловить. Уже з десяток дірок назбирав.

Мати дивилася на лікаря й боялася кліпнути — ану ж щось проґавить, не помітить, не збагне?

— Що?

— Трудний він. Дуже. Але живе. Дихає вже самостійно.

Обидві видихнули:

— Можна… до нього?

— Ет, танцюльки влаштуєте, чи що? — а потім махнув рукою. — Ідіть уже, тільки на дві хвилини. Вагітним хіба відмовиш?

Трубки. Трубки. Трубки. І скло. Тут було стільки скла, що світ здавався прозорим, навіть думки лежали на поверхні — бери й читай. Леся озиралася. Потрапила в скляний замок. Світло блимало. Таке все дороге, апарати видаються космічними, а світло… смішно, блимає, як у її повітці. Де ж ти? Леся йде, ступає обережно, боїться щось порушити, бо ж усе націлене на війну з хворобою. Серце защеміло. Тут.

Її Вовк лежав серед павутиння трубок, мов птах, якого прив’язали до життя. Чи дихає? Груди піднімаються й лягають. Дихає. Блідий. Такий блідий, що в голові починає паморочитися.

— Ш-ш-ш. Лесю, тобі зле?

— Ні, нічого. Уже минулося.

Жінки підходять, боязко торкаються його рук, немов перевіряють, чи теплі. Теплі.

— Вовчику, сину, чого ти так лякаєш? Господи, за що? Хто?

Гудіння апаратів.

— Я ж казала, не воюй із вітряками, годі!.. А ти не слухаєш. Усе бавишся у владу і не помічаєш найголовнішого. Чуєш? Лесю… скажи йому!

— Що? А він… — і замовкла.

Знала, відчувала, що все чує. Тому так важко добирала слова. Вони застрягали в ній, немовби повітряні змії без вітру.

— Я… Вовчику, ти скоро станеш… татом. Тому… тому тобі треба жити. Чуєш?

Чув. Напевно. Молоденька медсестричка, що сиділа при апараті й стежила за показниками, спочутливо хлипнула, а потім утерла непрохану сльозу.

— Ви не хвилюйтеся так… Він видряпається… Правда. Я відчуваю тих, хто негоден. Ваш житиме. А тепер, вибачте, вам треба йти.

Дві тіні виповзли. Хрестилися. Блукали коридорами. Лічили кроки. Розмальовували плитку під ногами. Молилися. Пристрасно й щиро, щоб швидше настало завтра. Чи бодай просто б настало.

«Я в клітці.

Тут повітря затхле.

Все дихаю, а надихатися не можу.

Відчуваю, що за залізними прутами

кисень.

Легкий.

Солодкий.

Шкода, що не мій».

Леся розповідала дитині казку, час від часу забувала, що розповідає, і починала тихесенько наспівувати. Казка завжди була та сама. Про тата, що скоро, дуже скоро розплющить очі й скаже їм: «Привіт!» Будь-що має це сказати. Хай навіть світ, немов іграшковий м’ячик, скотиться в провалля, усе одно там, на днищі, він неодмінно розплющить очі. Мусить. А то морок поглине її. Страх і без того заліз під шкіру, липкий такий, холодний, усе повзає, коли-не-коли стискаючи серце, і тоді Леся вже не відчуває його. Лишається тільки біль, пекучий біль у грудях.

Скільки це триває? Вічність? Чотири дні й чотири ночі. Лише чотири. Лікар віджартовується: мовляв, чого носи похнюпили — ніби ж теплий. Та теплий. А значить, живий. Тільки один-єдиний раз, пізно ввечері, вимірявши всі потрібні показники, він розчаровано прицмокнув:

— Час би вже й отямитися, герою!

І пішов. Леся на все життя запам’ятала лункі кроки в нічному коридорі. Мов постріли. І кожен улучає в ціль.

На Олену Леонідівну було страшно дивитися. Медичний персонал, знайомці, навіть зграйка журналістів — усі відводили погляди вбік, щоб навіть випадково не ззирнутися з нею. У палаті стояли гіркота й задуха. Мовби два крила біди. Щоправда, згорнуті… до часу. Проте Леся відмовлялася вірити, що кома навіки буде кліткою для Вовка.

— Мій єдиний…

Шепотіла. Вбирала в себе кожну лінію. Цілувала руки й чоло. Легенько. Як вітерець, що з океанів усього світу збирає ніжність і трепетно несе до нерухомої скелі.

— Отямся…

Медсетрички вискакували з палати, уже за дверима розчулено шморгали носами, телефонували чоловікові, донечці, синові, мамі, таткові — усім, без кого не уявляли свого життя. Щасливо шепотіли в трубку своє «люблю-цілую!» й полегшено зітхали, натиснувши відбій. Біда їх обминула. Верталися назад, сиділи мовчки, іноді намагалися розважити хоч якось, бодай на мить, переказуючи свої болі й радості. Леся розгублено кивала головою, проте найчастіше не чула й слова. Щоправда, зрідка таки хапалася за ті оповіді: нехай хоч чуже життя втримає її серед людей, а то… Гнала чорні думки якнайдалі, щоб і дороги назад не знайшли. А вони вперто поверталися. Знов і знов. І приречено сідали в головах.

На п’ятий день майже вночі прийшов Олексій. Блідий, зі стиснутими зубами. Він дві години простояв… по той бік скла. Просто стояв нерухомо, неначе з каменю витесаний. Тільки от камінь… Хіба він плаче? Леся не підводила очей, але відчувала, що плаче. Та й як дивитися? Хто вона? Ніхто. Одному й другому. Такий собі ребус долі. Олексій, до речі, розгадав його так, як умів. Повернувся до колишньої дружини. А що? Трапляється. Певно, вродлива діва чекає десь у мереживній білизні, щоб утішити так, як уміє. Чисто тобі бонус із вершками, доданий до комплекту таткових банківських щелеп. Тесть пробачив. Хоч ні. Навряд. Удав, ніби пробачив. Виявляється, лукавити ви`гідно.

А плакати? Леся зрозуміла, що брат так і не зайде до брата. Не зможе. І Олексій справді зник, розчинився. Олена Леонідівна побігла наздоганяти, потім телефонувала, щось запитувала, про щось благала, затим сіла у своє крісло коло хворого й гірко-гірко, щоб ніхто не чув, прошепотіла:

— Льошка повернувся до своїх вершин…

І була ніч. Довга-довга ніч білого чекання. А вже зранку прибігла Віка й заповнила собою простір, як цунамі. Умовляла хоч на день піти в найману квартиру, потім облишила вмовляння, заходилася мало не силоміць годувати, торохтіла без упину, неначе тиша в цій палаті могла свідчити тільки про смерть.

— Диви, диви!.. Я про такі апарати й не чула навіть. Господи, а це що?! Ні, Лесько, з таким рівнем твій солоденький за два тижні бігати буде! Еге! Ото б діткам… у нашу обласну такі машини!.. Це ж скількох урятувати можна було б!

— Віко!..

— Що? Я нічого. Він у тебе красень! Диви, який герой! Ет, справжній чоловік! Сама б закохалася, їй-богу, коли б не серденько моє! Так, їж бульйон! Ну ж бо! Я й Олені Леонідівні припасла. Грець із тією ресторанною їжею! З неї ж користі аніякісінької! А тут домашній півник. Молоденький. Смакота! Слухай, Лесько, скажи як? Ну, як така свята жінка змогла вродити дві протилежності? Олексій хоч раз був коло брата?