При першому поглядi на дiйснiсть це питання не дає нам покою. Воно врiзається в нашу свiдомiсть, воно переслiдує нас вдома, на вулицi, в установi, на базарi, у трамваї… На кожному кроцi наших трагiчних буднiв у першу чергу бачимо чорним по бiлому писане: Хто ми? Нарiд чи чернь? Нацiя чи маса?… Органiзована, свiдома, вигранена збiрна одиниця чи юрба без'язиких i безликих постатей? I дати на це одразу, без вагань, виразну вiдповiдь ми тодi вагаємось.

Чому? Бо ми не переконанi внутрiшньо, що весь той людський матерiал, який заповнює будинки i вулицi наших мiст, вповнi i незастережно заслуговує на назву нарiд Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцiнюємо вчинки i з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людиноподiбних iстот 1941 року по народженнi Христа не розумiє i не усвiдомлює в собi двох дуже важливих i основних первнiв (елементiв): людську гiднiсть i нацiональну свiдомiсть. Що це таке людська гiднiсть? Чи це щось подiбне на мiшок картоплi, чи на порванi чоботи? Не всiм ясно. Що таке — нацiональна свiдомiсть i для чого — можна практично вжити? Також не кожному вмiщується в головi.

При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна iснує на нашiй планетi. к людськi громади, якi живуть споконвiку своїм первiсним життям. к суспiльнiсть, що складається з раси кулi. Iлотiв чи чорношкiрих рабiв. I нам, європейцям, це явище свiдчить лише про те, що нi на одну хвилину ми не бажали б опинитися в станi тих виставлених на поталу випадковостi людських iстот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспiльних форм, у яких може вiльно дiяти i розвиватися наша людська гiднiсть.

Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творiнням Найбiльшого Творця, почувати себе свiдомим у всiх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповiдь людини-європейця. Зламати цю заповiдь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.

Большевизм багато говорив про свiдомiсть. Але його свiдомiсть зводилась не до людської свiдомостi, а, як тодi говорилося, до свiдомостi класової, чи соцiальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи iнший подiл людей не повинен замiняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна творча свiдома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привiлейований той чи iнший клас складається з юрби бандитiв чи людського шумовиння, то будь вiн тричi пролетарський чи буржуазний — вiн сам по собi не має найменшої вартостi. Не в пролетарiатi i не в буржуазiї справа. А в людинi. I тiльки в людинi.

Подiбне явище помiчаємо щодо нацiональної свiдомостi. Багатьом ця справа видається туманною. Що за нацiональна свiдомiсть? Чи це, скажемо, те саме, що мiшок картоплi? I їсти того не можна, i дiди нашi цiлком вiльно жили, бувши нацiональними туманами, то чому ж не можемо лишитись i ми такими? Не торкати нацiональної свiдомостi, не вiдшлiфовувати себе, бути нацiональною протоплазмою — ось iдеал нацiонально несвiдомого осiбняка.

Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення iдеал. Хто цього не розумiє, той насамперед засуджує себе на небуття. Нацiональна свiдомiсть — це перша передумова широкої свiдомої i творчої чинностi взагалi. Без цiєї передумови немислима нiяка велика творчiсть. Денацiоналiзацiя — це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жiнку силою зводив до ролi повi-. Денацiоналiзована людина не може бути сильною, не може мати мiцного морального хребта, не може бути повним характером.

I найбiльшим нещастям українського народу було те, що цiла його iсторiя

— перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рiдної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тiльки не була на нашiй землi, — росiйська чи польська, нiчим iншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось iнше. Це було постiйне ламання нас, нищення нас. I тодi нiде iнде, лише у наших мiстах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останнi роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навiть тi чи iншi лiтери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше вiдношення до чужого, до того, що нам вороже.

Наслiдки з усього цього на сьогоднi такi, що величезна частина нашого, особливо мiського, населення з нацiонального погляду являє собою не що iнше, як юрбу, що не належить нi до якого народу, що не має нiчого святого, що не говорить нi одною мовою. Це не є нарiд. Це — чернь, це — безлика, без'язика юрба. Особливо це стосується до нашої молодi, яка з нацiонального погляду — саме велике порожнє мiсце. Соромно, боляче i огидно бачити таке явище на європейському суходолi, на берегах Днiпра, на вулицях Києва 1941 року!

Це — боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свiдомих чужинцiв. Це, нарештi, вiдбирає у нас безлiч творчої активностi й енергiї. Це явище — перше i основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, якi книжки читає. Не все одно, якими iменами названi вулицi наших мiст, не все одно, чи домiнуючим є для нас Шевченко, чи Пушкiн. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школi, не все одно, яке наше вiдношення до росiйської лiтератури. Нi! Це не все одно… А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самi! Це значить, що ми не нарiд, не якась спiльна iсторична збiрна сила, а невиразна юрба, сiра маса, вiчно принижена без всяких iдеалiв чернь.

1941