Порожні вулиці просиналися від руху перших поодиноких авто, густий туман розгойдував меч у руці Батьківщини-Матері, бродячі пси кволо перетинали проїжджу частину з упевненістю пішоходів на смузі, і тільки повсюдні горобці цвірінчали на тій же істеричній ноті, що й завжди.

Механік не відчував утоми. Усміхався розслаблено. Усе клас… Пішольський отримав свій «кеш», на радощах показав нові зразки, Макар затарився – згодиться! – тканини почали відвантажувати, він усю ніч гнав автівку до Києва і думав тільки про те, як огорне Нані невагомим білим шовком, але тепер раптом вирішив спочатку заїхати на фабрику, залишити зразки – однаково до апартаментів проїжджати повз рідну «Есфір». Зупинив автівку навпроти парадного входу фабрики, усміхнувся з прикрістю: ключі від воріт внутрішнього дворика в охоронця Пилипенка, а охоронець Пилипенко, ясна річ, ще тільки очі продирає. Вийшов з автівки, ляснув дверцятами – фініш, приїхав! Ступив крок до фабрики і… очам не повірив. Двері парадного входу були розчинені. Макар не думав – просто рвонув до дверей. Пролетів кілька сходинок, уже вчепився в ручку дверей, коли перед ним виріс суворий мужик років сорока у формі захисного кольору з парадоксальним обличчям горили – квадратна щелепа, глибоко посаджені дитячі наївні очі.

– Доброго ранку. Що ви хотіли?

Макар остовпів.

– Відійди, – прохрипів.

– Не можу, – зважено пояснив Горила. – Я співробітник охоронного агентства «Сігма». Охороняємо об’єкт. Стороннім вхід заборонено.

– Який я, в біса, сторонній?! Я – мажоритарний акціонер! І директор цього… об’єкту, мать твою! Макаров! Олександр Миколайович Макаров! Що тут відбувається?!

Горила заступив прохід.

– Макаров? Хвилинку.

Озирнувся в хол фабрики, гаркнув:

– Документи! Для Макарова!

Поряд із Горилою виникло двоє бійців у такій же захисній формі. Один із них подав Горилі теку. Горила простягнув її Макару.

– Прошу, пане Макаров. Вивчіть і дійте відповідно до вимог закону. Якщо є претензії – звертайтеся краще до суду, – порадив чемно, але твердо.

Макар не аналізував учинків – жбурнув теку, кинувся до вход у.

– Ви що тут робите, суки, мать вашу?! – кричав, аж хрипів. Учепився в Горилу, намагався відтягнути від дверей.

Горила тренованим рухом викрутив механіку руку, бійці тої ж миті притисли його до землі.

– Суки! Падли, козли, мать вашу! Я вас зарию! – хрипів Макар. – Ви знаєте, хто за мною стоїть?! Та я вас…

– Викликайте ментів, – спокійно наказав Горила.

«Не бідуй раніше за біду», – любила примовляти Сашкова бабуся, коли він нервувався перед шкільними екзаменами чи просто психував, передбачаючи потенційну невдачу.

У нього вже біда? Чи ще… Під ребрами діра, у голові паніка. Нижня щелепа не рухається. Руки зідрані до м'яса – менти тягли до «бобика» по землі, Макар пручався, кричав, чіплявся за кущі, ямки в асфальті, за ноги «стражів»… Трійко дужих мужиків ледь спромоглися запхати сміливця у заґратовану будку автівки, везли до відділку, скаженіли, стусанів не жаліли: «Ах ти, виродок, мать твою… Та ми тобі тільки за протидію правоохоронцям статтю припаяємо! Усьок, падло?»

Брудна камера завбільшки… така, як мамина кухня у Миколаєві. Метрів шість, не більше. Там вистачало місця для всієї сім'ї – і для мами з татом, і для бабці, і для самого Сашка. А тут… Тісно! Може, це карцер? Макар же… нічого про це не знає! Обписані матюками стіни, заґратоване віконце під стелею. І геть неважливо, що є всередині. Дерев'яний топчан зі смугастим матрацом, поламаний унітаз, умивальник. Чи не однаково? Стіни – головні. Стіни правлять. Свідчать: це не дім, хлопе. Коробка для посилок. Тебе поклали сюди, як річ, – можуть відіслати, куди захочуть, а чи просто забути надовго.

Не слухав стін. Як у лихоманці, тремтів посеред камери. Коліна підгиналися – просилися: сісти, сісти! Гидував і глянути на топчан. Страшенно боліла голова. Хотілося пити. Та усе те було повною маячнею! Одне питання перекреслювало всі болі й негаразди.

– Що відбувається? – прошепотів урешті.

