Леся спускалася з дивним тремтінням у колінцях і пальцях рук. Не розуміла, з чого б це. Ніби ж усе, як мало бути, чого хвилюватися?

— Ось і вона. Майстриня пензля й фарб. Будь ласка!

Леся хитнулася, ноги стали неначе ватяні, а чоловічі руки підхопили швидше, ніж вона встигла ухилитися.

— Обережно, — і довгий-довгий сірий погляд. — Лесю… Здається.

Вона чує, як тривожно б’ється серце під долонею, і злякано відводить її вбік. Чоловік-вовк питає перше, що мав би спитати, але чомусь пошепки:

— Минулося?

Дівчина кивнула, хоч уже майже нічого не розуміла. Власного тіла точно. Воно жило нарізно й тепер горіло, як велетенська дика квітка. Порятував лише сніг. Леся зосереджено, немов то був єдиний клаптик суходолу на цій планеті, дивилась у вікно на змахи крил небачених істот.

— Усе гаразд.

— То ви… ти і є художниця?

Ще один її німий кивок. І він мовчить. Тільки дивиться. Аж дядько Василь збентежився й почав торохтіти про малюнки, сиріток і погоду, змішавши все докупи. Головне, щоб незручну тишу розвіяти.

— Воно-то так… Негода, зате гарно! І буде чим земельці вкритися, а навесні напитися… потічкам. І ви, Михайловичу, коли що, перепочинете день-другий. Леся Михайлівна також. Заслужила. Он як старалася! Тепер милуватися будете. Ти, Лесю, покажи свої творіння. Чи, мо’, вранці?

Тиша сніжна, і перехресні погляди як два крила одного птаха. Чоловік почухав потилицю й позадкував до дверей.

— Та що це я порядкую тут! Ви й самі все владнаєте, еге? Марічка зачекалася, ще й у потилицю дасть. Просила в повітці грубку розтопити, а я тут забарився.

Рипнули дубові двері, зачинилися, описавши півколо, і замкнули двох сам на сам у казці. Як так сталося? Чому? Невже треба було приїхати аж у гори, щоб зустрітися знову… Уже наодинці. Думки й відчуття яскравими зграйками тріпотіли над чоловіком і жінкою, а вони дивились одне на одного, не вірячи очам. Так дивно.

— Я… маю показати, що намалювала.

— Я вже знаю що.

— Як?

Володимир усміхнувся:

— Тільки не смійся. Я побував тут уперше кілька років тому й відтоді мріяв побудувати в цій місцині щось для дітей, але щоб воно було особливим… Дуже. Діти мають бачити красу.

Леся кивнула.

— Коли побачив твої картини… Тоді ще не знав, що твої. Здалося, що я вже це бачив, і мозаїка склалася докупи. Будинок звели швидко, а оздоблення… Питання про художника навіть не виникало. Бо я вже мав його… Хоч ні, її… картини.

— Картини?.. Мої? Це оті вересневі?

— Авжеж. Дві. І одна зима, але ту пізніше придбав. Я тоді цілком випадково до галереї потрапив, а вийшов уже з ними в руках. Не міг не забрати… своє.

— Олексій знає, що я оздоблювала санаторій?

— Ні.

Він дивиться так пильно, ніби знімає шкуру. Леся відчуває віддих. Уривчастий. Гарячий. Вовчий.

— Лесю, мабуть, це доля.

Отак просто. Чотири літери — і жодного шансу вибратися з прірви. Падай, злітай угору — усе присуджено ще задовго перед тим, як людина народиться.

— То ходімо глянемо?..

Він усміхається, бере за руку. Легенький дотик. Нічого ж особливого, тоді чому земля кружляє довкола? А разом із нею сніг, гори, небо… Чому? Леся вже не розуміє, просто відчуває руку в руці. Вони тремтять. Обоє. Чи то лише здається?

Уранці будинок струшував сніг із даху, але пластівці описували нові й нові кола. Двоє дивилися на білину й мружили очі. Щоправда, кожен зі свого вікна.

Леся не знала, куди себе подіти. На даху, навіть якщо це дах казки, виявляється, мулько в ноги. От якби можна було випурхнути пташкою, злетіти вгору, під важку снігову завісу, і застигнути в ній крижинкою. Тоді було б легше. Бути крижинкою легше, ніж вогнем. Вогонь з’їдає її зсередини, шматочок по шматочку ковтає спокій, сни, мрії, беручи над нею владу. Не можна! Не можна! Не можна! Леся повторює заклинання, але чари не діють. Господи, як страшно спускатися донизу! Страшно бачити його очі перед собою, відчувати віддих! Страшно! Тоді чому так нестерпно хочеться впасти… до нього.

