— Параноїки! — озивався Омелян. — Гадали, простягнем отак ручки — і бери! Голенькими! Ти, Ведмедю, далебі всі ті свої дурні сльози сьогодні викупив з процентами! Але тепер, братця, держись!
Усі знали, що треба держатись, а тим часом, хоч сонце ще не сіло, половина бійців уже спала покотом, хто де впав. Не стало нервів, не вистачало м'язів. Не помогло ніяке припрошування кашоварів. Лише санітари ще якось трималися — виносили мертвих та ранених.
— Бра-а-атці! — благав поцілений у живіт. — Доби-и-ии-те!
Його підібрали на ноші і понесли вглиб лісу, до санітарних барачків. Горе — брак медичної сили. До Дерманя нема більше доступу, а тут самі санітари. І рана на рані.
Поки що всі, і сам Троян, знали, що треба перевести дух, відпружити тіло. Кожного гнули до землі недоспані ночі, перевантажені нерви, перезужиті м'язи. Троян ще ходив, бо мусів, але голова його була мов з олова, і, здавалось, ось-ось її не вдержить.
— Тобі, комадире, слід би проспатись, — казав Булава, який сам ледве рухався. — Ми тут і без тебе впораємось.
Командир мовчав, обходив румовища, виходив на взлісся, вдивлявся у мертвий простір. Сонце сідало за Борщівкою, лягали тіні, спокійно стелились горби. І враз досянув до нього розпачливо-благальний крик:
— Добє-е-ейтє! Добє-е-ейтє! Раді Хріста — добє-е-ейтє! — Тваринний, смертельний, з останніх сил. Троян ледве сприймав враження, але його вдарили ті дивні звуки, і особливо якось контрастове прозвучало те знайоме «ради Христа». Ради Христа — добийте! То вони ще пам'ятають те ім'я? Чи, може, воно пригадалось лише тут? На грані? А може, це викрик розпуки? Остання апеляція?
Троян знайшов начальника своїх санітарів, такого Михайла, що його жартома ще звали Архистратигом.
— Чи можете підібрати ще й там тих, на полі? — звернувся до Михайла.
— Але ж куди? — благальне спитав Михайло.
— Знайдіть якесь місце!
— Нема! Ніякого місця! І своїм бракує! Ледве ось перев'язали… Таж вони всіх наших добивають… І навіть полонених. Шістдесят сторчанівців упень вибили. А там же саме ен-ка-ве-де… І все лише тяжко ранені — легких самі забрали… Вони нікого не беруть до полону, — ще раз повторив Михайло.
— Так піди й добий! — сердито сказав Троян.
— Я? Ранених? Ніколи!
— Тоді чого ми з ними воюємо?
— Ви краще знаєте… Може, саме тому…
Михайло ледве тримався, його білий халат був весь у крові, він щойно зробив кільканадцять перев'язок і одну наглу операцію. Його помічники так само падали з ніг.
Проблема зосталась нерішеною, не було кому йти. Барачки й криївки переважно в руїнах. Барачок команди також пошкоджено, але він ще стояв, і в ньому за апаратом, весь чорний від сажі, сидів Залізняк, а біля телефону незмінний Кирило. Прохор робив порядки, усував грузи.
— Ну, як там наш зв'язок? — спитав Троян.
— Слабо, командире. Одна тільки лінія. Порвали. Послав монтажистів. Але чудо: лінія з Дерманя діє.
— Мабуть, забули, — сказав Троян. — Ти ту лінію просліди, може, примазались…
— Прослідили. Здається, нічого, — відповів Кирило.
— Нічого то нічого, а диви, як цільно нас мотлошили, — сказав Троян.
— Всі наші точки знають. На Гурбенщині з місця всі склади відкрили. Три роки збирали інформації. А тепер он у Дермані мітинг, самі баби. Збирають ніби, щоб з дітьми гнати на нас перед танками, — сказав Кирило спокійним тоном.
Троян мовчав, думав. Очі його закипіли, повіки спухли, губи порепались.
— Тоді не можна далі чекати, — промовив. — Мусимо самі наступати. Цікаво, де їх штаб?
— Там-таки… в Дермані… в семінарії. Якийсь Смірнов.
— Тоді от що, хлопці… Лягайте по черзі і спіть. На другу годину ночі, Прохоре, буди і скликай командирів. І тут же приліг на нарах і одразу заснув.