Під горло – сльози. Ковтнув поспіхом, наче хтось бачить. До дверей. Гамселив-кричав:

– Відчиніть! Відчиніть!

Ззовні – металевий звук. Шурхіт. На порозі виникає дужий мент. Одним ударом збиває механіка з ніг.

– Ну, відчинив… І що далі?…

Коли отямився? Хтозна. Лежав на брудній підлозі, трусився від страшних думок. Що, в дідька, відбувається? Чому його не пустили на власну фабрику? Чому викликали ментів? Він же просто хотів потрапити на власне підприємство. Чому ніхто не слухав, коли він кричав, що сторонні люди розгулюють його фабрикою? Хто найняв охоронну структуру, щоби вони?… Здригнувся. Прояснилося. Хто?! Марта! Баклана нацькувала! Метаться. Чи Боря Рудь! Розорити грозився. Падло! Тоді до чого тут охоронна структура? Ні… Щось інше. А! Може, на фабриці сталася надзвичайна подія. Пожежа, боронь Боже, крадіжка чи… убивство. Органи розбираються, стороннім вхід заборонений… Так він же не сторонній! Що сталося?! І чому його ніхто не визволяє?! Новаковський, приміром! Нані…

Згадав про Нані – думки сторчма. Тільки тепер і допетрав: чотири дні, поки його не було у Києві, Нані не дзвонила. Дідько! І з фабрики… Та що відбувається?! Може, у Нані біда, а він і не знає. Тато там, приміром, перекинувся чи ще якась прикрість… Інакше б… Нані уже давно… змусила би Новаковського… Нічого, він вийде і запитає її… Попливло. А як не вийде? А що, як він геть нікому не потрібен?! Загирчав: маячня! А чорне все мастить і мастить мізки. Скривився безсило, наче живий лимон у пащі, і тепер уже без сорому заплакав.

– Не хочу…

Якби удар не був таким несподіваним і нищівним, на зап'ястку лишився годинник, а в Макара дістало би сил будувати плани, він би точно почав відлік часу свого полону. Та годинник після спілкування з правоохоронцями щез, а сили стекли сльозами, бо удар… був неймовірно разючим і приголомшливим.

Макар не усвідомлював, скільки часу провів на холодній підлозі. Годину? День? Добу? Скрутився, зціпив зуби і, хоч як умовляв себе: «Треба зібратися! Заспокоїтися! Почати думати! Усе роз'ясниться! Це помилка! Я не залишуся тут… надовго!» – та подумки вив од відчаю. Башка не працювала, як не просив. Крім переляканих безпорадних питань, не лишилося нічого. Коли двері камери раптом розчахнулися, перелякався до смерті, як маля чорної руки. Відсахнувся, поліз у кут і тільки там обережно підвівся, зацьковано зиркнув на міліціонера, що стояв на порозі.

– Макаров?

– Так…

– Іди за мною.

Глухий коридор – байдужий до криків і голосінь. Сходами вниз. У коробці для посилок є поверхи? Знову коридор – тут двері кращі. Красивіші. Це… щось значить? Запитати? Страшно! Куди його ведуть? Чому ця людина попереду так упевнено йде, не обертається?

Кабінет. Сивий чоловік із погонами майора кладе перед ним папірець.

– Підписуй.

– Що це?

– Що не маєш претензій до дій правоохоронних органів. Чи в тебе є претензії?

– А я…

– Вільний.

– Ні! – вихоплюється.

– Що? – супиться майор.

– Пре… тензій не маю. Ні! – зуби цокотять, калічать слова.

– Підписуй. А свідчення співробітників про протидію правоохоронцям у нас залишаться. Про всяк випадок. Що рота роззявив? Підписуй!

Де? Макар не читатиме дрібний текст на півсторінки. Він… вірить людям у погонах. Людям… Ручку. Дайте ручку. Як нема, він – кров’ю: ніяких претензій.

– Гуляй, красава… І речі свої в чергового забери. Це тобі подарунок від міліції… на день народження…

– Що?…

Майор презирливо супиться: пішов уже!

Дя… дякую! Далі сам. Виходить на поріг відділку міліції так обережно, ніби той замінований. Серце калатає: ніхто не ухопить ззаду за руку? Усе по-справжньому? Він… вільний?…Під густою ялинкою за метр від відділку – журавель. Поправляє нові окуляри на клюві, супиться, мне в руках теку. Ту саму теку, що її намагався вручити Макару схожий на горилу охоронець біля фабрики. Боря помічає Макара раніше, ніж очі механіка звикають до світла дня і він роззирається, ніби вперше бачить білий світ. Рудь суне до нього, приголомшено розглядає побиті руки бранця, синець на всю щоку. Кривиться гидливо.