Чоловік спустився першим іще вдосвіта. Так і мав учинити господар. Оглянув замети, остаточно переконався, що виїхати… чи то пак утекти звідси не вдасться, тому повернувся похмурий і мовчазний. Заварив міцну каву на величенькій кухні й довго роздивлявся на сніг у цілковитій тиші. Про що думав? Про брата. Брат далеко. Про Лесю. Вона тут. Удерлася в його життя спершу з дощем, а тепер із хуртовиною. Дивачка. Юна. Здається, він старший за неї на ціле життя. Довге. І в тому житті всяке було. Але… чому, коли дивиться на її малюнки, знову почувається хлопчиком? Справді, малим хлопчиськом, яке зненацька потрапило в казку й не може відвести очей.

Відійшов од вікна, надпив кави. Зрозумів, що охолола, машинально заварив нову й не розчув, як до кімнати мало не навшпиньках зайшла чарівна казкарка.

— Доброго ранку! — Леся злякалася свого голосу, бо в повній тиші навіть шепіт здавався криком.

Чи вона кричить пошепки? Він озирнувся:

— Доброго! — і підніс гаряче горнятко до рук. — Ми в пастці.

Леся кліпала часто-часто, бо не розуміла, що означає та фраза.

— Сніг?

— Авжеж.

— Доведеться тобі терпіти мою присутність.

— А тобі мою.

Ковтнула кілька разів і відчула, як гаряча рідина обпекла піднебіння, проте зраділа цій обставині, як дурненька. Фізичний біль змушує забутися.

Але він помітив й інстинктивно потягся пальцями до чашки, щоб пересвідчитися, чи не занадто гаряча, проте Леся відсахнулася. Кава пролилася, обдаючи шкіру вогнем.

— Боляче?

Його пальці торкались опіку. Легесенько. Ледь чутно.

— Вибач. Я не хотів…

Леся не втрималася й підвела очі, а йому ввижалася трава на схилах, яку колише літній вітер.

— Минеться.

— У тебе… гарні очі. Ти… гарна.

Леся бовкнула:

— Брат має добрий смак.

Сіпнувся, мов від удару:

— Що ж, Льоша вміє знаходити найкраще.

Тривога. Тиша б’є у дзвони. Треба щось відповісти, а слів нема. Ситуацію рятує дядько Василь, увалившись до кімнати білою горою.

— Ви тут? Доброго ранку! Я, теє, насилу пробився. Михайловичу, гараж засипало, дороги замело.

— Я вже зрозумів.

— Дрова он заніс. Розтопите грубку. Ой, як його, камін! Погрієтеся біля вогню. А ось Марічка передала… Покуштуйте, бо образиться.

Леся вхопила кошик і почала викладати страви в горнятках, горщиках, рушничках, щоб дати хоч якесь діло рукам, які палали ще опіком… Подвійним. Чоловіки пішли по дрова. Потім усі снідали. Дядька Василя не відпустили, бо обоє боялися лишатися наодинці. Він кахикав і зиркав то на одного, то на другу, затим махнув рукою й почав розмову про важливе. І так захопив, що напруга луснула, як булька.

Говорили про перший дитячий заїзд, про те, як організувати побут для дітлашні, куди варто повести й що слід показати. Домовлялися про колектив, хто з місцевих міг би тут працювати на час заїздів. Леся вже уявляла, як кімнати дзвенять рухом, а малеча розглядає казкових персонажів на стінах. Володя запрошував її будь-що навідатися влітку. Можна ж, наприклад, організувати творчу школу й вчитися малювати гори.

Леся казала:

— Вони тут неймовірні!

А він:

— Гори — скрізь гори. А ці… наші!

Дядько Василь почухав потилицю й хутенько почав збиратися, відчувши, що місію карпатського купідона з вусами вже виконано. Але чомусь підозріло марудився коло дверей, усе зиркав на дівчину, ніби наважувався на щось, а потім вклав до рук клаптик паперу, прошепотівши:

— А це від моєї тітки тобі, Михайлівно. Веліла з рук у руки.

Леся подякувала, провела за поріг і нишком розгорнула написане: «Від долі біжать по колу». Мудро. Напевно. А ще незрозуміло.

Решта дня була такою ж самою… Бентежною. Сніжною. Довгою. Вони обоє вдавали, ніби нічого не сталося. Так. Сніжна пастка. Минеться. Сніг скінчиться, дороги розчистять, і кожен вирушить у своє життя.

Але сніг ішов. Невпинно. Леся спостерігала за хурделицею, ходила будинком, ніби щось домальовувала чи підправляла. Але якби їй по-справжньому дали пензлі в руки, то на стінах з’явилася б, певно, ціла зграя вовків з однаковісінькими очима. Дивина!