Крок.

Поруч силует чоловіка.

Дощ між ними.

Очі в очі.

І Леся розуміє, що вже їх бачила.

Тричі.

Наяву і двічі в снах.

Тільки тоді вони не належали людському обличчю.

Бо були вовчими.

Злива. Небо. Двоє. А хтось вище пише історію першої зустрічі, пише гарно й натхненно, час від часу розправляючи змоклі пір’їнки за спиною, бо йому дуже хочеться скласти свій іспит на «відмінно».

Через три хвилини, які двом видалися вічністю, до озера підбіг Олексій, тримаючи в руках запізнілі парасольки.

— Ну, ви й чудні обоє! Треба було хоч під дерево сховатися! Ну що? Познайомилися?

Льоша накрив Лесю парасолькою, обійняв і всміхнувся:

— Це моя Леся. Лесю, це мій старший брат — Володимир. Тепер ви знайомі. Це ж треба, наскрізь змокла. Нуте, хутко в машину! Вовчику, чого стоїш?

Леся майже не пам’ятала, як вони йшли назад. Вона вже не бачила ні дерев, ні трави, ні дощу. Серце тьохкало й просилося, щоб його випустили, але дівча не знало, як це зробити. Володимир… отой, що з очима вовка, ішов поруч, його можна було торкнутися, якщо просто відвести руку вбік. Але навіть дощ між ними кипів. То що могло статися від звичайного дотику? Леся дивилася на воду під ногами, відчувала, як хлюпає у сандалях, а ще до мурах у тілі боялася підвести очі, щоб випадково не натрапити на погляд у відповідь, бо тоді… просто згорить. Як метелик, що наважився торкнутися крильми вогню.

— Що це з вами? Як води в рот набрали!

Володимир лишився під дощем, бо відмовився від парасольки. Вода змивала з дужого тіла залишки слів… дивних слів. Тих, що їх він так і не промовив уголос: «Я бачив тебе маленькою дівчинкою в лісі, де ніколи не був». Божевілля. Натомість проказав перше, що зірвалося з язика, банальне до кольок у животі:

— Приємно познайомитися… нарешті.

Леся ніби не чула. Хіба що стукіт у грудях. Шалений, дикий стукіт. Немов хтось тікає від убивці і в останні хвилини життя стукає в перші-ліпші двері — рятуйте! Невже то серце? Її серце?

— Лесю, ти чого мовчиш? Змерзла?

Вона замотала головою, а Володимир устиг помітити, як із довгих вій злетіли залишки води. Які очі… у них застрягла земля з цілим усесвітом разом, і тепер вони кружляють у райдужній оболонці, спіймані, як він.

Його впіймали.

— Вовчик це місце знайшов… Лесі сподобалося, правда?

Знову киває. Їй хочеться бігти звідси. Щодуху. Йому теж. Натомість обоє вдають, ніби все добре. Льошка зиркає то на наречену, то на брата й нічогісінько не може второпати. Не сподобалася? Не сподобався? Що? А потім заспокоює себе рятівною думкою: «Злива винна!» У людей завжди винна погода. Бо що це? Сили, нездоланні сили.

«Ніколи

нікому

не вдасться приручити любові.

Вона єдина емоція,

яка не вміє коритися».

Леся випустила телефон із рук, той шурхонув на підлогу й розлетівся на частини. Дівчина опустилася навколішки, заходилася збирати деталі, однак пальці так тремтіли, що просто не слухалися. Вона не могла опанувати рухів власного тіла. Якби ж то тільки тіла! Бідолашна розплакалася.

Бо нічого не розуміла. Нічогісінько. Не життя, а клубок прядива. Сплутаний-переплутаний, вузликами зав’язаний. Господи, нащо?! Нащо ти вдмухнув у груди вогонь? Щоб з’їсти спокій? Прогнати його якнайдалі, щоб і шляху назад не знайшов? Болить! Кричати хочеться! Так болить!

— Лесю.

— Що, бабусю?

— Дитино… Лесю, що сталося?

— Нічого.

— Та я ж бачу… Ти плачеш?

— Ні, телефон впустила.

Старенька погладила по голівці, обійняла, як малу дитину, і довгенько сиділа, розхитуючи онуку, неначе в люльці-гойдалці катала. І Леся виплакалася, затихла. Мурко кліпнув жовтою зіницею одного ока, немов друге жило іншим життям, окремим. Що з тобою, дівко, вдієш? А нічого. Наплачешся ще зі своєю любов’ю раптовою! Ой, наплачешся! І треба було із серцем таким навіженим уродитися? Кіт роздратовано махнув хвостом, але підійшов ближче, притулився й клубком ліг у ногах. Мовляв, не горюй, нещасна щасливице!

— Ну!.. Ти диви! Мурку, ти що, захворів? Лесько, ти бачила?

