Недобитий. Придивись, що там написано.
Стефан. (Читає): «Сизокрилий голубоньку, любий мій Стефане. Де ти, друже, пробуваєш, де ти орлику літаєш? Я оченьки виплакала, виглядаючи тебе. Полиняли чорні брови, личенько змарніло…»
ЯВА VІ.
Джура. (Вбігає): Пане атамане...
Стефан. Що скажеш?
Джура. Орда на нас наступає двома крилами: від моря і від шляхеччини...
Стефан. (Грізно): До збруї... Панове молодці за мною!...
Всі. (Схоиляють ся).
Стефан. Шаблі на голо... Пісні... Пісні, щоб земля застогнала і заревла...
Хор:
Гей нужмо братця до збруї.
На герц погуляти,
слави залучати.
А чи пан, чи пропав -
вдруге, не вмирати,
гей нужмо до збруї!…
Нам поможе святий Юрий
Козакам на славу
Турка звоювати...
Гукнемо з гаківниць,
додамо з гарматів,
щоб не повставали…
(По хорі вибігають усі. Чути стріли битви).
Неплюй. (Вбігає - до Опари): А про сего забули... Вставай, бісів пузір... Бісурмен іде.
Опара. (Крізь сон): Грай на всі...
Неплюй. А щоб тебе ледачо узяло... Ач, йому танці на умі... Вставай бо, діяволе... Ну, що тут робиш? Треба укинути у який небудь віз... Стрівай сатано... Завдадуть тобі завтра пам’ятного... Скоштуєш київ аж задуднить... Бач, як насмоктав ся... (Витягає).
Опара. Не руш, кажу тобі: не руш!.. А ще за то пику розіб’ю... Ну, що за діявольський народ... Геть Іроди... Геть, кажу…
БИТВА.
(Живий образ. Козаки і Турки, посеред Стефан па трупі турецького баші).
Занавіс.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА.
ЯВА І.
(Турецька в’язниця).
Стефан. Так гляди ж, як тільки поженуть нас завтра на роботу, то ти будь при мені і нікуди не відходи... Будемо уважати на таку хвилю, коли при нас зістане ся один вартовий. Я прожогом кину ся до сього і відразу пішлю його до всіх чортів, а ти мерщій здіймай з нього одежу, переодягнись і втікай як змога...
Покришка. А ти щоб зістав ся у неволи?... Ні, сего ніколи не буде... Тікай ти... Твоя сила і завзятість ще здадуть ся на Запорожу, а я однаково звів ся на нінащо... Такий вже став знемощілий, що мене і курка задзюбає... Так мені однаково здихати...
Стефан. Нe в такі кайдани мене закуто, щоб можна було їх розбити. Твоїж я відразу розібю…
Покришка. За що ж, пане атамане, ти мусиш погибати?... Ні, я хочу померти разом з тобою... У сім пеклі я тебе не покину.
Стефан. Вір, як що я єще потрібний на Україні, то товариство не забарить ся прийти по мене... А коли за мене призабуто, от може ти їм нагадаєш. У тебе є і батько і мати, вони тужать за тобою, побивають ся... а я... Ти звеличав мене атаманом, і я тобі як атаман велю і приказую... Слухай дальше... Як що Господь допоможе тобі добрати ся до рідного краю, допитай ся до хутора Ковалівки над Дніпром, понизше Городища... Спитаєш там про господу старого Коваля, тобі мала дитина покаже... У ній живе мій нерідний батько. Скажи йому, що його годованець, Стефан, вже два роки гризе бісурменські кайдани... А як побачиш дочку його... то скажеш їй... Ох, брате, тож то моя суджена дружинонька... тож скажи... Коли ти любив кого на світі, то серце само тебе научить, що їй сказати... Розкажи їм, як нас хвилею прибито до Синопа і як нас у полон забрано... Що боронили ся ми неначе звірі, що із сотні зостало ся нас тільки дев’ятеро...
Покришка. Нехай буде по твоєму. Благослови ж батьку атамане в далеку дорогу.
Стефан. Бог тобі на номіч. Пращай, може на віки... Бог зна де доведеть ся нам побачити, чи на тамтім світі, чи на Україні...
Голощук. А як мені, то і нікому поклона передати... Не знаю, чи і був у мене хоч який батько... де родив ся, де хрестив ся... не пам’ятаю... поклонись, брате, рідній землици та церковцям божим.