Весь табір від краю до краю, з усім добром і майном, з усіма соснами і березами поринув у глибини тяжкого сну. Була чорна як вугіль ніч. Ніде й ніщо не вказувало, що тут лише кілька годин тому відігралась величезна трагедія. Як тяжко! Як неймовірно тяжко! Не знайдеш ніякого слова, ніякої думки ні в кого і ніде. Заніміла земля тугою, безмежною німотою!
А точно о другій годині сонний Кирило будив командирів. Троян сам встав.
Почалася нарада. Було — за, було — проти. Виходу іншого нема. Коли пошлють жінок… Зрештою, міняти місце все одно треба. Наступати також. Особливо тепер, зараз, поки вони ослаблені, поки зайняті більшим ділом, мають великий фронт. А після цього питання інше: де знайти краще місце? Все-таки тут ще можна боронитися. Треба ж мати якусь випадову базу. І саме тепер, коли ще можна діяти більшими з'єднаннями. На випадок їх перемоги на фронті — прийдеться розбиватись на дрібні частини. Тут ще можна прийняти кілька навал, навіть таких, як учорашня.
Більшість присутніх були за цей останній план, зрештою, й сам командир поки що не бажав відриватись від цього місця. Але як з тими жінками? А що, як справді їх поженуть на ліс?
Питання було складне, і відповідь на нього знайти було нелегко. Але воно рішилось само собою. Не скінчилась ще нарада командирів, як у таборі вдарили на тривогу. Було не більше як п'ята година, небо на сході щойно заясніло, як від Верховеччини почався наступ. З сили огню можна було судити, що ворог досить чисельний. До того над лісом пролетіло кілька літаків і в різних місцях упали бомби. Головна лінія бою цим разом лежала на північно-східному відтинку табору. Ворог заліг у Верховецькому лісі.
Почалась стрілянина, але справжнього наступу не було. Стало світати. Стрілянина тривала. Над лісом час від часу пролітали літаки, скидаючи бомби. Творилося враження, що ворог хоче відрізати табір від великих лісів і витиснути троянівців на чисте поле. Зі світанком стало відомо, що в самій Бущі вже є якійсь ворожий відділ, що збирається рушити на ліс у напрямку Попівіцини. Незабаром прийшла вість, що ворожий відділ появився в Новмалині. Це означало, що відрізають від головного терену лісів. Це значило, що їх хочуть вивести на поля між селами Дермань, Борщівка, Будараж, тобто назустріч найбільшим ворожим скупченням. І єдине, що ще до певної міри облегшувало становище, було те, що в лісі Бущі і Верхова знаходились досить чисельні залишки куренів УПА, які нашвидку формувались у нові бойові одиниці. Це до певної міри поширювало обшир діяння партизанів.
Зі сходом сонця натиск від Верховеччини значно послабшав, а згодом ущух зовсім. Ворог відійшов до лісу, стрілянина затихла. Наступила зловісна перерва. Бригада поснідала. Чекали чогось нового, можливо, того самого наступу з жінками й дітьми. Виступати з лісу на чисте поле серед дня не було можливим.
Час минав, але ніякого наступу не помічалось. Нічого нового не приносили також лінії зв'язку з Дерманем. Передпілля лежало в такому самому вигляді, як його залишено після вчорашнього бою. Не забрано ні мертвих, ні ранених. Не підібрано навіть бойового знаряддя. Ліс стояв спокійно, сонце почало гріти. Бригада лежала на своїх бойових становищах.
Щойно коло десятої вдарили на тривогу. Літаки. Незабаром з північного боку появилось й пролетіло над лісом з'єднання літаків. Знову впали бомби. На цей раз запальні. В кількох місцях ліс почав горіти. Бійці кинулися гасити, але даремно! Ліс був сосновий, густий. Облиті фосфором, дерева палали як смолоскипи. Потягнуло задушливим згаром пожежі. Саме в цих місцях розташувалась таборова санітарна база, повна ранених, і їх спішно приходилось переносити в інше місце.
А ліс горів, з кожною годиною становище гіршало. Біля дванадцятої години друга повітряна тривога і нова серія запальних бомб. Почало горіти і в західному кінці.
— Як ти думаєш, Омеляне? — спитав спокійно Ведмідь, сидячи на своїй сосні і позираючи на грізну стихію, що бушувала перед його очима. — Чи не слід нам кинути наше насиджене гніздо?
— Хм… Може, й слід, — відповів Омелян, дивлячись у тому ж напрямку.
— Чорт би їх забрав! Хочуть нас, видно, з пір'ям підсмажити… А знаєш, що мені при цьому лізе на думку? — провадив далі Ведмідь.