— Ласки захотів.

— Еге. Певно, завтра сніг піде.

— Та літо ж!

— А воно, доню, і не таке трапляється.

Певно, сніг серед літа здивував би Олексія Михайловича значно менше, ніж реакція Лесі. Він не впізнавав дівчини. Відчуженої, схолоднілої, байдужої. Ні, вона відповідала на дзвінки, розмовляла з ним, коли вони зустрічалися, але чоловік не міг позбутися відчуття, що Леся була не поруч, не тут, не з ним. Тоді де?

— Може б, ми поїхали відпочити куди? Уже літо кінчається.

Леся заперечливо мотнула головою, розглядаючи півнячий гребінець так пильно, немов бачила вперше або підозрювала, що птаха мучить підступна хвороба.

— Лесю…

— Що?

— Не відмовчуйся! Годі! Кидай ці свої Бувальці, бо загибнеш у дірі! Їдьмо до мене! Їдьмо! Сили вже нема терпіти. Ну ж бо, крихітко!..

— Ще не час.

Чоловік розпалився:

— Ти звідки? З віку кам’яного? Еге? Скільки можна тримати чоловіка на відстані? Ти потрібна мені! Чуєш?! Потрібна!

— Знаю.

— Тоді що?

— Дай трохи часу.

— Навіщо?

Леся зеленню блимнула:

— Щоб бути готовою.

— Халепа!

Він пішов, ні, побіг, роздраконений, лютий, голодний. Мучився день, другий, обіцяв собі, що забуде, викреслить із пам’яті, з телефона і з життя, але сонце змінювалося місяцем, місяць поступався сонцю. Час спливав. Плив самотньо, як паперовий човник, кинутий у води світового океану, такий крихітний, беззахисний, без якоря й курсу. Але найстрашніше, що він, той час, був пустий. А чому, спитати б? Через кого? Через якусь дивакувату художницю? Сільську й непевну? Та хіба таке буває?

— Льошо, ти чого?

— Нічого.

— А де Леся?

— Ти щось їй сказав? Тоді, у парку?

Брат дивиться в очі, як завше, прямо, нічого не ховаючи за душею.

— Ні.

— Їй, бачте, час потрібен.

— Час?

— Еге.

— Льохо… А мо’, вона чекає офіційного розлучення?

— Хіба то важливо?

— Ну, не знаю. А що, як для неї важливо?

— Справді?

— Хтозна…

— Тепер я, братику, розумію, чому ти досі з жодною не одружився. Геморой, а не шлюб. І кому воно взагалі треба?

Власне, потреби й не були б потребами, якби людина могла обійтися без них. От і шанований депутат підганяв свого адвоката, найняв ще одного, потім ще, а затим створив повноцінну армію юристів, тільки б швидше витрусити з тестя сподіване розлучення. Але той уперся, мов бик чи ще хто: ні, мовляв, та й годі. Надто багато залежало від самого прізвища Вовк.

Леся ж навіть не здогадувалася про пристрасті, які точились у високих кабінетах столиці, не здогадувалася про папірці в дорожезних портфелях, про важливі телефонні дзвінки й справу на неї. І цілком закономірно не здогадувалася, бо земляні хробаки не повинні знати про клопіт небожителів, а ще правильніше, коли у сферу цього клопоту вони не потраплятимуть ніколи. Як то кажуть, кожному своє. А тут узяли й намішали всього.

У вересні школу оточили зграї журналістів. Навіть досвідчена Валентина Йосипівна розгубилася гірше від малої дитини. Що, хотілося б спитати, може зацікавити в степівській школі столичних писак? Свято? Але свято як свято. Учнів он поменшало катастрофічно, один перший клас ледь нашкребли, коли завжди два було законно, а тут… І людину — до речі, доброго фахівця — довелося з роботи звільнити… Бо кого вчити? Але хіба то цікаво? Пурхають зграями, блимають об’єктивами, випитують про доброчинців. Еге, от звідкіля вітер віє! Депутатом цікавляться?

Є такий. Допомагає. Олексій Михайлович Вовк. А чого саме школі в Степовому? Вона б, звісно, розповіла, та краще промовчить. Дітки талановиті в нас, от. Сподобалися дітки. Про колектив запитуєте? А що? І колектив талановитий. Сама добирала, старалася, будь-кого до майбутніх поколінь підпускати не можна. Це ж як-не-як, теє, як його, формується, можна сказати, завтрашнє обличчя країни. От. І усмішка. Фотографії. Фотографії. І Леську знімають, обліпили, як мухи мед. Тьху! А воно ховається, тулиться до стіни, як на розстрілі, їй-богу! І що Вовк у ній знайшов? Дикунка, та й годі! Село! Хоч нову сукню вдягла… дорогу, певно. А сумочка яка! Красота!