Кукса. І я такийже безрідний... Спасибіг ворогам, батька спалили а матір у Дніпрі утопили.
Неплюй. А мій батько таки своєю смертию помер: два дні вороги з него здирали шкіру, а третого дня хотіли з живого вийняти серце... Та чортового батька поживились... Прийшли до нього а він вже і захолонув...
Опара. Тобі і тут до жартів... Мабуть як і на шибеницю поведуть, то сміятимешся...
Неплюй. А щож?... Може плакати? Все одно... Не помилують. Та і ти підібрав би слини, як би тобі піднесли чарку одну-другу Адамових слізок... Учистив би такого гопака, що аж земля задріжалаб...
Опара. Так тож не своїм розумом... Минули ся всі танці...
Неплюй. Доперва ще тільки починають ся... Стрівай... Як підіймуть тебе на шибеницю, то так затанцюєш, що аж язика висолопиш...
Опара. Піди геть з твоїми жартами...
Неплюй. Що?... Страшно?... А правда, що здаєть ся неначе вже у тебе мотузок на шиї і чуєш як воно ласкоче... Не знаю як вам, братця, а мені їй Богу лекше булоби, колиб швидше повісили... І допікаю я тим проклятим Туркам... Позавчора, як ламали камінь приходить до мене якийсь старший... Я почав його перекривляти: то язика йому покажу, то дулю... Думаю: от от повісять... Аж ні... Вартовий дав мені щось тричі по шиї ручницею, та й тільки... Я йому дулі тичу, а він мене топить по потилици... Але я його таки переспорив і я виграв, бо я йому у останнє дулю даю, а він плюнув тай відвернув ся… Перше я молив ся, щиро молив ся Господеви, щоб вивів нас з сего клятого льоху. А тепер пройшов рік, пройшов другий а я і думаю: чи вжеж і Богови тільки діла, щоб визволяти наші голови з турецької неволї...
Всі. От, вже розпатякав ся, розпустив язика... Бодай тобі його скорчило...
Неплюй. Лайте, бийте... А я кажу не вірю... Ну і чого понадувались неначе сичі?.. І ви козаки?... Раз мати родила і не двічи умирати... Всі ви легкодухи, боїтесь глянути у вічи смерти, через то вона вам і страшна: а мені то хочби і зараз на шибеницю... Далебіг не здрігнусь... Та також так по правді сказати мене вже давно кортить на тайтой світ. Цікаво мені дуже хоч одним оком глянути чи справді там так як дяки співають: «ідіже ніет ні печали, ні воздиханія, но жизнь безконечная…» І я думаю також, що там мусить ся гарно жити, бо скільки то людий повмирало, а ані один від того часу не втік ще з тамтого світа.
Всі. Чи тобі заціпить, Іроде...
Неплюй. Мовчу, мовчу... А через хвилину усі загомоните: чого мовчиш, чому що небудь не збрешеш? Чорт вас зна як вам і догодити... Так не буду мовчати, а співати буду...
Хор:
Ревуть стогнуть хвилї-гори
на синенькім мори.
Плачуть тужать козаченьки
в турецькій неволи.
Вже два роки у кайданах,
терплять тяжкі муки,
защож Боже милосерний
нам післав сі муки?…
Деж ви славні Запорожці,
сини вольной волі?
Чом не йдете визволяти
нас з тяжкой неволі?...
ЯВА ІІ.
Недобитий. (Входить перебраний за Турка з бородою. За ним 2 Турки. Він їм дає знак і вони відходять).
Недобитий. Чого розкричались нечестиві?... Молітесь Богови, сьогодня ваш послідній день. Я чув усе... Чув, як ви тут змовляли ся... Завтра ваші голови будуть четвертовати...
Стефан. Так іди швидше до свого султана, може вицаганиш хоч по таляру за голову, а за 9 талярів купи собі доброго мотузка тай повісь ся... Ти чув як ми змовляли ся? А скажи ти, коли ти чоловік, кому воля не мила?... Таж пташка маленька, та і та рве ся па волю, а ми ж люди... Та і з ким я балакаю?... Хиба є в тебе душа?... А хоч і є то не дорозша вона тобі за таляра... Чи тямиш ти, що то таке воля?... Вона дорозша золота, каміня самоцьвітного, дорозша віку... Так ідиж недолюдку від нас, остри швидше сокири на наші голови, або готуй мотузки... Не вже ти думаєш, що ми станемо благати тебе, щоби помилував?
